ЗВ’ЯЗКИ ТА ВЗАЄМОДІЇ МІЖЛІТЕРАТУРНІ — особливість літ. процесу, шо
полягає в постійній рецепції, взаємодії та
взаємозбагаченні різних нац. л-р. Генетичні 3. і
в.м. існують між л-рами, шо споріднені
походженням, і тому звертаються до спільної
спадщини. Напр., відгомони культури Київ. Русі є
у фольклорі й л-рі сх-слов’ян. народів — укр.,
рос., білор.
Контактні 3. і в.м. виникають незалежно від
генетичної спорідненості л-р і бувають: синхронні
(А.Міикевич і О.Пушкін), напівсинхронні (сх.
поеми Дж.Г.Байрона та пд. поеми Пушкіна),
несинхронні (звернення Лесі Українки до ант. і
бібл. джерел).
Від 3. і в.м. треба відрізняти типол. подібності
та сходження, коли подібні літ. явища виникають
незалежно одне від одного.
Розрізняють: л-ри, що впливають; л-ри, що
зазнають впливу (реципієнти); л-ри-посередники
(напр., засвоєння давн-рус. л-рою ант. культур
відбувалося за посередництвом візант. та давн-
болг. л-р). 3. і в.м. можуть бут и двобічними
(бінарними), багатобічними (виникнення укр. літ.
балади — частина ширшого міжліт. процесу
становлення слов’ян. літ. балади) і
багатоступінчастими, коли до того самого
матеріалу послідовно звертаються представники
кількох л-р. Напр., літ. історія “Абу-Касимових
капиів” включас в себе араб. проз. літ. обробку
фольклор, казки, вільний франи. переклад
А.Галлана, нім. переклади, укр. вірш, казку
І.Франка і тадж. проа переробку А.Сотника й
Н.Таборова.
3. і в.м. мають переважно системний
характер, відбивають засвоєння нац. л-рою
здобутків ін. л-р, шо з іст. причин випередили л-
ру-реципієнта. Передумовою у таких випадках є,
за термінологією акад. О.Веселовського,
“зустрічні течії” в л-рі-реципієнті. Можливі
поодинокі випадки локальних, ізольованих 3. і
в.м. (“Відповідь запорозьких козаків турецькому
султанові” франц. поета слов’ян., власне, поль.
походження Г.Аполлінера).
Основними видами 3. і в.м. є: засвоєння
певного явиша в оригіналі, художній переклад,
переробка, запозичення, наслідування,
вплив, авторське підкреслення неочевидної
взаємодії з ін. л-рою. Засвоєння в оригіналі
властиве: фольклорові — міжнар. “мандрівки”
казок, прислів’їв, пісень; через рукописи —
характерне для Сер-віччя (напр., взаємне
поширення ст-слов’ян. рукописів болг., серб.,
лавн-рус. Ьводів). через друк — відбувається за
умовдвомовності. Переклад (трансплантація
тексту в ін. мов.-культ, середовище) знайомить
читача з тв. ін. л-р. Переробка (переспів,
переповідання, адаптація) споріднена з
перекладом, але туг митець створює по суті нов.
тв. на основі тексту, взятого з ін. л-ри, —
відбуваються худож. зміни на змістовно-
композиційних та етил, рівнях. Різновиди
переробки: онаиіональнення (європ. байкарська
традиція від Езопа до Л.Глібова і М.Годованця);
осучаснення (“Пам’ятник” Горація в рос.
переробках Г.Державіна, Пушкіна, В.Брюсова, у
поль. — А.Міцкевича, словац. — П.Гвєадослава,
Й.М.Гурбана, укр. — М.Рильського); міжжанр.
переробки (інсценівки гоголівських повістей
М.Старицького, М.Кропивницького.
В.Суходольського, М.Рильського, І.Барабаша);
переробка соц. роману про гуцулів “Боротьба за
право” (1885) австр. письменника К.Е.Францоза
Старицьким на драму “Юрко Довбуш” (1889).
Запозичення сюжетно-образного матеріалу є
прочитанням його з нов. часових, соц. та ідейно-
худож. позицій, яке майже завжди містить
елементи внутр. осучаснення, коли не змінюється
час і місце дії (“Камінний господар” Лесі
Українки), і зовн., коли вводяться анахронічні
подробиці (“Апокрифи” К.Чапека, сатир, комедії
Остапа Вишні “Вій” і “Запорожець за Дунаєм”).
Наслідування —- це засвоєння засобів мист.
дослідження світу, літ. техніки, окр. жанр.-етил,
прийомів, що здебільшого має місце у тв., близьких
тематикою до першовзірця (напр., наслідування
поетики укр. дум та історичних пісень поетами-
романгиками української школи в польській
літературі). Вплив — це використання основних
ідейно-твор. принципів окр. письменників, шкіл
чи напрямів: вплив М.Гоголя на серб,
комедіографа Б.Нушича; рос. реалізму XIX ст.—
на світ. л-ру.
Неочевидні 3. і в.м. можуть підкреслюватися
автор, вказівками (Нушич у передмові до комедії
“Підозріла особа” вказує, шо його комедії
написано під впливом Гоголя), заголовками
(спорідненість з Шевченковим “Кобзарем”
наголошено назвами зб. білор. поетів — “Смик
білоруський”, “Дудка білоруська” і “Білоруська
скрипочка” Ф.Богушевича, “Скрипка білоруська”
А.Цьотки, “Жалейка” і “Гусляр” Я.Купали),
підзаголовками — “Пророк (з біблійних мотивів”)
Лесі Українки, присвятами (присвята
Шевченком поеми “Єретик” Шафарикові),
епіграфами тощо. 3. і в.м. можуть здійснюватись
як заперечення, відсторонення: переосмислення
міфу про Всесвітній потоп як революції в
“Містерії-буф” В.Маяковського, внутр. полеміка
Франка в казках “Рубач” і “П’яниця” проти
дидактичного спрямування нар. оповідань
Л.Толстого “Чим люди живуть” і “Грішник, шо
кається”.
3. і в.м. як засвоєння набугків світ, культури
— важливий чинник розвитку кожної з нац. л-р,
позаяк нац.-своєрідне вел. мірою виникає шляхом
засвоєння інонац. твор. досягнень. Переклади,
поряд з нац. фольклором, стають поштовхом для
збагачення жанрів, стилів, віршування, літ. течій,
напрямів. Перший клас. тв. нов. укр. л-ри
“Енеїда” І.Котляревського є наслідуванням
(травестією) “Енеїди” рим. поета Вергілія.
Перший зб. лір. поезій у нов. чес. л-рі — “Відгомони
руських пісень” Ф.Л .Челаковського —
наслідування рос. і укр. нар. пісень. З, і в.м.
посилюються в періоди пришвидшеного
розвитку літератур: відоме значення зх.-європ
л-р для рос. л-ри XVII — 1-ої пол. XIX ст., рос. л-
ри — для становлення нов. болг. л-ри і т.п.
Літ. взаємодія — прояв взаємозв’язків і культ,
взаємозбагачення народів світу, засвоєння
міжнар. худож. досвіду. Факт рецепції аж ніяк не
свідчить про недостатність письменницького
таланту чи про слабкий зв’язок з життя свого сусп-
ва. У кожному конкретному випадкові 3. і в.м.
зумовлено ідейною автор, настановою, худож.
засадами, жанром, характером письменницького
обдарування. Твор. оригінальним і нац.
самобутніми були, запозичуючи, наслідуючи,
знаходячись під впливом, Есхіл і Софокл, Евріпід
і Вергілій, Нізамі і Навої, П.Д.Корнель і Расін,
Мольєр і Я.Кохановський, Й.В.Гьоте і Ф.Шіллер,
Пушкін і Міцкевич, Ю.Словацький і
Ф.Л.Челаковський, Гоголь і М.Лєрмонтов,
Шевченко і С.Чех, Я.Врхліцький і І.Франко, Леся
Українка і Брюсов, А.Франс, Б.Шоу, К.Чапек,
Маяковський, Б.Брехт, Назим Хікмет, В.Незвал,
Рильський. Вони, синтезуючи тисячолітні традиції
світ, л-ри, підіймали свою л-ру на якісно нов.
ступінь. Для таких письменників звичайно важко
встановлювати місце в історії най. л-ри, якщо
розуміти її як закономірну зміну літ. напрямів.
Нелегко визначити їх місце й у світ, л-рі (не лише
з іст.-генетичного, але й типол. погляду).
Використовуючи чужі сюжети, образи, теми,
худож. засоби тошо, письменник на цьому
матеріалі створює тв., який відповідає на жагучі
питання конкретно-іст., соц. і нац. дійсності; та
воднораз відображує самобутність автора.
Наук, зацікавлення проблемами 3. і в.м.
виникла наприкінці XVIII ст. (Й.Г.Гердер, Ґьоте).
Протягом ХІХ-ХХ ст. сформувалась окрема
літ-знавча дисципліна, що досліджує 3. і в.м. —
порівняльне літературознавство, або
компаративістика. Значний внесок у
дослідження 3. і в.м. зробили укр. вчені
М.Драгоманов, Франко, О.Білеиький, Д.Вервес,
Д.Наливайко, М.Сиваченко.
Анатолій Волков