ІДЕЯ в худож. тв. — ставлення автора до
худож. теми (напр., революцію можна оспівувати
або ж проклинати). І. виступає тим самим як
частина змісту тв., поряд з темою та проблемою.
Поняття І. прийшло в літ-знавство з ант.
філософії (Демокріт, Платон), але ще в часи
Арістотеля не було визначальним. Значення його
зростає в епоху пізньогелліністичного платонізму,
шо вчив читати підтексти “між рядками” (напр.,
“екзегеза” Філона Александрійського). Але
остаточно ‘‘ідейний підхід” до л-ри запанував в
епоху христ. спіритуалізму (Сер-віччя), й був
закріплений ренесансним неоплатонізмом. Це
утримується навіть в теорії класицизму, котрий
намагався відродити “красне письменство”. А в
епоху просвітницької критики, паралельно з
розвитком романних форм, насичених
інтелектуалізмом, аналіз ід. змісту тв. стає немов
би самодостатнім. Остаточно канонізується такий
підхід після тріумфу філософії Г.В.Ф.Гегеля на
поч. XIX ст., котра дала поняттю І. незаперечний
статус. Критика XIX ст. остаточно закріпила за
аналізом І. першорядне значення. Звідси пильна
увага до ідеолог, моментів у ангажованих митців
та критиків XX ст., як у вільних, так і в
тоталітарних сусп-вах. Проте в культурі модерну
і формалістських наук.-крит. школах
відновлюється розуміння І. як “параліт.”,
позаестет. чинника.
Ін. словами, аналіз І. в літ. тв. не є
обов’язковою умовою. Але для значної частини
читачів та критиків він зберігає свою першорядну
вагу, і не є чимось “ненаук.” — все залежить від
методології, яку обрав дослідник.
Семей А брамович