Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ІДИЛІЯ

ІДИЛІЯ (фей. eidyllion — маленький образ ,
картина) — жанр буколіки, в основі якого —
ідеалізоване зображення природного життя
людини в згоді з гармонійною природою. І., шо
виникла в давні часи, була введена в л-ру на
противагу героїчній поемі давн-rpeu. поетом III
ст. до н.е. Феокрітом. Його І. — невел., написані
переважно гекзаметром, тв. в монологічній чи
діалогічній формі, шо зберігається й у
подальшому. Наслідувачами і продовжувачами
Феокріта в давн.-rpeu. л-рі були Мосх (II ст. до
н.е.), Біон (II ст. до н.е.), в рим. — Вергілій (І ст. до
н.е.), Кальпурній (І ст. н.е.), Немесіан (III ст. н.е.).
Спочатку І. називались вірші буколічного
змісту, і лише в нов. європ. л-рі вона сприймається
поряд з еклогою як один з жанрів буколіки.
Найвишого розвитку І. досягла в XVII-XVIIZ ст.,
особливо в л-рі бароко, шо культивувала
різноманітні буколічні жанри. Зокрема І. пов’язана
з таким нац. худож. течіями і школами бароко, як
прецезійність у Франції, марінізм в Італії, гонтризм
(культизм) у Іспанії і Португалії, нім. літ. товариство
“Пегницький квітковий і пастухів орден” та ін.
Проте в посткласишстичний період худож. вага
І., як і багатьох тенденційних за своїм характером
жанрів, зменшується, вона все більш сприймається
як літ. умовність, лише в поезії сентименталізму
стає одним з провідних лір. жанрів.
І. представлена у творчості багатьох
письменників: кит. — Тао Юань Міна, Юань Мея;
італ. — Дж.Маріно; франи. — Ж. де Лафонтена,
Р.Шатобріана; англ. — Р.Бьорнса, А.Теннісона,
Д.Баркера; нім. — І.Фосса, Й.Гебеля; поль. —
Я.Кохановського, А.Міхна, Ш.Зиморовича,
Ф.Карпіньського, К.Бродзіньського,- чес. і словац.
— Б.Бризеля, Б.Таблица, Ю.Палковича швед. —
Г.Шернйельма; ісп. — Ф.ґарсіа Лорки; болг. —
П.Славейкова; фін. — І.Рунеберга; угор. —
Д.Бержені; бразильських — Т.Тоне, А.Діаса;
бельг. — І.Монта, рос. — М.Гнедича, П.Катеніна,
М.Карамзіна, А.Дельвіга, Ф.Глінки, О.Кольцова;
ідилічні мотиви зустрічаються в М.Ісаковського,
О.Твардовського, Л.Кедріна, М.Заболоиького,
Д.Самойлова, В.Соколова.
В укр. поезії цей жанр не отримав особливого
розповсюдження, хоча укр. І. фольклор, походження
(“селянки”) використовував ше поль. поет
С.Шимонович. До укр. І. належать вірші Т.Шевченка
“Садок вишневий коло хати…”, “Орися” П.Куліша,
“На узліссі” і “Три ідилії” М.Рильського; “Ідилічний”
(з циклу “Етюди”) І.Муратова.
Жанр, ознаки І. завжди залишались
приблизними, а її жанр, межі — невизначеними.
Зокрема І. не пов’язана з визначеним вірш, метром
(написані ритмізованою прозою І. швайц. поета
XVIII ст. С.Геснера, неримованим віршем “Ідилії”
0.Радішева. Тому І. легко дифундує не тільки із
спорідненими їй буколічними жанрами,
насамперед, еклогою (пасторальні І. італ. поета
XVII ст. Маджі), але й з ін. за характером пафосу
жанр, формами (героїчні І. франц. поета XVII ст.
А.Сент-Амана ‘‘Врятований Мойсей”). Тому І.
здатна до перетворення в жанр, мотив різних за
родовою основою тв.: поема “Наталя”
М.Макаровського, оповідання “Дівоче серце”
Куліша, “Лихо не без добра” Ганни Барвінок,
“Сужена” О.Стороженка; частіше всього як їх
композиційне “вкраплення” (напр., у поемі
Шевченка “Сон” — “На паншині пшеницю
жала…” або “Сон Обломова” в романі
1.Гончарова “Обломов”); нерідко ідилічна
тональність тв. виражає наскрізний автор, пафос
(повість М.Гоголя “Старосвітські помішики”,
“Милен и Любица. Идильская повість от древних
русинов времен” О.Духновича або епіч. поема
нім. поета XIX ст. Е.Мьоріке “Ідилії Боденського
озера” або ідилічні новели франи. поета XVI ст.
Ж.Івера в новелістичному циклі “Весна”). Про
рухливісті. жанр, параметрів І. свідчить і її
можливість перетворюватись в іронічну
протилежність (вірш О.Апухтіна “У вбогій рубиші,
нерухома й мертва…’’, повість М.Салтикова-
Щедріна “Сучасна ідилія”, вірш [.Франка “Лісова
ідилія”).
Борис Іванюк

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.