ІМПРЕСІОНІЗМ — (франц. impression isme,
віл impression — враження) — в образотвор.
мист-ві та музиці худож. напрям, шо виник у
Франції в останню чверть XIX ст. і поширився в
ряді країн Європи та Америки. Не відкидаючи
об’єктивної реальності світу, І. прагне відтворити
миттєве враження від зображуваного, передати
мінливість, минучість життєвих явиш у різних
аспектах, декларує нове сприйняття предмету
худож. зображення. Термін виник 1874 з
виставкою молодих франц. художників, серед
експонатів яких була картина К.Моне “Враження.
Схід сония”. Художники Е.Мане, Е.Дега,
О.Ренуар, К.Пісарро, К.Сіслей виступили проти
академізму з його умовними сюжетами, кольором
та композицією, проти натуралістичної
приземленості. Замість “голої правди”
імпресіоністи з допомогою кольору, вільної
композиції, відмови від сухої лінійності
відтворювали тремтливу поезію життя. Вони не
створювали закінченої теорії, не оприлюднювали
маніфестів. Лише з уривчастих висловлювань
художників та письменників можна скласти дешо
на зразок естет, програми І.
Для Ренуара категорія дівчат, “чия шкіра не
відштовхує колір” — більш важлива ознака, ніж
походження, політ, та рел. переконання. В л-рі
це — бр. Гонкури, які в своєму щоденникові
висловили лаконічну формулу І.: “Бачити,
відчувати, виражати”. Е.Золя писав: “Витвір мист-
ва — це куточок природи, сприйнятий крізь
темперамент”. Принцип “враження” дозволяв
видобувати із звичних предметів несподівані
властивості. Імпресіоністів приваблювало не
стільки типове, скільки особливе та поодиноке,
шо відповідало їх настрою. В історії малярства І.
склав цілу добу, досягнувши найбільших успіхів у
пейзажі. Серед найвидатніших його
представників в ін. країнах — М.Ліберман,
Л.Корінт, М.Слефогт в Німеччині; Я.Тосроп в
Нідерландах; К.Коровін, І.Грабар у Росії;
Л.Вичулковський, А.Славічек у Чехії,
А.Маневич, О.Мурашко, М.Бурачек в Україні. У
різьбярстві імпресіоністами були М.Россо,
0.Роден (Франція), П.Трубеиькой (Росія).
Муа І. не цілком аналогічний малярському. В
тв. його представників гол. — передавання
настроїв, символів, фіксація ледь вловимих
психол. станів, викликаних спогляданням зовн.
світу. Це зближувало муз. І. з мист-вом поетів-
символістів. Серед композиторів напряму —
К.Дебюсі, М.Равель, П.Дюк, Ф.Шмітт (Франція),
М. де Фалья (Іспанія), М.Черепній, С.Василенко,
1.Стравінський (Росія), К.Шимановський
(Польша).
У худож. л-рі та театрі І. виявлявся на рівні
етил, складників у творчості митців різних
напрямів: символізму, натуралізму, реалізму,
неоромантизму. Прийоми літ. стилю І.
поновилися в поезії франц. символістів
С.Малларме, П.Верлена, А.Рембо. Характерною
рисою літ. І. була відсутність будь-якої стійкої етил,
форми, зображення предмету або явиша в
уривчастих, миттєвих штрихах, в видимому
безладді, але в повній єдності автор, відчуття.
Малларме визначав риси нов. поетики
афоризмом: “малювати не річ, а здійснюваний
нею ефект”.
Літ. І. вже на ранньому етапі розвивається не
як однорідне явише. Родоначальниками “психол.
” І. вважають бр. Ґонкурів (“Ми були першими
поетами нервів, більш чутливі та вразливі, ніж
інші”). Вони обирали предметом опису частіше
всього краєвид, архітектуру, натюрморт,
підкреслювали нестійку психологію своїх героїв.
Психол. І. О.Вайлда забарвлений естетизмом та
символізмом. У Золя І. сплетений з натуралізмом,
помітна прихильність до чуттєво-конкретного
зображення барвистого матеріального світу.
Психол. 1. М.Пруста був охарактеризований ним
принципом: “Тільки враження — критерій істини ”.
Він дотримується концепції А.Бергсона, який
вважав мист-во піднесеною формою цікавості до
реальності”. Враження прустівського героя
насичені асоціаціями з малярством ст. італ.
майстрів — С.Ботічеллі. А.Мантеньї, Тіціана,
Дж.Б.Тьєполо. Нім. історик Лампрехт зробив
спробу класифікації І. на досвіді нім. л-ри. Він
поділяє його на фізіологічний, психол., та
неврологічний. До першого різновиду віднесений
стиль тв. раннього Г.Гауптмана, частково
творчість Д.Ф.Лілієнкрона і Р.Демеля. до психол.
І., його суб’єктивної вразливості, тяжіє творчість
С.Георге, А.Шніцлера. На відміну від Франції, в
Німеччині І. — результат еволюції натуралізму.
Австр. теоретик Г.Бар “Філософією І.” вважав
книгу позитивіста Е.Маха “Аналіз відчуттів” з її
гол. тезою: “світ складається з наших вражень”.
Своєрідним варіантом “неоромант. ” І. була
творчість австр. письменників Шніцлера,
П.Альтенберга, захоплених підсвідомим життям
своїх героїв в дусі фройдизму. Для їх стилю
характерні недомовленість, хиткість, замовчування,
натяки на таємне, фатальне, настрої “кохання та
смерті”. В Англії І. проник в стиль Вайлда та став до
того ж і “стилем життя”. “Імпресіоністична” життєва
програма героїв роману “Портрет Доріана Грея”
— програма нов. гедонізму. Художник пише те, що
відчуває, а гедоніст живе так, як відчуває. В тв.
Р.Л.Сгівенсона, Дж.Конрада і С.Моема на реаліст,
основі розвиваються екзотичні, живописні риси
імпресіоністичного стилю. В рос. л-рі
М.Михайловський виділяє три різновиди І. як явища
стилю. В реаліст, прозі А.Чехова враження завжди
створюються яскравою та знайденою точно
деталлю, яка посилює виразність цілого (опис грози
в “Степові”). Риси І. на реаліст, основі помітні в
прозі В.Гаршина та В.Короленко. Інакше стилістика
І. втілилась у ліриці символістів І.Анненського,
К.Бальмонта, А.Белого, О.Блока. Ними
акцентується чуттєвий момент, значення звук,
сторони слова, музичність вірша. Думка рухається
за випадковими асоціаціями. Імпресіоністична
манера з містичним акцентом характерна для прози
Б.Зайцева.
В укр. л-рі риси І., багато в чому
трансформовані соц. тематикою, з’явились у
реаліст, прозі М.Коцюбинського. Характерна
стилістика новели “Невідомий”, шо побудована
на фрагментарних спогадах, суб’єктивних
настроях героя. Традиції Коцюбинського
відбилися в мал. прозі С.Васильченка, який
створив жанр лір.-імпресіоністичної за формою
та реаліст, за змістом новели, часом з ухилом у
фантастику. Вплив І. відчув В.Винниченко. У
фіксації виразних зорових деталей, тонких
психол. рефлексів він близький до Чехова
(“Промінь сонця”, “Зіна”, “Записки кирпатого
Мефістофеля”). Неоромант. риси в прозі
О.Кобилянсько’і мали особливості символізму та
І., але більшою мірою вони проявилися в творчості
письменників, які тяжіли до символізму —
М.Вороного, Г.Чупринки, Г.Хоткевича. В
складній взаємодії з неоромантизмом проявилися
тенденції І. у творчості поетів та прозаїків
“Молодої Польщі” З.Пшеслицького,
С.Пшибишевського, К.Тетмайєра, Я.Каспровича.
Принципи І. в чес. л-рі розвивали Я.Врихлиький
та Р.Свободова. Для останньої характерним є
поєднання неоромант. з зображенням
хворобливої чуттєвості та вразливості. Складний
синтез реаліст., імпресіоністичних та
символістських принципів проявився в поезії та
прозі “Словацької модерни”. У новелістиці
(І.Краско, І.Галл, В.Ройя) помітна зацікавленість
образом індивідуаліста з імпульсивним
характером. У болг. л-рі риси І. помітні у
П.Славейкова (1866-1912), П.Яворова (1877-
1916) з їх глибоким психологізмом та тяжінням
до зображення внутр. світу людини.
І. залишив помітний слід у літ. критиці.
Засновником її вважається А.Франс — автор
чотирьох томів “Літ. життя” (1888-1893). Його
статті не аналізують тв., а обмежуються автор,
враженнями від книги (“Критик перш за все
розповідає про пригоди своєї душі, а критика є
дочкою уяви”). Послідовником Франса був
франц. письменник Ж.Леметр, який уважав
завданням критики “видобуття з худож. тв.
якомога більшої кількості вражень і передачу
особистих вражень критика читачеві”. В Англії
подібну позицію займав у кришці Вайлд. І. в рос.
літ. критиці втілився в оцінках Анненського та
Ю.Айхенвальда. Перший пропонував в
пушкінській “Русалці” вбачати не драму, а
“об’єктивізацію єдиного, розірвано-з’єднаного “я”
поета, шо говорить містичною мовою душі”.
Називаючи свій метод “імпресіоністичним”,
Айхенвальд стверджував, шо “варто пустити його
на поріг науки, в її основу, як він піде все далі й
далі і всю цю строгу храмину обов’язково зруйнує”.
В оцінках І. в мист-ві та л-рі відбито різні думки.
Є тенденція розглядати цей напрям і стиль як
різновид реалізму. Прихильники цієї думки далекі
від докорів І. в обмеженості, філос. об’єктивізмі,
занепаді. Негативні оцінки І. народились разом з
його виникненням, ідуть від В.Стасова та
Г.Плеханова. В мист-знавстві це робить Б.Віппер
в дослідженні про творчість Моне, перераховуючи
серед “фатальних помилок” І. заперечення змісту,
“згущений екстракт оптичного сприйняття ”,
нехтування об’єктивною дійсністю. Л.Андреев
убачає труднощі в оцінці І., бо він є особливим
типом поєднання об’єктивного та суб’єктивного,
при якому може панувати як перше, так і друге,
тобто можливе його зрощення з натуралізмом і
реалізмом, в другому випадку — з символізмом,
неоромантизмом і навіть з експресіонізмом. І. став
одним із способів худож. відкриття та пізнання
світу й мав значний вплив на наступний розвиток
мист-ва. Провідна роля у вивченні І. належить
психол. методу в літ-знавстві, однак і порівн.-іст.
аналіз може сприяти вирішенню низки проблем.
Явно потребують уточнення літ.-етил, форми І.,
особливості їх най. варіантів, характер
взаємовпливів та зв’язків з ін. літ. напрямами.
Микола Н еф ьоаов