ІН ТЕРТ ЕК СТ — термін, шо пояснює
виявлення різних форм та напрямів письма в
одній текстовій площині.
Введений 1967 Ю.Крістєвою, термін стає
одним з центр, понять постструктуралістської
критики. Суч. розуміння поняття І. грунтується на
теорії поліфонічності М.Бахтіна, працях
представників форм альної школи (зокрема,
концепції п арод ії Ю.Тинянова) та теорії анаграм
Ф. де Соссюра. Теор. та методологічні проблеми
І. представлені у роботах Р.Барта. М.Ріффатерра,
Ж.Женетта, РЛахман та ін.
Існує декілька визначень терміну. На думку
Крістєвоі”, І. не є цілеспрямованим зібранням цитат
(на зразок центона), а є певним простором
сходження можливості цитації та її виявлення.
Окрім цього. І. вмішує у собі не стільки прямі
цитати з певних тв., скільки всі можливі культ,
дискурси (соціолектні. побутові, наук.,
пропагандистські, маскульт., літ. тошо). під
впливом яких перебуває автор будь-якого тв..
Момент появи І. є “читанням-письмом”, бо
з’являється в процесі переписування вже
інформації, утвореної у вже існуючому чи
попередньому культ, контексті.
За словами І.Смірнова. “І. — два або більше
худож. тв., які об’єднані знаками-показниками
інтертекстуального зв’язку”. Теоретики
постструктуралізму розглядають суч. світ як
єдиний заг. текст, шо містить приховані та явні
нагромадження алюзій. цитат і ремінісценція
з культ, досвіду минулого. Пояснюючи будь-який
текст як єдиний І., універсальний текст, шо є
наслідком текстуальної реальності і, у свою чергу,
матеріалом та причиною появи нов. текстів, гол.
ознакою інтертекстуальності Барт визначає
безкінечність, шо зумовлена безкінечністю мови
(письма): І. — це “перспектива цитацій, марево,
зішане з структур; він невідомо звідки виникає і
кудись зникає… все це уламки чогось, ліо вже
було читано, бачено, здійснено, пережито’. Його
послідовник Л.Женні говорить, шо властивість
інтертекстуальності полягає у “’введені нов.
способу читання, який підриває лінеарність
тексту”, бо кожна інтертекстуальна відсилка є
відміткою альтернативи читання, яке можна або
продовжити, або повернутись до вказаного
першоджерела.
Інтертекстуальність є властивістю тв.
асоціюватися з ін. тв. Внаслідок такого
асоціювання виникає нова відтворююча
структура худож. цілого,“ яка і називається І.
Особливо актуалізується І. в л-рі модернізму, в
якому він невід’ємно пов’язаний з
неоміфологізмом (‘‘Доктор Фаустус” Т.Манна.
“Улісс” Дж.Джойса, “Гра в бісер” Г.Гессе та ін )
та постмодерністській худож. практиці (романи
У.Еко, М .Павича. В .С орок ін а та ін ).
П остм одернізм зосереджується на грі з
культурою, шо зумовлює первні пародіювання,
іронічного тлумачення традиційних сюжетів
та о б р а зів , ремінісиентного. алюзивного,
цитатного відтворення багатоголосся світ,
культури. Ці первні зумовлюють і визначають
особливу насиченість змістовного поля тексту.
Залежність появи нов. тексту від попередніх літ.
традицій та напрямів пояснюється у роботі
Бахтіна “Проблема змісту, матеріалу та форми у
словесній художній творчості” (1924) і
визначається як діалог автора з минулими літ.
явищами. Надалі в постструктуралізмі, зокрема
в роботах Крістєвоі, бахтінський діалог стає теор.
обгрунтуванням і визначається як
інтертекстуальність. Важливим моментом для
виникнення теорії інтертекстуальності є й поняття
“стороннього слова” (Бахтін).
Важливою рисою І. є його просування у часі,
яке полягає у перманентному виникненні
відношення прототексту (або архетексту) та
метатексту і можливе лише завдяки енергії,
якою наділені автор, текст і читач. Імпліцитна
енергія автора полягає у наявності задуму і
перетворюється в експліцитну енергію в процесі
створення тексту. Енергія тексту полягає в тому,
що він є генератором змісту. Експліцитна частина
енергії підтримує стабільність І., імпліцитна — його
динамізм. Основними інтертекстуальними
знаками в літ. дискурсі стають цитата та поет,
формула, в епіч. — цитата, ал ю зія,
рем інісц енц ія, плагіат, бібліографічна
позначка і т. ін. Змінюється трад. функція цитати,
яка перестає відігравати ролю посилання до ін.
тексту, до джерела, а стає запорукою наростання
смислів, посилення полілогу текстів, культур,
свідомостей.
Теорія І. у суч. літ-знавстві стає своєрідним
чинником заг. зміни трад. усталених підходів і
шодо оцінки літ. фактів: уявлення про “учителя’
та “учня”, послідовність та вплив, центральність
та периферійність, інваріант та трансформацію,
які визначаються позицією суб’єкта (читача,
критика, літ-знавця).
Прикладами І. у л-рі можна вважати
‘‘Панночок з А .” Ж.Ріве, “Роман”, “Голубе сало”
В.Сорокіна. “Школа для дурнів” С.Соколова
численні тв. літ. гурту Бу-Ба-Бу, Ю.Іздрика та ін.
Наталя Л ихом анова