ІСІХАЗМ — від греи, імені св. Ісіхія, чения-
мовчальника в гелленізованому Єгипті {ізіЬіа —
спокій, мовчання).
1) Містичний рух в давн-христ. середовищі,
шо полягає у “отриманні слова” з метою
інтенсифікації внутр. духов, життя особистості. І.
базується перш за все на максим і Ісуса Христа:’ А
як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани,
— бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє
велемовство” (Мв, 6:7). Тут відбилася відраза до
показної ерудиції й загалом стилю ант. риторики.
Та й сама стилістика грец-мов. Нов. Завіту й усієї
ранньохрист. л-ри, шо визначалася винятковою
простотою (подекуди й невправністю) авторів,
зумовила відразу до “словесної гри”. Слід також
зауважити, шо й на власне давн.-єгип. грунті
спостерігається певна тенденція пошуку
вагомого слова”: так, напр., в “Повчаннях
Птахотепа” (Давн. Царство) читаємо: “Приховано
вислів прекрасний більш, ніж зелений коштовний
камінь, але знаходять його у рабинь, шо мелють
зерно”: тут-таки прославлено стриманість у мові,
висловлено відразу до пліток тошо. Ченецька
практика в християнізованому Єгипті (св.Макарій
Єгипетський. Іван Лествичник та ін.. IV — VII ст.)
була дещо подібна до йогівських прийомів
медитації, але мала на меті повне звільнення
свідомості від “помислів” й зосередження на бібл.
ідеалі “чистого серця”, шо досягалося 100-
разовим й більш повторенням молитви св.
Пахомія “Господи Ісусе Христе, Сине Божий,
помилуй мене, грішного!” Це мало відбиток у
коптівських житіях св. пустельників, герої яких,
подібно до кит. даосів, можуть, завдяки
концентрації духу, набирати вигляду ін. істот й
творити чудеса: дикі звірі слухаються їх тошо.
2) Рєл.-філос. й літ. відновлення цього вчення
в XIV ст. візант. думкою, шо відбулося
напередодні руйнації Візантії турками й
Флорентійської унії, цієї одчайдушної спроби
візант. верхівки врятувати державу шляхом
інтеграції в зх.-катол. світ. Проти І. виступили
“західники” на зразок Варлаама Калатрійського
(котрий давав уроки греи. мови Петрариі);
Нікіфора Григори, автора “Ромейської історії”,
Акіндіна та ін. Підтримав І. авторитетний
богослов Григорій Палама, котрий рішуче висунув
містичний досвід суб’єкта на чільне місце й
заперечив претензію раціоналізму керувати
свідомістю. Палама та ін. ісіхасти (Григорій Сінаїт,
Калліст, Євфімій Тирновський та ін.) вчили, шо
аскет-самітник в змозі безпосередньо сприймати
надчуттєво “фаворське світло”, котре пронизало
постать Христа в момент Преображення на
Ф ав орі, світло, яке є безпосередньою “не-
тварною” сутністю Бога. Людина, за поглядом
ісіхастів, може досягти обоження через
божествені енергії, якими пройнято весь
створений Богом світ, якшо вона опанує техніку
відповідної медитації. Це було запереченням
гуманізації культури та пантеїзму Передренесансу
на Зх., протиставленням секуляризації скарбів
ченецького досвіду, піднесенням внутр. “я” нал
об’єкшвізуючими тенденціями. “Паламізм” набув
врешті-решт статусу правос/і. теолугомену,
близького до догмату на Влахернському Соборі
(1351). За Григорієм Паламою, “мовчання є
зупинкою розуму й світу, забуттям нижчих, таємним
знанням вищих… піднесенням до правдивого
споглядання й баченням Б ога”. Але таке
мовчання мало проте надзвичайно інтенсивний
вираз у писемному слові й образотвор. мист-ві,
шо становить чи не найвиший зліт візант. культури
останього періоду її існування.
Поширення паламізму на Бл. Сх. і в Сх.
Європі, зокрема в слов’ян, правосл. світі, було й
спробою піднести авторитет візант. духу в даному
культ, регіоні, де він вже виразно хитався. Це
піднесло ролю суб’єктивно-емоційного елементу,
що був раніше поглинений каноном, ускладнило
малюнок внутр. життя особи, стиль самовиразу
автора. Осередками стали слов’ян, монастирі
Афону та болг. Тирново. Це був своєрідний
правосл. варіант Передвідродження. й він мав
своїх літ.-митецьких адептів в регіоні. І. загалом
“вивільнював” особистість з-під контролю трал,
церк. життя й тому мав риси, шо робили його
привабливим в очах вільнодумців на зразок болг,
богомилів або рос. стригольників (характерно, шо
навіть на поч. XX ст. о. Сергій Булгаков кепкував
з І. як з безглуздої єресі). Але єрессю І. не міг бути:
скоріше він є апофеозом сх. християнства з його
відразою до всього “зовн. “.
І. був поширений в пд.-слов’ян, землях: болг.
патріярх Євфімій.Тирновський; його друг Кіпріян.
згодом митрополит Московський; родич Кіпріяна,
укр.-лит. митрополит Григорій Цамблак, Пахомій
Логофет та ін.; .характерно, шо майже всі, тут
згадані, працювали в Росії й почасти Україні,
заснувавши тут нов. пишно-панегіричний стиль (т.зв.
“звиття слів”). У слов’ян, краях письменники-
ісіхасти писали не стільки в дусі сповіді, скільки
публіцистики, підносячи державницьку ідею
(напр., житіє Петра, митр. Моск., автор — Кіпріян).
їхні учні, центром яких стала Троїце-Сергієва
Лавра, сполучали державницький пафос з широю
патетикою й самовиразом (житіє Стефана
Пермського, написане Єпіфанієм Премудрим, та
житіє “гол.” рос. ісіхаста Сергія Радонежського,
того ж автора). Це продовжувало візант.-болг. й .
серб, традицію (Іван Рильський, Іларіон
Мегленський, Феодосій. Доментіян, Даніїл та ін.),
яка відбилася й у факті та стилі перекладів тої
пори (“Троянська історія”, “Хроніка Манасії”).
Проте експресивність стилю, “звиття слів’
визначена перш за все розкріпаченням “я”, шо
виливається у накопичення синтаксичних
конструкцій та епітетів, пошук в галузі фоніки й
т.п. Ось зразок стрілю Єпіфанія Премудрого “Се
бысть того места акы пръвый инок,
началообразным трудоположник, всем прочим
мнихом образ бывая живущим ту: егда бо
постризашесь, не токмо постризает власы главы
своеа, но вкупне с отятием нечувьственных власов
и плотская сьотрезует желаниа, а еж егда риз
мирских сьвлачашесь и отлагааше, а в новаго
облєчє, и препоясаше крепко чресла своя,
уготовляася в подвиги духовньш мужски внити,
оставлю мир и отречеся его и всех”. Характерно
також, шо, напр.. переробка цього житія сербом
Пахомієм Логофетом підсилює суто ісіхастичні
мотиви “світла” й “мовчання”, яких в рос. тексті
було, на погляд редактора, замало. Саме Пахомій
встановлює нов. канон в панегірич.-пишномовному
лусі. шо утримається впродовж століть. І, знайшов
живописний вираз у творчості Андрія Рубльова
(зокрема настрій відомої ікони- “‘Трійня
Старозавітна”). Інериія І. спостерігається і в позиції
Максима Грєка (рубіж XIV — XV ст.), котрий зрікся
ренесансних симпатій як “поганського нечестя”.
У зх.-європ. регіоні подібні явища виникають
переважно в післяренєсансну епоху вже на грунті
емансипації естетизму, коли “муки слова”
спричиняють прагнення “фігури умовчання”.
Щоправда, вже у Данте в “Новому житті”
невимовність почуття кохання призводить до
декларації мовчання. Але “ісіхастичного”
спрямування в зх.-європ. л-рі не могло бути, бо
розвиток індивідуалізму йшов переважно на
грунті секуляризованої культури. Проте
симптоматично, шо тема “мовчання”,
недостатності слова” виникає переважно у
романтиків та символістів з їхньою цікавістю до
життя душі”. Теза “Keep Silence” (тримай
мовчання) стає заг. місцем у поетів романт.
спрямування з їхнім прагненням осягнути містичні
глибини буття й зняти обмеженість окр. мист-в.
Нарікання типу “холодна та жалюгідна бідна
наша мова’ є майже емблематичними для такої
поезії. Водночас цікаво, шо програмне “Silentium!”
Ф.Тютчева. витримане в дусі- романт.
індивідуалізму, може розглядатися й як певний
розвиток сер-віч. засад рос. л-ри. Нов. імпульс
тут принесло XX ст., коли літератор Зх. відкриває
змістовність екзотичних ідейно-естет. систем
“глибинного ” Сх. (суч. позиція Дж.Л.Селінджера,
що перестав публікувати свої тв. після
заглиблення в дзен-буддистську медитацію),
Семен Абрамович
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: ІРЧІ
Наступна: ІСТОРИЗМ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ