ІСТОРИЗМ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ —
заг. методологічна основа для ряду напрямків літ-
знавчого вивчення літ. процесу, творчості окр.
письменників і худож. тв. Він найчіткіше
застосовується у методології культ.-іст., порівп,-
іст.. соціо-культ. і деяких ін. шкіл, при вивченні
іст. поетики і твор. історії худож. тв. Відрізняється
від поняття “Історизм у л-рі”, котрий визначається
як худож. засвоєння конкретно-іст. змісту тієї чи
ін. епохи, що найчастіше виражається в іст.
жанрах. Вперше І. у вивченні л-ри спостерігається
вже в пізньоант. епоху з її тяжінням до складання
хрестоматій й увічненням літ. імен. Але
розчинення самого предмету худож. л-ри у
словесності Сер-віччя протягом багатьох століть
загальмовувало розвиток І. у л.
Послідовний розвиток І.у’ л. став
фундаментальною основою формування літ-
знавства в усіх його основних розділах:
методології, історії л-ри, теорії л-ри і літ. критики.
Іст. підхід до вивчення явиш л-ри і мист-ва
знайшов початкове вираження у франц.
іїросвітителів. Вольтер у статтях ” Роздум про
епічну поезію” (1728) і “Смак” (1764-) висунув
положення про іст. мінливість худож. культури
народів у залежності від іст. подій: “У мист-вах.
які залежать безпосередньо від уяви,
відбувається стільки ж революцій, скільки їх буває
у державі”; К.А.Гельвепій у дослідженні “Про
розум” (1758) впевнено застосував іст. підхід ло
аналізу тв. л-ри і мист-ва, відзначив не тільки іст,
змінність естет, смаків, але й еволюцію літ. жанрів.
Умовою іст. тривкості худож. тв. він визначив
єдність “краси стилю” та ідейної глибини. Іст.
підхід до вивчення л-ри розвивали нім.
просвітителі Г.Лессінґ та Й .Гердер, які
досліджували з генетичної та іст.-порівняльної т.а
драматургію античності, франц. класицизму і
В.Ш експіра. Нім. теоретик романтизму
А.Шлегель бачив у літ. критиці певний зв’язок
між теорією та історією мист-ва. Апгл. поет
П.Б.Шеллі у трактаті “Захист поезії” (1822),
аналізуючи творчість художників слова різних
епох, висловив розуміння відносності уявлень
кожної епохи, неможливості підходити з
однаковими критеріями до оцінки духовного
життя в різні періоди історії, розуміння вічного й
іст., залежності поезії від конкретної дійсності.
Його співвітчизник В.Скотт в “Ессе про роман”
(1824) підсумував результати досліджень історії
і теорії романного жанру. Вел. вплив на розвиток
І.у л. в XIX ст. справила іст. естетика
Г.В.Ф.Гегеля. В його уявленні світ, мист-во
пройшло три епохальні стадії: символічну
форму” Ст-давн. Сх., яку автор вважає прологом
до єврон. культури; “клас, форму” античності з її
надбанням краси зовн. світу; “романт. форму”
післяант. епохи, в якій увага до емпіричної
дійсності поєдналась з проникненням у ‘ глибини
луші”. З приходом романтизму мист-во, за Гегелем.
вступає в епоху “вільної форми”, робить своєю
нов. святинею Людину, стає крит. і вільнодумним.
Гегелівська концепція іст. розвитку л-ри на рос.
грунті отримала визнання у працях В.Бєлінського
— “Літературні мрії” (1834) і “Про рос. повість і
повісті М.Гоголя” (1835). Він зумів виявити іст.
корені крит. відношення л-ри до дійсності,
пояснити неминучість виникнення “натуральної
школи”. Нов. етапом у розвитку І. у л. стає
методологія культ.-іст. школи І.Тена. яка
спирається на гегелівську естетику та концепції
франц. істориків Ф.Гізо. О.Тьєррі, Ф.Міньє. Тен
поглиблює з позиції історизму розуміння життєвих
характерів як предметів мист-ва, виділяючи в
і іих глибокі корінні нац, риси, що існують протягом
довгого іст. періоду, і поверхові, набуті,
породжені модою чи даним моментом.
Представники цієї школи — Г.Гєттнер
(Німеччина). А.Н.Пипін (Росія), М.П.Драгоманов
(Україна). І.Д.Шишманов (Болгарія), І.Приятель
(Словенія) — дослідження кожного іст. етапу
розвитку нац. л-р супроводжують грунтовним
аналізом сусп.-іст. та ідеологічних передумов.
історизм тенівської орієнтації лежав в основі
академічного літ-знавства в СРСР у 20-і рр., в
працях акад. П.М .Сакуліна і п роф .
М.К.Піксанова. Останнім був розроблений нов.
іст. аспект аналізу тв. — вивчення тв. історії
(“Творча історія “Лиха з розуму”. 1924).
У 2-й пол. XIX ст. І. у л. проникає і в ін.
методології, ознак історичності набувають
різновиди порівн., психол. і навіть формального
вивчення л-ри. Досліджується історія літ.
взаємозв’язків, виникає іст. поетика (Т.Бенфей.
О.Веселовський). створюється вчення про
еволюцію стилю в образотвор. мист-ві
(Ф.Вьольофлін), іст. психологія худож. творчості
(В.Вундт). Помітну увагу приділяла І. у л.
марксистська теорія, застосовуючи цей принцип
у вивченні іст.-соціологічного аспекту худож.
творчості. К.Маркс і Ф.Енгельс та їх послідовники
в естетиці — Ф.Мерінг. П.Лафарг. Ґ.Плеханов
— спробували через іст. підхід висвітлити складну
діалектику зв язків економічного, соц..
ідеологічного і худож., особливості впливу різних
іст. епох на розвиток мист-ва. В літ-знавстві країн
Зх. Європи і СШ А XX ст. розповсюджується
методологія формальних шкіл (“нова критика”.
структуралізм), теоретики яких виступають
проти змішування ‘вимог мист-ва” з “вимогами
історії”. Школа “нов. критики” виникла як
реакція на сой.-іст. аналіз л-ри (Б.Кроче,
Д.Спінгарн, А.Річардс. Г.Башляр). Далекий від І.
структуралізм, що аналізує структурні складники
тв. у відриві від змісту (К.Леві-Строс, Р.Барт).
Помітні прагнення суч. міфокритики відійти від
іст. погляду на міф, детермінувати л-ру сезонними
циклами (Н.Фрай). Аспекти суч. .зах. І. в л. наявні
в одній із течій духовно-іст. школи — ” історії ідей”
Р.Унгера і Г .К орф а. В суч. зх. соціокульт.
методологічних концегшіях І. має обмежений
характер. Т.А дорно вважав, шо формальні
структури тв. автоматично виражають соц.
суперечності. Худож. відображенням суч. світу є
мист-во дисонансів та ірраціоналізму —
сюрреалізм, абстракціонізм, абсурдизм
(“Негативна діалектика”, 1966). О.Шпенглер,
А.Дж.Тойнбі та Р.Курціус заперечують єдність
всесвітньо-іст. процесу, обмежують історизм
рамками “замкнених цивілізацій”, то засновані
на первинних елементах греко-лат. культури чи
рел, спільності.
Микола Нефьодов
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.