КАЗКА ПРО ТВАРИН — чи не найдавн.
жанр нар. казки, де гол. героями є тварини (дуже
рідко — рослини). Ж анр склався за часів, коли
способами існування первісної людини були
звіроловство та полювання. Отож тварини більш
за все цікавили людину. Мисливець мусить добре
розумітися на звичаях звірів, наслідувати їхні
голоси. Н а основі мисливського досвіду
складається уявлення про звички звірів, а також
про їхню мову й здатність людини розуміти цю
мову. К.пл. відображують вірування — анімізм
(одухотворення природних явиш), антропоморфізм
(олюднення природних явиш, насамперед тварин,
приписування їм людських якостей), а також
тотемізм (вірування в те, шо людина веде свій рід
від тотема — тієї чи ін. тварини). Цим пояснюються
казки про шлюбні стосунки людини з твариною.
Н а стадії переходу від звіроловства та
полювання до вищого господарського щабля —
скотарства, усвідомлення переваги скотарства над
мисливством породжує казки про перевагу не лише
людини, але й свійських тварин над дикими. Так,
в укр. казці “Пан Коцький” кіт хитрощами залякав
зайця, ведмедя, кабана. У казці “Котик, півник і
лисиця” теж перемагає кіт. Беруть верх свійські
тварини над лісовими звірями в серб, казці “Війна
між псом і вовком”. У таких сюжетах можна
вбачати відображення реальної переваги свійських
тварин, які, сказати б, порозумнішали, спілкуючись
з людьми. Змальовуються й стосунки звірів з
людиною. Так, у казці “Лисичка-сестричка” вона
спершу ошукує людей, аж врешті-решт сама
обдурена людиною.
К.П.Т. невел. за розміром. Поетика нескладна,
але трал, і ретельно розроблена. За кожною
твариною закріплено сталі риси — усталені образи-
маски з відповідними епітетами-прикладками:
хитра лисиня (“лисичка-сестричка”, “лисичка-
кума”), хижий і придуркувато-довірливий вовк
(“вовчик-братчик”, “вовк-панібрат”), вайлуватий
ласун ведмідь (“ведм/ль-набрідь”), наївний і
полохливий заєць (“зайчик-побігайчик”, “зайчик-
боботунчик”), кабан (“кабан-іклан”), кіт С’котик-
братик”), коза (“коза-лереза”), миша (“мишка-
шкряботушка”), жабка (“жабка-скрекотушка”).
Композиція найпростіша. Звичайно сюжет
складається з кількаразово повторюваних епізодів
(мотивів) зустрічі. Без будь-якого мотивування,
напр., у казці “Рукавичка”: “Ішов Дід лісом, а за ним
біг Собака… От біжить мишка… Коли це Жабка
плигає… Коли біжить Зайчик… Коли ие біжить
Лисичка… Аж суне Вовк… Де не взявся Кабан…
Коли це вилазить Ведмідь… Коли це Дід оглядівся…
Прийшов Дід”. Значну частину репертуару
складають ланцюгоподібні або кумулятивні казки.
Тексту від оповідача обмаль. Переважають ліалоги,
рідше монологи. Тому К.П.Т. інколи визначають як
казково-драм. жанр. (До речі, ці казки дуже легко
надаються до інсценізування та екранізації, напр.,
відомий мультиплікаційний фільм Уолта Діснея “Три
поросятка” був зроблений на основі англ. нар.
казки). Мова — ритмізована, почасти римована,
насичена різними видами повторень, алітераціями,
звукописом, звуконаслідуванням. Так, у казці
“Кіт, півень і лиса” Лисичка говорить: “Півнику-
брап-віу, відчини, віконце видеру, борщик виїм і тебе
візьму”. А Півник каже — Тоток-тоток, не велів
коток! Тоток-тоток, не велів коток! От Лисичка
віконце видерла, борщик виїла і Півника взяла”.
“Мікромонологи” можуть бути вірш.-пісенними, як
от пісенька Колобка з однойменної казки, або
ведмедя з казки “Ведмежа лапа”:
Скирли, скирли
На липовій нозі
Всі по селах сплять,
По всіх хатах сплять.
Одна баба не спить,
На моїй шкурі сидить.
Моє м’ясо пряже,
Мою вовну пряде ?
К.п.т. відомі всім народам світу. Це не
виключає зональних і най. відмінностей, які
спричинені, по-перше, різницями природних явиш
на тому чи ін. терені. Напр., образові лисиці з
європ. казок відповідає в казках Азії та Африки
шакал. Дійові особи казок пн.-амер. нефів: кролик
(найрозумніший, найспритніший), лис, опосум,
єнот, ведмідь, вовк, корова, черепаха, жабки.
Друга причина відмінностей полягає в різниці
культ, традиції. Так, у фольклорі сх. слов’ян К.ат.
складали лише бл. 10% казкового репертуару.
Багатше цей жанр репрезентовано в Білорусі.
Значно більша кількість сюжетів побутувала в Зх.
Європі. Це пояснюється підтриманням жанр,
традиції казками-уламками тваринного епосу.
Досить давно К.п.т. у своєму побутуванні
перетворювалися на тв. для дітей — недарма вони
постали в дитячий період людського існування —
стали одним з провідних видів дитячого
фольклору. Це спричинило певні зміни змісту й
хулож. форми, пояснювані, очевидно, з од. боку,
духов, потребами та зацікавленнями дитини, а з
ін. — стихійним дотримуванням засад
етнопедагогіки.
Як ж анр для дорослих К.п.т. почала
переосмислюватись ше в давнину. Н а її базі
поставали нові жанри. В Греції VI ст. до н.е. —
алегорично-повчальні Езопові байки, а відтак
європ. байка взагалі. В Індії Ш-IV ст. байки про
тварин склали основні частини зб. повчальних
оповідей Панчатантра”. араб, версія цієї зб.
“Каліла і Дімна” дістала назву за найменням двох
шакалів, персонажів першої глави. 1081 зб. було
перекладено на cep-rpeu. мову під назвою
Стефаніт та Іхнілат”. У Зх. Європі ХІ-ХН ст.
шляхом о б ’єднання та циклізації К.п.т.
сформувався вел. вірш, тваринний епос, де гол.
особою був лис Райнеке. Цей жанр знаходиться
на межі фольклору та л-ри. (Відомий в Україні в
переробиі-онаціональнені [.Франка під назвою
“Лис Микита”). На пограниччі нар. творчості та л-
ри знаходиться й рос. сатир, вірш. “Казка про
Й орж а Йоржовича” (XVII ст.). Використання
образів-масок тварин стало поширеним засобом
сатири: “Казки для дітей чималого віку” (1882-84)
М.Салтикова-Щедріна, оповідання “То, чого не
було” (1882) В.Гаршина, комедії “Шантеклер”
(1910) Е.Ростана, “ентомологічна” комедія “З
життя комах” (1921) бр. Чапеків, антнутопія
“Звіроферма” (1945) Дж.Оруелла. В укр. л-рі —
“Свинська конституція” (1893) Ф ранка,
гуморески “Надзвичайні збори”, “Оповідання
Цапа Бородеиького” (1928) Ю.Вухналя.
Анатолій Волков