КАНОН — (грец. каіпоп — правило, припис)
1. П ервісно — установлення апостолів,
вселенських або помісних соборів про справи
христ. віри, зокрема догмати, таїнства та церх.
обряди. К. є непорушним для духівництва та
вірних. У Кат. Церкві канонізацією зветься
визнання людини святою.
2. У переносному широкому розумінні —
твердо встановлені та непохитно здійснювані
приписи та положення певного вчення.
3. У миет-ві — худож. правила чи прийоми,
шо є обов’язковими для того чи ін. періоду,
напряму. К. складається шляхом перетворення
худож. символіки та семантики на нормативну.
Особливої ваги К. мав у сг-давності та Сер-вічч.
Будучи надзвичайно умовним і сухим, “спрощуюча”
худож. образ порівняно з реальністю, К. разом з
тим надзвичайно активізує реципієнта, порівняю
з більш “реалістичним” мист-вом, яке не залишає
читачеві чи слухачеві того простору для співучаяі
в твор. акті, який лається К. Цікаво, шо всупереч
думці Г.В.Ф.Гегеля, шо прирік цей тип мист-ва на
забуття, починаючи з кін. XIX ст. в європ. культурі
спостерігається спалах зацікавлення старовинними
мист. К. (напр., символізм).
Найдавніші канонічні риси притаманні героям*
шо символізують у фольклор.-міфол. контексті
перемогу над страховиськом темряви і визволяють
соние, або героям, які гинуть і воскресають:
Гільгамеш. Осіріс, Геракл, Рама, Георгій Побі-
доносець. Від фольклор.-міфол. традиції система
виразних худож. засобів перейшла до жанру
канонічного житія святих Зокрема, це мотив
несподіваного переродження героїв, їх полярна
протилежність та мотив випробування, що
особливо яскраво виражений у казках.
Завдяки канонізації (“освяченню”) пам’яток
світ, л-ри збережено недоторканими тексти
Упанішад, Дгаммапади, Авести, Біблії, Корану та
ін. Водночас тексти, шо не належали до К.
(апокрифи), забувались, деформувались, або
зникали. Так, гностичні євангелія були під
забороною тому, шо в IV ст. відбулась канонізація
чотириєвангелія. Але, напр., знайдені, 1945 в
Єгипті апокрифи “Євангеліє від Ф ом и ”, та
“Євангеліє від Філіпа” мають безсумнівну худож.
вартість. У такій суперечності знаходиться іст.
зумовлена залежність між власне худож. та рел. К.
(індуїстським, буддійським,біблі. тошо).
У худож. творчості набуває актуальності
зіткнення К. і неканону, сприймання міфу, або двох
К., як це мало місце в “Божественній комедії”
Данте Аліґ’єрі, де стикаються К. ант. і христ.
міфології. Естетика класицизму є останнім
прикладом канонізації та нормативності в історії
європ. л-ри (тематика, герої, правило трьох
єдностей для драматургії, “три штилі” в мові,
збереження чистоти жанр, форми) а втім жорсткі
ідеологічні правила в естетиці соціалістичного
реалізму теж містили в собі риси канонізації (т.зв.
партійність, наявність позитивного героя,
життєподібні форми відображення дійсності тошо).
Канонічні прийоми як правило вичерпують себе.
Цінність л-ри в новому та оригінальному.
Прагнення до оновлення руйнує передусім саме
канонічні, трад. прийоми, переводячи їх із розряду
обов ’язкових в розряд заборонених.
Народжуються нові традиції і прийоми. Це не
заважає прийомам, які були заборонені раніш,
знову відроджуватися через дві чи три літ.
генерації” (Б.Томашевський). К. втрачає свою
актуальність тоді, коли зникає цілісна, породжуюча
його іделогічна основа. Насильне стримування К.
від розпаду, який наступає як наслідок суперечності
між канонічними вимогами та новітніми
досягненнями естетики, призводить л-ру до
деградації та стримує її розвиток.
Не всі властивості канонізації зникають разом
з їх ідеологічною основою. Деякі з них мають
повсякчасний характер. Такою є світлова
символіка в світ, поезії від фольклору до наших
днів (світло — символ добра, темрява — символ
зла), просторова опозиція землі і неба, верху —
низу, етич.-естет, протиставлення тіла і душі тошо.
Ці риси є актуальними в кожну іст. епоху, бо
відображають першообрази людського буття,
Всесвіту і людини, вони є канонічними в структурі
людської свідомості.
4. К. звуться також деякі суто формальні літ.
особливості: напр., кількість рядків, характер
римування, вірш, розмір у твердих ст р оф ах
(октава, сонет, оиєгінська ст роф а тошо) або
ж анрах (дума, співомовка та ін.).
5. К. — один з основних літургійних жанрів
христ. г ім н ог раф ії, тематично пов’язаний з
новозавітними сюжетами, присвячений величанню
свята або вшануванню святого даного дня. Він
складається з 9 пісень або “од”, від 9 (вел. К.) до
2-х, кожна з яких має свій зачин (ірмос), а всі
з’єднуються рефреном (тропар), який узагальнює
суттєві риси свята. К. являє собою діалог між
читачем та хором або ж між двома хорами. Пісні
співвідносяться з сюжетами Ст. Завіту, кожний з
яких сприймається як прообраз новозавітньої події.
Так перехід юдеїв “по морю аки по суху”
сприймається, як прообраз чуда непорочного
Зачаття й Різдва.
Особливої продуктивності К. набув у візант.
л-рі VII-IX ст., зокрема, у творчості сірійця Андрія
Крітського (VII-VIII ст.). Найвідомішим є його
“Великий канон”, який налічує 250 строф. Серед
послідовників Андрія Крітського — Іоанн Дамаскін,
Косьма Моломський та ін.
/гор Зварич