КЛАСИЦИЗМ (від лат. — взірцевий,
першокласний) — напрям у л-рі та мист-ві й
властива йому худож.-естет, система в європ.
культурі. Естет, основою К. є норми прекрасного
в клас., тобто ант. мист-ві. Першим етапом
розвитку цього напряму був ренесансний К., коли
в добу Відродження ант. спадщина набула ваги
худож. зразка та норми. Неолат. л-ра Х\/-Х\/І ст.
(Дж.Понтано, А.Поліціано, И.Секундус, П.Цельтіс,
Я.Панноній, А.Кржицький) відновлювала ант. вірш,
жанри: оду, елегію, ідилію, епіграму; проз:
біограф ію , д іал ог, промову, а також
драматургічні: трагедію та комедію.
Найповнішого розвитку та унормування К.
досяг у Ф ранц ії ХУН-ХУШ ст., особливо в
драматургії та театрі. Франція була клас, зразком
абсолютної м онархії, в основі своїй —
аристократичної. Політ.-ідеологічна концепція
такої монархії надавала першорядного значення
прагненню до упорядкованості, регламентації,
суворої субординації. Така ідеологія відобразилась
в теорії та практиці К.
Світоглядною основою К. служив філос.
раціоналізм, т.зв. картезіанство, найповніше
розроблений Р.Декартом (1596-1650).
Картезіанство протиставило вірі й авторитетові —
раціо, розум, встановлювало правила розумової
логіки, відтак дедуктивним чином — метафізичні
закони, шо виші за реальне життя. Рівнобіжно з
картезіанством формується естет, доктрина К. —
найнормативніша з усіх естет, теорій. Своєю метою
теорія К. вважала випрацювання та формування
правил, вказівок. — раз і назавжди — як належить
писати тв. Позаяк раціо вважалося вищим не лише
від віри, але й почуття, раціональне више від
емоційного, то спираючись на поетику Арістотеля,
а надто Ґораиія вироблялись канон, правил
написання тв.
Ф.Малерб (1555-1628), Ж.Шаплен (1595-
1674), аббат д’Обіньяк (1604-1676) і особливо
Н.Буало (1636-1711) висунули положення про т.
зв. правдоподібність, згідно з якою реальна
дійсність у худож. тв. підлягає переробці відповідно
до законів логіки та краси (гарного, вихованого
смаку). Свавільній фантазії митая протиставлялась
дисципліна творчості. Нормативність і канонічність
охоплювали всі структурні рівні тв. У трактаті
Буало “Поетичне мистецтво” (1674) значне місце
відводиться сусп. функції л-ри, відповідальності
поета перед суспільством, декларованій єдності
етич. та естет. Полемічним щодо ренесансного
гуманізму з його прагненням розкріпачити
особистість в К. постає протиставлення розуму і
почуття, сусп. обов’язку і особистого потягу.
Тематика повинна була бути заг-важливою.
Основна тема.- держава і особистість. Ця антиномія
властива і більшості трад. героїв класицистів.
Вперше вона була відкрита в “Сілі” П. де Корнеля,
який відобразив суперечність між особистістю та
умовами абсолютної монархічної системи. По суті,
було започатковано худож. відображення
відчуження особистості в державі. Тематичний і
сюжетно-образний матеріал переважно
запозичувався з трад. кола міфології та історії (ант.
і нац.-героїчної). У “високих” жанрах (трагедія,
п оем а, ода) героями виступали переважно
аристократи: монархи, полководці тощо. Герой
зображувався лише при виконанні державного
обов’язку, перед яким поступалися особистості
почуття. Намагаючись дати раціональний аналіз
людської психіки, К. прийшов до виділення однієї
основної риси в людському характері. Персонажі
чітко поділялися на позитивних та негативних.
Позитивні — герої грец., рим. або нац. історії,
представники панівної верхівки; негативні —
вихідці з соц. низів. Персонажів наділено лише
однією — двома рисами: чесність, вірність,
діловитість, доблесть, талановитість або хитрість,
підступність, недоумкуватість, ледачість.
Наголошенням на такій рисі створювався
однобічний, монолітний характер.
Композиція класицистичного тв. дуже тверда
й нормативна: суворе дотримання пропорційності
всіх частин тв., стрункість побудови; чіткість,
ясність, простота викладу; “єдність почуття” для
лірики тошо. її правила випливають або з
раціоналістичного розуміння потреби
правдоподібності, “справедливого веління розуму”
(правило трьох єдностей: дії, місця, часу) в
драматургії, або просто з ант. традиції
(обов’язковий поділ героїчної поеми на 24 або 12
пісень, поділ драм. тв. на 5 актів). Великої уваги
віддавано питанням мов. стилю. Тут К.
беззастережно керувався теорією трьох стилів
(високого, сер. і низького), шо її започатковано
було ше в ант. риториці, але найповніше
унормовано саме в К. Поряд з цими основним!
існувало ше близько сорока мов. стилів (квітчастій,
суворий, жартівливий тошо). Для досягнення
урочистості застосовувалися архаїзм и, слова-
ал егорїі (Марс — війна, Венера — кохання тошо).
Усі складники всіх рівнів кожного виду та
жанру були жорстко унормовані. Lie добре видно
на прикладі, оди. Тут чи не найретельніше було
розроблено правила худож. організації тематика,
послідовність викладу, віршований розмір,
римування, строф іка, фігури, лексика).
Жанр, діапазон було суворо регламентовано.
Літ. види та жанри поділялися на високі, сер. й
низькі. “Найшляхетнішим” літ. родом вважалася
драматургія, шо мала два незмішувані вили:
високий — трагедію та низький — комедію,
інтермедію. Трагедія доконечно була вірш,
(переважно — олександрійський вірш). Комедія
могла бути й вірш., й проз., або й сполучати в тексті
вірш і прозу. Високими жанрами вважалися теж
героїчна поема — епопея (“Генріада” Вольтера),
сяа, панегірик, промова на вагомі теми. До сер.
жанрів належали елегія, моралізаторський діалог,
промова на щоденну тему, а також описова та
дидактична поема на кшталт Теоргік” Вергілія: у
франц. л-рі “Сади” Й. Деліля, в нім. — “Альпи” А.
фон Галлера, в англ. — “Пори року” Дж.Томсона,
в лит. — “П ори рок у” К.Донелайтіса
(класицистична настанова поєднана з реаліст,
тенденціями), в поль. — “Софіївка”
С.Трембецького — про славетний парк в Умані
Низькими жанрами вважалися ідилія, сатира,
байка, епіграма, літературна казка, дружне
листування. В цьому перелікові впадає в око мала
кількість “дозволених жанрів”. Так, майже буя
відсутня епіч. проза. Щоправда, в добу К. існував
специфічна романна творчість, яка задовольняй
смаки переважно невибагливого читача. Ці
романи були шаблонними щодо зображувані«
сюжетних подій і характерів. Класицисти й освічені
читачі мали підстави спогорда дивитися на tS6
зразки м асової, тривіальної літератури. З №.
боку, до справжньої л-ри зараховувалися
риторичні та епістолярні жанри, шо на суч. поіяяі
аж ніяк не належать до красного письменства.
Протягом більш як двох сг. К. зазнавав знаодн*
змін. Виший розквіт франц. К. припадає на 1608і
70 pp., час створення трагедій Корнеля “Сіл*,
“Горацій”, “Ц інна”; Ж .Расіна “Федра^
“Андромаха”, “Іфігенія”. Герої Корнеля “героїч
ною волею” перемагають власні пристрасті, у
Расіна частіше перемагає пристрасть. В комедіях
Ж .Б.М ольєра в рамках К. з’являються риси
побутового реалізму, відображення вад тогочас.
сусп- ва. Після занепаду К. в кін. XVII ст. нове
піднесення відбувається в епоху франц.
Просвітництва, коли в творчості Вольтера
посилюється політ, та філос. зміст, ант. ж образи і
теми відтіснились сюжетами христ. Сер-віччя,
мусульман. Сх., Індії (“Фанатизм, або П ророк
Магомет”, “Заїра” Вольтера; “Карл IX” М. Шеньє).
К. переддення франц. революції змінює
орієнтацію, прямує до ідеалів і худож. форм рим.
античності республіканської доби.
В ін. євроа країнах К. склався на поч. XVIII
ст. під впливом франц., з набуттям нац. та станових
особливостей. У найвизначнішого представника
англ. К. Дж.Мільтона він має демократичну та
республіканську світоглядну основу. У його
співвітчизника Дж.Драйдена в героїчних п’єсах
відчутний вплив корифеїв англ. ренесансної
драматургії В.Шекспіра та Б.Джонсона. Теоретик
просвітницького К. в Англії О.Поп (1688- 1744) в
“Досліді про критику” не виступає догматичним
послідовником правил. Він принциповий ворог
перебільшень, штучного ентузіазму, сектантської
звуженості. Нім. варіант К. виразився у поета
М.Опіца, який захишав право нім. мови творити
літ. шедеври. Значна еволюція світоглядної та
естет, системи К. відбувається в Німеччині в період
руху “Бурі і натиску” і т.зв. веймарського К.
В більшості країн Сх. Європи молоді л-ри
проходили відносно короткочасний розвиток
просвітницького К. , маючи деякі подібні
спільнослов’ян. риси. Значну ролю відіграли
сатира, байка, крит. памфлет. В жанрах
“високого стилю” втілилось зацікавлення подіями
най. історії, прагнення розвивати най. літ. мови.
У Росії К. виник в л-рі післяпетровського часу,
служив втіленням просвітницької ідеології і
характеризувався переважанням нац.-іст. тематики
над ант. та розвитком сатир, напрямку. Слідуючи
принципам Н.Буало, А. Кантемір (1709-1744)
виступив першим теоретиком сатири як засобу
“виправлення людських звичаїв” “силою голої
правди”. В творчості М.Ломоносова і О.Сума-
рокова, Г.Державіна відобразились такі риси рос.
К. як високий громадянський пафос, патріотизм,
філос. осмислення дійсності. В Україні К. не мав
широкого розвитку. Лише умовно можна вважати
бурлескно-травестійну поему [.Котляревського
(1769-1838) “Енеїда”, талановите переосмислення
сюжету Вергілія, тв. К. В алегоричній формі поема
змальовувала іст. минуле України, оспівувала кращі
риси укр. народу. Поль, просвітницький К.
проявився у творчості спископа І.Красіцького
(1735-1801) — байкаря і сатирика — та
памфлетистів С.Трембецького (1739-1812) і
Т.К.Венґерського (1755- 1787). Просвітницька
тенденція К. знайшла втілення в патріотичних одах,
байках, любовно-анакреонтичній ліриці чес. поетів
В. Тома (1765-1816) , А. Я. Шафарика (1795-
1861). Представником просвітницького К. в
Угорщині був Д. Бешенеї (1747-1811) — автор ісг.
трагедій та комедій про звичаї угор. дворянства.
В. епоху раннього К. почалось порівняльне
вивчення литератур. Шляхом порівн. аналізу
франи. поет і критик Ш. П ерро (1628-1703) в
діалогічному трактаті “Паралелі між ст-давніми і
новими” (1688-1697) намагався довести переваги
л-ри доби Людовіка XIV над ант. Остання, мовляв,
була позбавлена будь-яких значних філос. ідей.
Твердження Перро спричинило літ. суперечки між
прихильниками “нових” і “ст-давніх”. Гол.
опонентом був Буало, переконаний в тому, шо ант.
мис-тво — універсальне дзеркало, яке дозволяє
побачити вічне та ідеальне, в т.ч. і суч. дійсність.
Примиренням протилежних поглядів була праця
Ф . Фенелона (1661-1715) “Лист про заняття
Французької академії” (1714) з твердженням про
те, шо не ідеальної правди треба вчитись у древніх,
а простої правди життя. Автор праці “Спір древніх
і нових” Г.Жийо, однак, високо цінує “Паралелі”
П ерро, вважаючи цю кн. важливою віхою в
розвитку порівн.-іст. методу і першою спробою
аналізу історії л-ри в контексті заг. історії культури.
Доба просвітницького К. вдосконалює порівн.
вивчення най. л-р у діахронному аспекті. Значну
ролю тут відіграв нім. просвітник Й.Гердер (1744-
1803). Чуття історизму допомогло йому крит.
зіставити ант. л- ру з європ. К. Порівнюючи суч.
нім. л-ру з взірцями “класичних” л-р, Гердер
аргументував неможливість для сучасників
наслідувати бібл. давнину та античність через зміну
іст. умов. В статті “П ро подібність сер-віч. анг. та
нім. поезії” (1777) він одним з перших пов’язує нац.
євроа традиції л-р з нар. джерелами. Плідними
були судження Гердера про характер спів­
відношень шекспірівської та ант. трагедій з
генетичного та іст.-порівн. погляду (“Шекспір”,
1773). Серед перспективних наук, ідей
порівняльного літературознавства була ідея
Й.В.Гьоте про органічну єдність літ. процесу та
висунуте ним в зв’язку з цим поняття світова
література.
Пізніше використання в л-рі та мист-ві міфол.
образів і мотивів, ант. тем і сюжетів, етил, традицій
К. після заміни його ін. напрямами, як правило,
означують терміном неокласицизм.
К. в образотвор. мист-ві євроа країн панував
більше як два ст., від перших десятиріч XVII ст. до
сер. XIX ст. При заг. естет, принципах, близьких
до літ., в мист-ві він пройшов декілька етапів
розвитку, пов’язаних з особливостями іст. умов та
нац. культур. Такими заг. принципами для
архітектури та малярства були праці теоретиків і
практиків італ. ренесансного будівництва (гол.
чином А.Палладіо) та висловлювання франц.
маляра Пуссена (1594-1665). В них
підкреслювалося значення ант. мист-ва як
позачасового взірця, як торжества розуму над
почуттям, як прояву високої громадянської
свідомості. Тв. мист-ва, за Пуссеном, повинен
нагадати людині “про споглядання доброчинності
та мудрості, за допомогою яких вона зуміє
залишатися непохитною та твердою перед ударами
долі”. Зміцнення абсолютної монархії у Франції в
XVII ст. дозволило їй зайняти гол. місце у
формуванні К. у всіх видах мист-ва, хоча
особливості цього стилю іше не досягли на
ранньому етапі свого чіткого та чистого виразу.
Одним із ранніх проявів К. у франц. архітектурі
був Люксембурзький палац у Парижі (1615-1621),
збудований С. де Бросом (1562-1626) та ансамбль
палацу, парку та міста Рішельє (поч. в 1627)
архітектор Ж.Лемерсьє (1585-1654). Найбільший
розквіт франи. архітектури припадає на 2-у пол.
XVII ст. коли був збудований сх. фасад Лувру
(1667-1668) архітекторів Л Лево та К.Перро, який
втілив худож. принципи раннього архітектурного
К.: чітке та логічне розчленування об’єму на несучі
та несені частини, деталі та пропорції корінфського
ордеру, близькість до ант. канону, підкорення
композиції заг. началу. Новатором у створенні
міських та палацово-паркових ансамблів виступив
Ж.Арден-Мансар (1646-1708), автор церкви
Будинку інвалідів (1693-1706) та грандіозного
палацового комплексу Версалю (1668-1689). Тут
має місце абсолютне композиційне панування
палацу над всім оточуючим. В плануванні “зеленої
архітектури” парку А.Ленотром (1613-1700)
втілено естет, ідеал К. — розумне начало.
Багатство та різноманітність форм, мармурових та
бронзових скульптур, пострижене гілля дерев,
водограї, басейни складають величезний “зелений
палац”, єдиний з виглядом архітектурних будов. З
цим комплексом пов’язані досягнення франц.
скульптури XVII ст. Статуї Ф.Жірардена (1628-
1715), А.Куазевокса (1640-1720) та П.Пюже
(1620-1694) уособлювали в палацовій та парковій
скульптурі в ант. формах визначене поняття, образ,
шо створювало алегоричну систему, яка
виславляла монархію. Побудова Версалю та ін.
позаміських палаців мала вел. вплив на розвиток
прикладного мист-ва. Меблі, дзеркала, срібний
посуд, ювелірні вироби, килими, тканини та
мережива виготовлялися не тільки для франц.
палаців, але і для широкого вивозу за межі країни.
1662 Кольбер заснував королівську гобеленну
майстерню, в якій Щ.Лебрен (1619-1690) створив
серію гобеленів. Видатним майстром худож. меблів
був А.Ш .Буль (1642-1732), який застосовуав
орнаментальну інкрустацію із різних сортів дерева
(інтарсію), позолоченої бронзи, перламутру,
слонової кістки, дотримуючись при цьому
монументальності, чіткої симетрії, розкоші та
парадності. Пам’ятки франц. прикладного мист-
ва дістали поширення в ін. країнах Європи, довгий
час служили зразком для копіювання. Провідне
значення у франц. малярстві з 2-ої пол. XVII ст. К.
набуває в творчості Пуссена. Зразком для ідейно-
естет. програми служить картина “Смерть
Германіка” (1627), де герой, мужній та шляхетний
рим. полководець, гине від отрути заздрісника
Тіберія. Ідеал Пуссена — людина, яка живе єдиним
щасливим життям із природою (“Царство флори”,
“Спляча Венера” (1620-1630). Послідовниками
Пуссена були представники К. епохи франц.
революції. Одним із видатних франц. пейзажистів
К. був К.Лоррен (1600-1682), в творчості якого
пейзаж став самостійним жанром. Мотиви італ.
природи перетворювалися Лорреном в ідеальний
лір. образ. К. XVIII ст. був уже принципово нов.
явищем мист-ва. Якщо в XVII ст. він розвивався в
контексті бароко, то тепер він постає в одних
країнах на місці рококо, а в ін. — пізнього бароко.
Зросла цікавість до рим. античності в зв’язку з
розкопками Помпеї та Геркуланума, тв. одного із
засновників естетики К.Вінкельмана. Ант. мист-во
республіканського Риму оголошувалося нормою та
зразком, шо дістало соц. спрямованість у франц.
маляра Ж.-Л.Давіда (1748-1825). В іст. картинах
на ант. теми ним втілені ідеї патріотизму та високої
громадянської свідомості (“Клятва Гораціїв”,
1748), в портретах стверджувався образ реальної
людини (“Зеленшиия”, 1794). К. Давіда відкидав
традиції аристократичної культури рококо. В епоху
Наполеона К. у франц. архітектурі перетворюється
в стиль репрезентативного характеру, ампір, який
став останнім вел. стилем Зх. Європи.
Декоративний ефект при цьому досягається
членуванням стін пілястрами та колонами,
сполученням мармуру, бронзи та пишного
орнаменту. Такими є інтер’єри Лувру, Фонтенб/ю.
Військові походи Наполеона відображено в
полотнах Д .А .Гро (1771-1835), де поряд з
ідеалізацією імператора показане і криваве лихо
війни. Д.Енгр (1780-1867) прагнув в поет, жіночих
портретах не відступати від “вічного ідеалу краси’1
— ант. та бути вірним природі. В ін. країнах
Європи мист-во мало подібні з франц. риси. В Італії
мотиви Пуссена та Лоррена в XVIII ст. розробляв
“руїнописець” Дж. Піранезі (1720-1778). На
відміну від рев. духу франц. К. в Італії на межі ст.
поширився К. ідилічного типу. Характерною була
творчість скульптора А.Канови (1757-1822).
Найяскравішим виразником К. в нім. малярстві
XVIII ст. був А.Менгс (1728-1779), твореш,
математично розрахованих композицій “Суд
П аріса”, “Персей”, “Андромеда”. Панівним
напрямом в нім. архітектурі К. стає в 1-й пол. XIX
ст., в музейних будовах К.Ф.Шинкеля (1781-1841)
та Л. фон Кленце (1784-1884) в Берліні та
Мюнхені. Тенденції К. відбилися в скульптурі
Й.Ш адова (1764-1850). Послідовником
палладіанства в архітектурі Англії був І.Чемберс
(1723-1796), який мав заслуги в садово-парковій
архітектурі ландшафтного типу. В малярстві риси
К. помітні в портретах Дж.Рейнолдса (1723-1792).
Мист-во К. дістало в ХУІП ст. поширення в Росії,
насамперед в будівництві та скульптурі. Основи
були закладені Ю.Фельтеном (1730-1801)
створенням набережних Неви та грат Літнього
саду в С.-Петербурзі. В творіннях архітекторів
В.Баженова (1738-1799), (Будинок Пашкова в
Москві), М.Казакова (1738-1812), (будівля Сенату),
І.Старова (1745-1808) (Тавричний палац у С.-
Петербурзі), Ч.Камерона (1740-1812) (споруда в
Царському Селі) – створювалися шедеври рос. К.
Особливий розквіт архітектури в Росії викликаний
патріотичним піднесенням у зв’язку з вітчизняною
війною 1812 р. “Золотим віком” рос. ампіру стали
творіння А.Н.Вороніхіна (1759-1814) Казанський
собор, А.Д .Захарова (1761-1811) — будівля
Головного Адміралтейства, К.І.Россі (1775-1849)
— Головного штабу та Александрінського театру
(в С.-Петербурзі), І.І.Бове (1784-1834) — творця
ансамблю Театральної площі та Манежу в Москві.
Рисами їхнього стилю була спрямованість до вел.
та лаконічних форм, використання портиків,
акцентування могутності цокольної частини,
простота планування. “Золотим віком” рос.
скульптури стали твори І.Шубіна (1740-1805),
М.Козловського (1753-1802) — автора пам’ятника
Суворова в С.-Петербурзі; І.Мартоса (1754-1835)
— пам’ятника Мініну та Пожарському в Москві та
Рішельє в Одесі. Менше традиції К. проявилися в
рос. малярстві.
К. в мист-ві України розвивається з останньої
третині XVIII ст. в зв’язку з виникненням нов. міст
та збільшенням світської забудови. Створюється
проект нов. планування Одеси, Миколаєва,
Катеринослава та ін. міст. Завдяки діяльності в
Україні Казакова, К амерона, Старова укр.
будівництвом був органічно сприйнятий рос. К.
За проектом укр. арх. П.А.Дубровського (1782-?)
створена садиба Галагана в Сокиринцях (1825-
1829), В.Беретті (1781-1842) збудував споруду
Київського ун-ту (1837-1843), А.Меленський (1744-
1833) став автором ампірних будов у Києві та
пам’ятника Хрешення Русі (1802-1808). Для укр.
К. характерним є єдність архітектури та природи,
широкий розвиток паркобудівництва. До числа
видатних зразків належить парк “Софіївка” в Умані
(1796-1859), створений за участю укр. садівника
І.Заремби. До мист-ва Зх. України К. проникав із
зх.-європ. шкіл, де навчалося багато укр. малярів
та скульпторів. Ант. мотиви та стилістика присутні
в скульптурних прикрасах фонтанів у Львові
(скульптор Г.Вітвер, 1773), в надгробках
Г.Красуцького (1837-1885), Ц.Годебського(1835-
1909). Риси К. в малярстві на Україні дістали
широке поширення в розписах храмів Києво-
Печерської та Почаївської Лавр. Виникнувши в
сер. XVIII ст., в Польщі К. в архітектурі та малярстві
утримався довше, як в ін. країнах. До значних
пам’яток належить Бельведерський палац у
Варшаві, створений архітектором Я.Кубицьким
(175801833), малярські алегорії “Ф ортуна”
Т.Кунце (1731-1793), міфол. композиції
/Шродовського (1784-1832) (“Едіп та Антігона”,
1828). В Чехії розвиток К. пов’язаний з
заснуванням 1799 р. Празької Академії мист-в. В
творчості вихідців із Академії намітився перехід від
К. до романтизму. Такою фігурою перехідного часу
був маляр Ф.Ткадлик (1786-1840).
К. в музииі отримав найпослідовніший вираз у
Франції в XVII ст. в творчості зачинателя жанру
“лір. трагедії” Ж.Люллі, яка вирізнялася логічністю
побудови, єдністю характеру, передачею душевних
емоцій муз. ефектами. Найвиша стадія муз. К.
пов’язана з Віденською клас, школою, з іменами
Й.Гайана, В.А.Моцарта, Л. ван Бетховена, які
створили нов. тип К. з гармонійністю, ясністю
мислення, рівновагою чуттєвого та інтелек­
туального, широтою реаліст, осмислення світу,
глибокою народністю. Тенденції К. помітні в укр.
композиторів XVIII ст. М .С.Березовського,
Д.С.Бортнянського, рос. Є.І.Фоміна та ін.
Неокласицизм Х1Х-ХХ ст. залишив слід гол.
чином в архітектурі ряду країн Європи. В Росії на
традиції античності та Ренесансу спиралися в своїх
спорудах палладіанці І.В.Жолтовський,
А.І.Таманян, Р.І.Клейн, І.А.Фомін, які збудували в
перші десятиріччя XX ст. ряд значних за худож.
якостями споруд, напр., Музей образотворчого
мист-ва ім. О.Пушкіна в Москві архітектора
Клейна. Але там, де клас, форми підкорялися ідеям
тоталітаризму, намагалися висловити “героїчну
активність”, “стійкість” та “імператорську” міць,
архітектура та малярство вирізнялися пихатою
помпезністю, гіршими зразками академічного мист-
ва. Ці явиша є характерними для фашистських
режимів Італії та Німеччині, а також епохи
сталінізму в СССР.
Анатолій Волков,
Микола Нефьолов