КОНТЕКСТ — (від лат. contextus —
з’єднання, зв’язок, зчеплення) — відносно
завершена частина тексту чи висловлювання, в
межах якої оптимально виявляє себе сенс і
значення окремого слова, фрази, образного
вислову. Відомо, напр., шо поза своїм К., його
етил, та смисловими зв’язками, цитата може
втрачати первісне значення, набути ін., не
властивого їй змісту. Пареміологічні дослідження
свідчать, що навіть прислів ’я, які, здавалося б,
проголошують ту чи ін. незаперечну істину поза
всіляким К. — дістають у К. певний зміст, причому
залежно від К. такі значення одного й того ж
прислів’я можуть взаємно заперечуватись.
У науці набули поширення лінгв., етил, поняття
К. як засобу ідентифікації лексичного чи етил,
значення слова, звороту, тропа. В літ-знавстві
дедалі утверджується розуміння К. як певної естет,
системи. Без урахування такого К.-системи (як у
функціональному, так і в типол. аспектах)

дослідження будь-яких літ. явиш не може бути
коректним. В новітніх теор. дослідженнях набуває
чинності поняття “вертикального К.\ шо означає
історико-філол. К. певного тв. або його частини і
передбачає також адекватне сприйняття та естет,
оцінку тексту. До певної міри поняття К. становить
противагу текстові деяких суч. напрямів літ-
знавства як начебто єдиній реальності, вартій
наукового дослідження, єдиній іманентній даності.
В худож. л-рі К. визначає конкретний зміст,
етил, забарвлення, міру виразності не лише окр.
слів та ф р аз, а й худож. засобів, “задає”
спрямування лексичного, синтаксичного відбору.
Ігнорування або недостатнє врахування К. руйнує
у сприйнятті худож. цілісність тексту (напр., поза
К. не вловлюється іронія тошо).
Частиною К. є всі переносні значення — т.ч. в
ньому виникає внутр. прихований план смислової
структури (“семантизуючий” К.). У свою чергу ці
переносні значення реалізуються повного мірою
лише в К. Підвищеною констектуальністю
позначені наскрізні, ключові, домінантні образи
чи то тв., чи всієї творчості письменника. Звідси
зрозуміло, шо мінімальний достатній К. — величина
непостійна: в од. випадках це строфа, в ін. весь
вірш, цикл, зб., вся творчість поета. “У різні епохи,
в різних індивідуальних системах домінують К. того
чи ін. обсягу (Л.Гінзбург).
К. важливий при дослідженні не лише окр. тв.,
а й літ. процесу: ще Ю.Тинянов наполягав на
дослідженні “еволюції літ. ряду”, зауважив
небажаність відокремлення тв. від К. його
виникнення, а також від еволюції жанру.
Очевидно, поняття К., як і поняття “світ, л-ра”, є
набутком певного, досить високого рівня розвитку
естет, та літ-знавчої думки: ше видатні вчені та
письменники рубежу ХІХ-ХХ ст., як І.Франко, Леся
Українка впритул наблизилися до понятття К.,
почасти вже й оперували ним. Дослідження укр.
л-ри у слов’ян, європ. та світ. К. здійснював
О.Білеиький. Нині в цьому напрямку працюють
Д.Наливайко, М.Яценко, Г.Вервес, А.Волков,
В.Крекотень.
Можна сказати, що сама реальність (через
“світообраз” читача, через конкретно-іст. дійсність
його існування) входить у процес сприйняття твору
як його максимальний, “дальній” К. Таке розуміння
К. реалізує той зв’язок дійсності читача, який
забезпечує іст. неперервність людського досвіду
взагалі, досвіду худож. сприйняття зокрема.
Е л еонора Соловей-Гончарнк