Відриваюся знов від порога,
Я прошу тебе, мамо, не плач!
Дай що-небудь своє на дорогу
І за ласку невмілу пробач.
Ні, сльозами прощання не вмито.
Знов іду по стежині старій.
Навздогін мені весело літо
Випускає метеликів рій.
Легкокрилі, з рясними рижинками,
І вони вилітають у світ.
Наче дражнять когось над стежинкою,
На якій залишаю свій слід.
Ну, відомо, вона ж бо кохана –
Кращих стежок у світі нема.
Теплотою твоєю зітхає
Вересовая, мамо, кайма.
Вже над нею дуби постаріли,
Обмілішали броди ріки.
І дитячі казки незрілі
Заміняють тривожні роки,
Що, як хвилі, в нестримному шалі
До печальних летять берегів,
Де калина в рожевих коралах
Не боїться глибоких снігів.
Хай розлука очей не туманить,
Приховай же, старенька, сльозу.
Бо не раз іще здалека, мабуть,
Все своє я тобі привезу:
Пізнє щастя чи горе похмуре –
За усе оцим ранком даруй.
Чим, не знаю, роки обдарують,
Ти не плач, а на долю _ цілуй..