КОРАНІЧНІ СЮЖЕТИ — група сюжетів, яд
конденсуються навколо постаті Мохаммеда, членів
його родини, героїв епохи раннього ісламу та білш
пізніх “святих” (хоча сам Мохаммед подібний культ
.“святих” заперечував). В Корані практично
відсутня сюжетика; там викладено віровчення як
таке, епізоди чи події з життя засновників ісламу
виступали як певні ілюстрації, на відміну від Біблії,
в котрій історія є одним з найважливіших моментів.
Саме тому К оран потребував коментарів і
“доповнень”, на взірець юдейської “мішни”
(заповнення прогалин бібл. розповіді вигаданими
історіями). Безліч мандрівних мудреців Сх. на
початку формування ісламської духов, спільноти
коментували Коран, розповідали історії про
Пророка та його родину, створювали й власні
сюжети. Ці тв. почасти було записано з метою
протиставити поганській сунні (“шлях”, “приклад”),
тобто лоісламській зб. морально-правових
приписів, нову, мусульман, сунну, яка будувалася
на прикладі “взірцевої людини” Корану
Мохаммеда та не менш досконалих членів його
родини. Виникає особливий жанр — хадіси, тобто
розповіді про вчинки та проповідь Мохаммеда. Ці
історії почали записуватись чи не одразу ж після
смерті Пророка. Але спогади тих, хто знав його
особисто, інколи перепліталися з фантастикою.
Протягом 1Х-Х ст. було складено кілька зб. хадісів.
Найавторитетнішими вважають лише кілька (інколи
— 2, інколи — 6). В першу чергу це “Аль-Джамі
ас-Сасіх”, тобто “Істинне зібрання”, створене аль-
Бухарі бл. 1000 р. тому. Ситуація відбору хадісів
типол. нагадує групування та відбір історій
євангелістів навколо “логій” (записів повчань Ісуса
Христа); подібність до Біблії полягав й у тому, що
зб. хадісів звичайно передує існад — перелік імен
усіх осіб, які передавали цю історію протягом
поколінь (пор. кн. родоводу Ісуса в Євангелії від
Матвія тошо). Мугаддіс — збирач цих сюжетів —
мав бути вченим дослідником, авторитетом;
існували школи мугаддісів. Зібрано та опрацьовано
було тисячі сюжетів. В хадісах акцентовано містичні
переживання Пророка, його близькість до неба або
багата життєва мудрість, напр.: “Передають зі слів
Айші (улюблена жінка Пророка – С.А.), Харіс бян.
Хішам якось запитав Пророка Мохаммеда: “ О
посланнику Аллаха, як приходять до тебе
одкровення?” Посланник Аллаха відповів: “Інколи
я чую щось подібне до дзвону, й це впливає на
мене сильніше від усього, а коли мовлене ним
(янголом) залишається в мені, він покидає мене.
Інколи ж янгол постає переді мною в образі людини
й говорить зі мною, а я запам’ятовую його слова”.
Аїша сказала: “Я бачила, як в один з дуже холодних
днів йому було послане об’явлення, а коли воно
закінчувалося, то справді, чоло його було вкрите
потом”. Або: “Передають зі слів Абу-Хурайри, шо
Пророк сказав: “Віра є те, шо вмішує в собі більш
як 60 різних частин, одна з яких — сором”.
З цих передань складається сунна — свяшенне
передання ісламу, яке містить сотні тисяч сюжетів,
котрі, проте, часто повторюються; так, аль-Бухарі
вивчав не менш як 600 000 хадісів, але, вилучивши
всілякі повтори, залишив 2134 (з повторами —
7563). Доповнюючи передання Корану про життя
Мохаммеда, його проповідь, родину, втечу до
Медіни тошо, хадіси розцвічують біографію
Пророка розповідями про чудеса, які сталися при
його народженні, змальовують в інтонаціях
героїчного епосу його боротьбу з поганами,
розповідають про чудесні зцілення, відкриття
водних джерел тошо. На думку А.Кримського,
подекуди сюди вливалися сюжети з місцевого
фольклору (доісламських, з “псевдомусульман.”
джерел). Куссас, сер.-віч. ісламські місіонери, мали
виразний смак до ареталогічних деталей при
відразі до хронологізації, як, скажімо, Солейман
Тейліл з Басри (VIII ст); вони радо переказували,
скажімо, сюжет про “розтинання” Мохаммеда
янголами на частини перед об’явленням тощо.
Особливу групу сюжетів становить корпус
текстів, пов’язаних з долею халіфа Алі,
двоюрідного брата Пророка, який був одружений
на його дочці Фатьмі й загинув після смерті
Мохаммеда в боротьбі за владу. Алі був чудовим
оратором. Його промови та вислови, зібрані в X
ст. аш-Шаріфом ар-Раді (зб. “Шлях красномовства”)
стали “шиїтською сунною” поруч з деякими
хадісами трад. сунни. Справа в тому, шо в ісламі
виник напрямок шиїтів, який визнає Алі за святого
й шанує тільки ті хадіси, в котрих про нього
згадується. Шиїти склали також не визнану
ортодоксальним ісламом оповідь про Алі (хабар);
зб. таких оповідей (ахбар) становить власне
шиїтські хадіси. Тут розвинуто цілу міфологію про
Алі як “першого імама”, 12 нащадків якого (аж до
таємничого зникнення останнього з них —
Хусейна) вимальовуються як єдині законні
спадкоємці Мохаммеда. Шиїти навіть додали до
самого Корану ше одну суру про Алі (“Два
світила”). Існував також жанр “кісас ал-анбійя” —
сказання про пророків, типологічно однорідний з
хадісами.
Весь цей корпус текстів виникає тому, шо самих
лише приписів Корану було недостатньо для
вирішення різних моральних та юридичних
проблем. На основі Корану виникає також
різноманітна проза (богословська, наук,-
природнича, іст. та географічна, ділова л-ра та ін.);
з VIII ст. можна вже твердити про розвинену
мусульман, л-ру, яка пов’язана з Кораном так само
нерозривно, як сер.-віч. христ. словесність Європи
або юдейський Талмуд — з Біблією. Своєрідний
момент у розвитку К.с. — контамінація їх з бібл.
мотивами.
Проте сер.-віч. араб, л-ра не зберегла повною
мірою суворих традицій бедуїнської епохи: араби,
що перейшли до землеробства й часто до міського
способу життя, переживали політ, пертурбації
(напр., намагання династії Омейядів втриматися
при владі). Араб, лірика сер.-віччя довго трималася
панегіричного щодо Корану тону (напр., вірші
Джаріра про Мохаммеда, котрий є “мудрий та
справедливий у всіх земних справах”), але скоро
оновлена каснда та газель — лірика кохання —
витісняють К.с. зі сфери поезії, а легенда про Лейлу
та Меджнуна стає своєрідною емблемою араб,
лірики взагалі. Виникають шокуючі постаті на
зразок гедоніста Абу-Новаса, що оспівує вино та
всі види кохання. Іранський вплив довершує цей
процес. Певною мірою пієтет до К.с. відновлюється
в поезії суфіїв (Ансарі, Джамі та ін.), але це дещо
межувало з єрессю (напр., емблематика вина як
рел. екстазу у Омара Хайяма). Загалом в епоху
“араб. Відродження” (XII ст.) спостерігається певна
секуляризація К.с.
Знає араб, поезія й пародіювання К.с., як,
напр., “Послання про прошения” Абу-ль-Ала-аль
Маарі, шо є сатир, переспівом сюжету мандрівки
до загробного світу бесіди героя ЦЬОГО тв.,
богослова Ібн аль-Каріха з дядьком П ророка
Хамзою, з халіфом Алі і з самим Мохаммедом,
картини райського буття описано, м’яко кажучи,
розкуто (Х-ХІ ст.). Ця традиція не переривається
до наших часів (див.: Єретична л-ра). Та, назагал,
л-ру іслам, країн характеризує беззастережний
пієтет до Корану та його натхненного творця.
Проте значних літ. тв., що вшановували б
Мохаммеда чи його близьких, не могло виникнути,
бо поезія була, за Кораном, справою від релігії
далекою. Лише в фольклорі, і то переважно
неараб. країн, наважувалися оспівувати Пророка
засобами, шо були їм доступні. Це іранські нар.
драми про Мохаммеда та його онуків і т.п.
Характерно, шо й в араб, фольклорі є сюжет про
початок життя Мохаммеда, його торговельні
справи, охамме про одруження з Хадишею тощо.
Навпаки, на Зх. Мохаммеда сприймали довго
крізь призму ворожнечі двох світів з часів
хрестових походів, як втілення антихриста. В сер,-
віч. європ. л-рі він виступає як навіжений та
шарлатан, місце якому — в найнижчих колах пекла
(франи. “Роман про Магомета”, 1258; нім.
варіанти цього сюжету в ті часи, Данте Аліґ’єрі та
ін.). Сповнена пересторог була й передмова
Лютера та Меланхтона до видання лат. перекладу
Корану XVI ст. Робертса, так само, як і коментарі
Л.Марраччі (XVII ст.).
Репутацію К.с. підвищує епоха Просвітництва.
У творі “Життя Магомета” (Франція, 1730)
міститься вже повна апологія Пророка. Енергійно
зосередив увагу на постаті Мохаммеда Вольтер,
який кінець-кінцем подає свого героя як вел. іст.
діяча, одночасно автор залишається вірним й
просвітницькій концепції, згідно з якою релігія є
обов’язково облуда, і робить творця Корану “вел.
брехуном” (трагедія “Фанатизм, або П ророк
Магомет”). Тут годі говорити про об’єктивність та
історизм, бо сюжет побудовано на “віроломстві”
й “жорстокості” Мохаммеда, який буцімто в
обложеній Мецці руйнує родину начальника міста
з любові до зла й невгамовного властолюбства.
Проте в іст. тв. ‘ Коран і Магомет” Вольтер
поставив проблему іст. відтворення легендарної
долі творця Корану. Трагедія була предметом
зацікавлення європ. громадськості (переклади нім.
та англ. мовами, в т.ч., й зроблені Й.В.Гьоте).
Автор надихався історією Алі та Фатіми, і його лір.
твір написано у формі монологу Мохаммеда. Саме
Гьоте в своїх фрагментарних перекладах
вольтерівського тв. і в наук, штудіях, так само,
зрештою, як і в “Східнозахідному дивані”,
започатковує традицію шанобливого й серйозного
вивчення К.с. та стильових традицій Корану. На
нім. фунті ці зусилля підтримано цілою когортою
поетів (К.фон Гюндерод: вірш “Сон Магомета в
пустелі”. 1804, драма “Магомет-Пророк Мекки”,
1805; Г.Х.Браун: драма ‘Смерть Магомета”, 1815;
орієнталіст Й.Гаммер-Пургшталь: вірш “Фанфара
святого суду”, 1806, та драма “Магометове
завоювання Мекки”, 1823). Ці поети зосередили
увагу на образі засновника ісламу, щоправда, дешо
християнізованому, як у К.фон Гюндерода, або, в
дусі нов. іст. прози, на його стосунках з жінками
тошо. Тема ця не згасає й на рубежі ХІХ-ХХ ст.,
хоча набуває суто сатир, рис. Слід відзначити
еспресіоністичні інтерпретації: новелу
. А.Шеффера,(1926) та драму Ф.Вольфа (1924), в
яких П ророк виглядає св., духов, піднесеною
особою.
В л-рі пд. слов’ян-християн К.с., мабуть через
відому ідіосинкразію до ісламського поневолення,
майже не помітні, хоча й зустрічаються у творчості
болг. або боснійських слов’ян-мусульман. Переказ
К.с. для поль. читача було зроблено Р.Півінським
(“Міфи та легенди в країні Пророка”, 1983). На
рос. грунті О.Пушкін створив стилізацію
“Наслідування Корану”, тонко передавши високий
спіритуалізм оригіналу.
В укр. л-рі К.с. є у П.Куліша, Лесі Українки,
І.Франка, хоча це лише епізодичні ситуації. Чи не
найбільш глибоко й тонко відчував та передав у
своїх стилізаціях поетичність мови Корану та сам
дух “ісламської естетики” А.Кримський (напр., у
циклі “Мусульманський рай. Любоші та раюваннє”
вислів Пророка про те, шо він любить три речі —
молитися, спостерігати красу жінок та вдихати
аромати — відлунюється такою поет, декларацією:
“Із грудей рветься щирий голос: “Я ваш, о
мусульмани!”).
Семен Абрамович