ЛАТИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра лат
мовою, шо розвивалася у народів Зх. Європи після
падіння Рим. імперії (V ст. н.е.), особливо
інтенсивно в добу Сер-віччя та Відродження.
Поняття Л.л. не включає давн-рим. античну
літературу, яка вперше дала високі зразки лат.
писемності. Л.л. поділяють на два етапи: сер-віч.
лат. та новолат. л-ри. Перший — від заключних
акордів ант. л-ри до поч. л-р на нов. європ. мовах,
другий — розвиток лат-мов. писемності, шо
відбувався паралельно з бурхливим розвоєм нац.
літ. процесів. Рос. дослідник І.М.Голенішев-Кугузов
поділяє Л.л. на три етапи: Сер. віки (\7-XII ст.),
Проторенесанс і Відродження (ХШ-ХУІ ст.) та
бароко і Просвітннитво (ХУІІ-ХУШ ст.). Варто
додати, що латина як мова худож. л-ри відмирає у
XVII ст., а як універсальна мова науки, якою вона
була впродовж багатьох віків, — у XVIII ст., хоча й
у наш час з’являються інколи праці (особливо в
галузі клас, філології), написані лат. мовою. Отже,
розвиток Л.л. охоплює значний іст. період (понад
тисячоліття), починаючи від перших авторів христ.
л-ри, які творили в умовах ант. Риму — і до європ.
філософів, учених ХУІІІ-ХІХ ст., для яких латина
залишалася найадекватнішим засобом вислову
наук, ідей та гіпотезі
Подібно до візант. л-ри у Сх. Європі, Л.л.
відігравала для зх-європ. регіону ролю єднальної
ланки між культурою ант. світу і нов. часу. Лат.
мова, яка дісталась у спадок народам Зх. Європи
від Рим. імперії, після її розпаду ше довгий час
залишалася офіційною мовою королівських і
князівських дворів, державно-адміністративних і
правових документів, Кат. Церкви, сер-віч. школи.
Звичайно, шо в порівнянні з клас, мовою часів
Ціцерона і Верґілія вона зазнала суттєвих змін, бо,
зливаючись з місцевими діалектами й говірками
герм, народів, постійно еволюціонізувала в
напрямку асиміляції, внаслідок чого і виникли
пізніше ром-ґерм. мови. Однак на тому етапі, коли
ці мови лише формувалися й побутували виключно
в усному варіанті, латина була єдиною мовою з
досконало розробленою лексичною і граматичною
системою, етил, засобами, вел. літ. традицією —
тобто мовою, придатною для задоволення
інтелектуальних та культ, запитів тогочасного сусп-
ва, у тому числі в сфері л-ри та науки.
Найголовнішим чинником, який вплинув на
характер Л.л., була гегемонія христ. ідеології, шо
пронизувала всі боки життя в епоху раннього Сер-
віччя, тому історія зародження і становлення Л.л.
найтісніше пов’язана з розвитком христ. рел.
свідомості. Оскільки віровчення і основні засади
християнства сформувалися ше в надрах Рим.
імперії, то першими представниками Л.л. можна
вважати тих ант. письменників, які сповідували
християнство й своєю творчістю сприяли перемозі
нов. ідеології. Це Тертуліан з Карфагена (160-220)
автор полемічних трактатів (“Апологетик”,
“Спростування єретиків”), який дешо в дусі секти
монтаністів проповідував строгий аскетизм та
апокаліптичні ідеї і збагатив лат. лексику
християнства; “христ. Ціцерон” Лактанцій (кін. III-
поч. IV ст.), який у праці “Божественні закони”
зробив спробу викласти латиною осн. принципи
христ. віровчення; Амвросій Медіоланський (334-
397) — блискучий проповідник, засновник церк.
лат. гімнографії; Єронім (347-420) — перекладач
Бібл ії на лат. мову (“Вульгата”), автор першої
христ. історії л-ри (“Ое иіп’ї ИІизігіЬиз”), кн. –
а пологій та численних листів; Августин
Блаженний (354-430) — прекрасний стиліст і
глибокий філософ, якому вдалося синтезувати ант.
та христ. ідеї в універсальну систему, автор
численних богословських тв., серед яких
найвідоміші сповнена глибокого психол.
самоаналізу “Сповідь” та трактат “П ро град
Божий”, де вперше висунуто переконливу іст.
концепцію християнства та думку про приреченість
будь-якого імперіалізму; Прудениій (348-405) —
найвидатніший ант. христ. поет, автор численних
віршів в дусі Горація, просякнутих христ.
ентузіазмом, гімнів, присвячених долі христ.
мучеників ( ‘П ро вінці”) і перш ої зх-європ.
алегоричної поеми “Психомахія”, шо зображувала
боротьбу Доброчесності з Пороками і зробила
вплив на розвиток алегоричної л-ри Сер-віччя.
Творчість цих письменників заклала світоглядні
основи Л.л. раннього Сер-віччя і на тривалий час
визначила її христ. спрямування.
Паралельно розвивалася світська л-ра, яка в
добу пізньої античності, набула компілятивного і
прикладного характеру. Це глосарії, компендії,
шкільні підручники тощо. Взірцем такого роду тв.
може служити 9-томовий трактат Марціана
Капелли (1-а пол. V ст.) “Весілля Філології та
Меркурія” — своєрідна енциклопедія семи вільних
мист-в, алегорично представлених в образах юних
наречених. Ло алегоричних персонажів даного тв.
неодноразово зверталися митці наступних епох.
Перші пам’ятки Л.л. раннього Сер-віччя
виникають при дворах варварських королів у
заснованих на руїнах Рим. імперії державах
вестготів (Аквітанія та Іспанія), вандалів (Пн.
Африка), бургундів (долина Рони), франків (Пн.
Галлія), остготів і лангобардів (Італія). Рівень освіти
та культури в цей час, порівняно з античністю, різко
знижується, спостерігається регрес духов, життя.
Розмовна лат. мова розчиняється місцевими
говірками; щоб зберегти літ. канон і відмежувати
її від “народної латини”, освічені люди вдаються
до вишуканої лексики, рідко вживаних форм, шо
спричиняє певну манірність. Серед представників
цього періоду лат. словесності варто назвати
Аполінарія Сідонія (430-480), клермонського
єпископа, автора панегіриків рим. імператорам,
в яких він наслідує рим. поетів Стація і Клавдіана,
і написаних в дусі Плінія Молодшого листів, які
стали важливим свідченням духов, життя Галлії у
V ст.; Еннодія (474-521) з Пд. Галлії, пізніше
єпископа в Павії, талановитого ритора (збереглися
його декламаційні промови на міфол. теми), автора
панегіриків та епіграм в дусі Маршала; учня
Еннодія, ритора і поета Аратора (1-а пол. VI ст ),
якому належить дидактична поема “Діяння
апостолів”, шо містила в собі такі показові для
подальшого розвитку сер-віч. елементи, як
символіка чисел та алегоризм, шо переплітався з
реальною оповіддю; рим. гімнографа Сеаулія (кін.
IV – поч. V ст.), твория вірш, переповідання
Євангелія (“Пасхальна пісня”), який, окрім того,
ввів у лат. поезію римовані вірші; Боеція (480-524)
— ф іл ософ а, перекладача, компілятора,
коментатора, шо намагався примирити дві основні
системи ант. ф іл ософ ії — арістотелізм та
платонізм, автора трактатів “П ро арифметику”,
“Про музику” і написаного у в’язниці (куди його
було кинуто за фальшивим доносом і невдовзі
страчено за наказом остготського короля
Теодоріха) знаменитого тв. “Розрада філософією”,
який упродовж століть був настільною кн. кожної
освіченої людини і зробив вплив на багатьох сер-
віч. мислителів і поетів, зокрема на Данте Аліг’єрі
і Д ж .Ч осе ра; друга Боеція, кацлера при
остготському дворі Кассіодора (487-575), з-під
пера якого вийшла “Історія готського народу”
(збереглася коротка переробка цього тв. германия
Йордана) та праця, шо містить широку педагогічну
програму гуманітарної освіти — фактично
прообразу першого європ. ун-ту — “Керівництво
до божественної і мирської словесності”, де він
прагнув поєднати такі суперечливі іпостасі, як
раціоналізм світської науки і бібл. одкровення.
Наступний період в розвитку Л.л., як і в історії
Сер-віччя взагалі, прийнято називати “темними
віками” ОЛА/ІІІ ст.). Ант. традиції майже цілком
загасають, система світської освіти остаточно
занепадає, єдиними осередками і вогнищами
культури стають монастирські школи, де
зосереджені найкращі уми епохи. Основні
тенденції Л.л. на цьому етапі — дидактична,
моралізаторська і просвітительська. Це помітно
хоча б у творчості такого визначного письменника,
як папа Григорій Вел. (540-604), котрий у
численних проповідях, коментарях до бібл. кн.,
настановах для єпископів (“Правило пастирське”)
наголошував на повчальному, практичному смислі
рел. переказів і притч. Його коментар до бібл.
Книги Йова більше відомий під назвою “Моралії”,
а найпопулярніший тв. “Діалоги про життя і
чудеса святих отців італійських і про безсмертя
душі ” переказує легенди про аскетів, чудотворців
і ясновидців (перші зразки видінь потойбічного
світу, знову ж таки з відповідними моральними
сентенціями й висновками). З метою
“просвітлення” умів, систематизації знань, шобули
запозичені з поганського минулого та їх
ідеологічного очищення від “шкідливих” ідей
єпископом Ісідором Севільським (570-630) було
укладено грандіозну компілятивну енциклопедію
під назвою “Етимологія або Начала” у 20 кн., яка,
виходячи з христ. постулатів, послідовно
тлумачила основоположні онтологічні питання і
надовго стала найгрунтовнішим зведенням наук,
мист-тв і практичних порад. Просвітительську
ролю відігравала й тодішня історіографія, напр.,
написана вульгарною, а отже доступною широким
верствам латиною “Історія франків” єпископа
Григорія Турського (538-594) або “Церковна
історія англів” останнього енциклопедиста “темних
віків”, автора численних підручників з орфографії,
риторики, метрики, різногалузевих трактатів (“Про
природу речей”, “Про відлік часу”), коментарів до
Ст. й Н ов. Завіту англосакса Бели Висо­
кош ановного (673-735). П оезія цієї доби
представлена лише кількома іменами. Це Венанній
Фортунат (бл. 530-600), який жив при
меровінгському дворі і помер в сані єпископа в
Пуатьє, — автор кн. віршів “з нагоди”; панегіриків,
послань, елегій, вірш, написів, компліментарних
віршів, що відзначаються довершеністю форми, і,
зокрема, “Гімнівхресту”, якідосі використовуються
в кат. богослужінні, а деякі з пісень включаються в
кат. молитовники (бревіарі’і), або ірл. монах, теолог
і агіограф, знавець ант. авторів, засновник
монастиря Б об біо у Верхній Італії (пізніше
визначний наук, центр) Колубан із Бангора (543-
615).
З утворенням у VIII ст. величезної
централізованої держави франкського короля
Карла Вел. його двір в Ахені стає не тільки cyca-
політ., але й культ, центром Зх. Європи. З
діяльністю цього правителя пов’язане духов.
піднесення (т.зв. Каролінгське, або вергіліанське
відродження).
Ще одне піднесення — Оттонівське від­
родження, Л.л. пережила у X ст. за правління
імператорів Оттона І та Отгона П, при дворах яких
знову виникли гуртки сер-віч. гуманістів, шо
культивували лат. вченість.
Перехід до нов. тисячоліття, шо знаменував
початок зрілого етапу сер-віч. культури,
характеризується суттєвими зрушеннями в ідейно-
концептуальній системі та формально-жанр.
структурі Л.л. Значно розширюється її соц. база.
Замкненість монастирських шкіл поступається
місцем відносно секуляризованим соборним
(єпископським) шкодам, в яких більшу ролю відіграє
світський елемент, а починаючи з ХІП ст. — першим
європ ун-там, шо з часом цілком звільняються від
церк. опіки. В Х1-ХВ ст. христ.-аскетичний світогляд
зазнав’впливу куртуазних ідей, а культ, життя
зосереджується гол. чином у Франції, де
починається третій (після каролінгського та
оттонського) овідіанський етап лат. Відродження.
З ’являються переклади з грец. та араб, мов, що
дають нові імпульси розвиткові сер-віч. науки. В
міру того, як все доступнішою стає спадщина
Арістотеля і засвоюється його наук, метол,
швидкими темпами розвивається філософія. У лат.
трактатах Петра Даміані (1007-1072) та Ансельма
Кентерберійського (1033-1109) вона ше не
виходить за рамки христ. догматики і реалізує себе
як боротьба двох протилежних начал — аскетизму
й гуманізму. Однак невпинно триває П внутр.
еволюція, яка знаходить вияв у теор. протистоянні
раціоналізму (П ’єр Абеляр, 1079-1142) та
містицизму (Бернар Клервоський, 1090-1153). В
ХШ ст. раціоналістичний напрям (схоластика)
продовжують домініканські філософи Альберт Вел.
(1193-1280) і особливо Тома Аквінський (біля
1225-1274), автор грандіозних узагальнюючих
зведень “Сума теології” та “Сума філософії”, шо
стали пізніше офіційною філос. доктриною Кат.
Церкви. Містична лінія втілюється передусім
франц. філософами на чолі з Іоаном Філаниа
Боневантурою (1221-1274).
В клерикальній л-рі Зрілого сер-віччя
продовжує розвиватися лат. гімнографія,
передусім літургійна поезія: гімни й панегірики
святим, молитви, повчання, плачі (плач
Богоматері біля хреста, плач Давида, Рахілі). Деякі
з гімнів залишили відчутний слід у світ, культурі і
досі виконуються в кат. месах та літургіях, напр,
славетний гімн “Dias ire, Dies Ula” італ. монаха
Томи Челанського (ХШ ст.), покладений на музику
Орландо Лассо, B A.Моцартом, або “Stabat mater
dolorosa” (XIV ст.), відомий в обробках Дж.П. де
Палестріни, Перголезе, Г.Гайдна, Ф .Шуберта,
Дж.Россіні, Дж.Верді, А.Дворжака. За вірш,
формою тут розрізняють метри — гімни, написані
клас, строфами (Альфан Салернський, помер
1085); ритми — гімни, написані силабо-тонікою
(ямб, хорей), започатковані ше Амвросієм і
Августином; сек вен ц ії — первинно проз,
підтекстівки до складних колоратур (Ноткер Заїка),
згодом короткі строфи з чітким силабо-тонічним
ритмом (Адам Сен-Вікторський, помер 1192);
тропи — неканонічні вставки в канонічний текст
літургії, найчастіше при її зачині з метою
емоційного виділення. Троп, який, як правило,
виконувався антифонно (двома напівхорами), став
пізніше основою літургійної драми. Jh . формою
клерикальної лат. л-ри Зрілого сер-віччя була
агіографія, яка розвивалася в таких жанрах, як
житіє, легенда, видіння. Житія не тільки
возвеличували святих, вони виконували й
моралізаторську функцію, демонструючи високі
взірці праведності. Починаючи з ХШ ст. житія
циклізуються, утворюючи гігантські зводи.
Надзвичай популярним зразком житійної л-ри була
кн. генуезького єпископа Якова Ворагінського
(помер 1298) “Золота легенда”, зб., що включала
180 житій, перекладена згодом на всі живі мови,
яка мала величезний вплив на рел. л-ру багатьох
європ. народів і стала пізніше джерелом для
численних переробок (Флобер “Легенда про
Юліана Милостивця”, А.Франс “Таїс”). Скромніше
місце в агіографії Зрілого сер-віччя займало
видіння, шо експлуатувало прийом “одкровення
вві сні”, хоча проа “Видіння Тнугдала” (ХП ст.), як
і вірш. “Видіння Фулберта” (ХШ ст.) збереглися в
численних рукописах і перекладах, а заг. схема
видіння стала моделлю для тв. л-ри пізнього Сер-
віччя (“Роман про Троянду”, “Видіння Петра
Орача”, “Божественна комедія” Данте).
Алегорична поезія виробила такі жанри, як
поема, драм, еклога і дебат. Найвидатнішим
зразком першого з них була філос.-алегорична
поема Алана Лілльського (біля 1128-1202)
“Антиклавдіан”, де показано, як Бог і Природа
створюють ідеальну людину, за яку вступають у
боротьбу Чесноти і Пороки. Еклога розвивала в
алегоричній формі драм, елемент ант. буколіки
вергіліанського типу, а дебат являє собою, як
правило, суперечку антиномічних понять — життя
і смерті, душі і тіла, янгола й диявола. Дидактика
вдавалась гол. чином до двох жанрів: проповіді й
діоптри (зерцало). Зерцалом називали спочатку
короткий звід відомостей з якого-небудь питання,
згодом — трактат з елементами сатири або
дидактики в дусі христ. етики. До цього типу л-
ри можна віднести творчість найкращого знавця
Арістотеля у XII ст. Джона Солсберійського,
“Полікратикус” якого містив дотепну критику
вищого сусп-ва, супроводжувану порадами
королям, та Уолтера Мапа ( нар. 1140), шо також
сатир, зображував звичаї сусп. верхів (“Придворні
забави”). До традиції зерцал примикає і трактат
Андрія Капеллана (XII ст.) “П р о кохання”,
найсистематизованіший виклад куртуазної етики
кохання, створений за зразком “Мистецтва
кохання” Овідія. Сатир, струмінь, незрідка
спрямований проти духівництва або й лицарства,
відчувається і в “Дзеркалі дурнів” Нігела Вірекера,
яке знайшло продовжувачів у ренесансній л-рі
(“Похвала туп от і” Еразма з Роттердаму,
“Корабель дурнів” Бранта). П роповіді,
наймасовіший ж анр сер-віч. дидактики,
незважаючи на специфічність свого призначення
і змісту, часто-густо містили розважальні первні,
напр., зб. проповідей “Повчальна книга клірика”
іспанця П ед ро Альфонсінського (XII ст.).
Найбільшої популярності зажили “Римські
діяння”, зб. новел, казок, притч, чудесних історій,
де кожна оповідка завершувалась моральним
напучуванням. Сюжетний матеріал з цього тв.
черпали пізніше Дж.Боккаччо, Чосер, В.Шекспір,
він мав своїх читачів у всіх європ. країнах, а в
XVII ст. в перекладі з поль. дійшов до Росії.
Паралельно з клерикальною розвивалась
світська л-ра, передусім іст оріограф ія, яка
освоювала жанри хроніки та літопису (аннали).
Хроніка успадковує віл античності форм у
“всесвітньої історії”, літопис реєструє день у день
поточні події. До відомих хронік належать тв.
француза Сігеберта із Жамблу (бл. 1030-1112),
англа-норманяця Ордеріка Віталіса (1075-після
1142), валлійця Ґальфріда Монмутського (бл.
1100-1155), німия Отгона Фрайзінгенського (бл.
1114-1158), дания Саксона Граматика (бл. 1150-
1220), чеха Козьми Празького (бл. 1045 – бл.
1125), поляка Галла Аноніма (кін. ХІ-поч.ХІІ ст.),
угорця Міклона (XI ст.), далматинця Томи
Архідиякона (ХШ ст ). Деякі з цих хронік дали
сюжети багатьом тв. європ. л-ри, напр. “Історія
королів Британії” Гальфріда Монмутського стала
джерелом для лииарських ром анів Круглого
стола і всіх їх пізніших трансформацій, а “Діяння
данів” Саксона Граматика лягли в основу
шекспірівського “Гамлета”.
Лат. епіч. л-ра зверталася часом і до фольклор.
сюжетів, як в анонімній поемі “Руодліб” (1030-
1050), що поєднувала дидактику, казку і ранню
форму куртуазної л-ри і стала, по суті, першим в
Європі лицарським романом, або в поемі “Ізенгрім”
(бл. 1148) Ніварда Гентського, першій розробці
тваринного епосу, на основі якої виріс згодом
“Роман про Ренара”. з якого черпали сюжетний
матеріал Й.В.Гьоте, І.Франко. Ще поширенішою
була традиція використання ант. джерел, яка
породила такі тв., як поема Иосифа Ексетерського
(помер бл. 1210) “П ро Троянську війну” (написана
на основі іст. хроніки фрігійця Дарета), або
“Александреїда” Вальтера Шатільонського (бл.
1135 – після 1200), яка в куртуазному дусі
викладала історію Александра Македонського і
породила безліч наслідувань в євроа л-рі, в т.ч. і у
слов ‘янській культурно-літературній зоні (чес.
“Александреїда”, болг. і серб, анонімні повісті
“Троянська притча”, “Александрія” — XIV ст.).
У світській ліриці Зрілого сер-віччя панував
культ Овідія, світовідчуття якого найадекватніше
відбивало дух епохи. Овідіанська еротика знайшла
продовжувачів серед поетів т.зв. ам ’енської школи
— в елегійній творчості Серлона Вільтонського (кін.
XII ст.) і в майстра жанру послання Бальдеріка
Бургейльського (1046-1130), а дидактична
традиція Овідієвих поем — у Марбода Рейнського
(1035-1123, “Книга про каміння”). Синкретичним
характером відзначався жанр т.зв. елегійної комедії
XII ст. (новела у віршах, прообраз фабльо), шо
черпала сюжети з переробок комедій Менандра,
Плавта, або з нар. притч і анекдотів, але втілювала
їх не в драм., а в епіч. формі (Віталій Блуаський,
нар. 1150, Вільгельм Блуаський, Матвей
Вандомський).
Останнім сплеском лат. л-ри Сер-віччя стала
поезія вагантів (голіардів) — мандрівних школярів
і декласованих кліриків, які, примикаючи до
“овідіанського Відродження”, оспівували в піснях
любов, вино, земні втіхи, хоча їхня творчість
нерідко була наснажена сатир.і спрямована проти
ненависних їм продажних прелатів, ченців-неуків,
бундючних і грубих лицарів.
Н ов. етап розвитку Л.л. пов’язаний з
зародженням гуманістичних тенденцій епохи
Відродження, осередками яких стають, починаючи
з XIV ст., італ. міста-комуни. Щоправда, нар.
словесність, яка почала формуватися в країнах Зх.
Європи ше в минулі ст. (нар.-героїчний епос,
куртуазна та міська л-ра), дедалі активніше
завойовує ключові позиції, почасти відтісняючи
Д.л. на периферію літ. процесу. Данте пише
трактат “П ро народне красномовство” ше
латиною, але відстоює в ньому вже права італ.
мови. Однак бурхливий процес відродження клас,
ст-давності, який ввібрав майже всі сфери сусп.
буття і мислення, позначився не тільки на нов. нац.
л-рах. Більше того, для Д.л. він був навіть, сказати
б, природнішим, органічнішим, бо продовжував
лінію спадкоємності, утверджував традиції, які вже
тривалий час культивувались у ній. Перший італ.
гуманіст Ф.Петрарка створює по-італійськи лише
сонети і канцони. більша частина його спадщини
(іст. праці, морально-філос. трактати, поеми
“Африка”, “Тріумфи”) — написана латиною. В
італ. містах виникають гуртки гуманістів,
утверджується нов. тип письменника — ритора-
‘ універсала, що блискуче володіє ст-давн. мовами і
запозичує ідеї, форми та стильові зразки з ант. ут­
ри. Завдяки гуманістам продовжує розвиватися
рел. гімнографія (Богуслав із Лобковиць, Урсін
Велій), одична та елегійна поезія (Дж.Понтано,
А.Поліціано, К.Цельтіс, П.Лотіхіус, І.Секунд,
Я.Панноній), жанри буколіки (Батіста
Мантуанський, Еврідій Корд, Йоахім Камерарій),
еклоги, ідилії (Петрарка, Боккаччо, П.Лотіхіус,
Е.Гесс), епіграми (Е.Корд, Дж.Оуен, Я.Панноній).
Порушуються нац. й політ, теми (Г.Бебель, У. фон
Гуттен), з’являється вірш, сатира (Філельфо,
Г.Бебель, Я.Дохер, Г.Буше) і публіцистика (Корд).
Популярні вірші “з нагоди” — “на весілля”, “на
іменини”, “на розлуку”, вірші-панегірики, шо
уславлюють меценатів, возвеличують особу,
місцевість, тв. мист-ва і т.ін. (Петрарка,
Я.Саннадзаро). Соц. гостроти набуває дидактична
поезія (Іоанн Мурмелій, “Ґробіанус” Фр.Дедекінда).
Дат. драма Відродження еволюціонує від таких
ф орм , як “діалогічний шпіль” (“Хрісіда”
Е.С.Пікколоміні) через гуманістичну шкільну
комедію (“Стільфо” Я.Вімпфелінга, “Генно”
Й.Ройхліна) до жанру іст. та міфол. драми
1 (“Еиереніда” А.Муссато, “Трагедія Турсіди” і “Суд
Паріса” Я.Дохера, “Гра Марція” Г.Шоттенія, “Гра
Діани” К.Цельтіса”). Формується також неолат.
бібл. драма, яка досягає апогею в добу Реформації
в Німеччині і містить досить гострі випади проти
папства (“Паммахій”, “Гаман”, “Єремія”, “Іуда
Іскаріот” Т.Наогеорга, “Ревекка”, “Сюзанна”
Ф.Н.Фрішліна — т.зв. протестантська тенденційна
драма). На противагу їй в XVII ст. виникає лат-
мов. єзуїтська драма — як засіб пропаганди ідей
Контрреформації. Д о латини вдаються і деякі
поети бароко (А.Гріфіус, П.Флемінг, М.Опіц,
Я.Бальде, Дж.Мільтон).
Неолат. проза успадкувала ант. традиції та
зразки, орієнтуючись передусім на стилістику
Ціцерона (шцероніанство ХУ-Х\Л ст.). Відродивши
клас, латину в усьому її блискові, гуманісти
протиставили її зіпсутій мові сер-віч. схоластики,
У своїй невтомній діяльності вони оживили забуті
жанри і виробили нові форми лат. прози: діалог
(П.Бембо “Азоланські бесіди”, Еразм з Роттердаму
“Домашні бесіди”), соц. сатиру (“Похвала глупагі”
Еразм з Роттердаму), політ, памфлет (М.Лютер,
М урнер, ф он Гуттен), епістолярну л-ру
(Е.С.Пікколоміні, Еразм з Роттердаму, анонімні
“Листи темних людей’), новелу (Павло Ніавіс),
любовний роман (“Евріал і Лукреція”
Е.С.Пікколоміні), сой.-політ, роман (“Утопія”
Т.Мора, “Місто сонця” Т.Кампанелли), еатар.
ф а ц е т ії (Браччоліні, Бебель), біографію
(Петрарка, Боккаччо, Іоанн Буцбах, Іоанн
Трітемій). Майже неоглядна величезна наук, л-ра
лат. мовою, яка сягає часом аж до ХУІІІ-ХІХ а.:
ф іл ософ ія (Л.Валла, М .Ф ічіно, Ройхлін,
Кампанелла, Ф.Бекон, Р.Декарт, Б.Спіноза,
Т.В.Ляйбніц), теологія (Дютер, Ф.Меланхтон,
Ж.Кальвін, М.Сервет), історіографія (П.Бємбо.
Я.Вімпфлінг, Беат Ренан), педагогіка
(Я.Вімпфелінґ, Я.А.Коменський), філологія,
поетика і риторика (Л.Валла. К.Цельтіс. Бебель,
Ю.Ска/іігер). природничі науки (Н.Копернік, Тихо
ле Браге, Й .Кеплер, І.Ньютон, Парацельс,
В .Гарвей. К.Лінней. Л.Гальвані, К.Ф.Гаусе,
М.Ломоносов). Однак звертання до латини за нов.
часу має лише спорадичний характер, і
практикується в л-рі хіба шо як оригінальне
захоплення (Дж.Пасколі, Г.Веллер).
В Україні Л.л. постала на грунті контактних
зв’язків з зх-европ. Відродженням в кін. XV ст.. коли
чимало обдарованих укр. юнаків, прилучившись
за час навчання в ун-тах Італії, Австрії. Німеччини,
Польщі до латини і ренесанс, культури, самі ставали
носіями гуманістичних ідей і поширювали їх на укр.
землях загальноприйнятою тоді в Європі мовою
науки і міжнар. спілкування. Залишаючись
патріотично настрое: шми русинами, вони прагнули
повідати світові про свій народ, його історію,
вірування, обряди і звичаї. Найкоротшим і
найефективнішим шляхом до цієї мети була лат-
мов. творчість. Отож кін. ХУ-ХУІ ст.
характеризується в Україні служінням “лат.
Парнасу”. Укр. новолат. поети активно освоювали
форми і жанри ант. та ренесансної, передусім італ.
л-ри, наповнюючи їх реаліями укр. життя. Серед
найвидатніших постатей укр. “ренесансного
класицизму” (Д.Наливайко) слід назвати Юрія
Дрогобича, який навчався в Краківському і
Болонському ун-тах, першим з українців одержав
учений ступінь доктора вільних мистецтв і
медицини, а 1481 обраний ректором Болонського
ун-ту. В його лат-мов. літ. доробку важливе місце
займає “Прогностична оцінка поточного 1483
року”, в якій він, культивуючи строфіку ант. поетів,
славить можливості людського розуму і
друкованого слова. Поряд з ним стоїть Павло
Русин з Кросна, за висловом Голенішева-Кутузова.
“перший гуманістичний поет України й Білорусі”,
життя і діяльність якого пов’язані з
Грайфсвальдським. Краківським та Віденським ун­
тами. До його учнів належали видатні слов’ян, лат.
поети поляки Ян Дантишек та Ян з Вислиці. Він
здійснив також видання тв. хорвато-угор. поета
Яна Паннонія, трагедій Сенеки. У зб. “Пісні Павла
Русина з Кросна”, шо містила понад чотири тисячі
вірш, рядків, написаних клас, строфами, поет
утверджував гуманістичні цінності, славив
працелюбних людей, радість і повноту життя.
Відомим діячем ренесансного типу був Микола
Гусовський (1480-1540), білор.-лит.-укр. поет,
філософ, державний діяч, дипломат, автор
описової лат-мов. поеми “Пісня про зубра” (1523),
в якій він натхненно оспівує красу і багатство
слов’ян, земель, відвагу і волелюбність народів, шо
їх населяють. Чи щ найзначнішою постаттю в лат-
мов. л-рі укр. Ренесансу вважається “рутенський
Демосфен” Станіслав Оріховський з Перемишля
(1513-1566) — історик, оратор і публіцист, який
здобув освіту в Віттенберґському. Болонському та
Падуанському ун-тах, автор трактатів, блискучих
промов і памфлетів (“Зразковий підданий”. “На
погребіння Сігізмунда Г . “Хрешення у русинів”.
“Розрив з Римом”), в який він обстоював
самобутність правосл.-рус. церкви і культури,
захищаючи їх від посягань католицизму, чим
викликав ненависть як папської курії, так і поль.
духівництва. Його творчість справила помітний
вплив на розвиток т.зв. полемічної літератури в
Україні.
Серед ін. лат-мов. поетів України
представники краківської школи Григорій Чуй
Русин із Самбора (1523-1576), шо писав духов.-
рел. поеми, панегірики і ввів у новолат. укр. поезію
жанр буколіки (еклоги), Георгій Тичинський. автор
послань, епіграм і відомих з бібліографічних описів,
але не віднайдених поем про “найелавнішу
королеву Галичини Соломею” та св. Варвару. Іван
Туробінський, поет і вчений-правознавець, автор
“Підручника права папського і королівського”
(1537). Чільне місце серед лат-мов. поль.-укр.
поетів пізнього Ренесансу відводиться Севастяну
Ф абіану Кльоновичу, шо після закінчення
Краківської академії служив у люблінській міській
управі і навіть обирався бургомістром. Його поема
“Роксоланія” (1584) — палке свідчення любові до
України-Роксоланії.
Дешо осібно стоїть у цьому шерегу Симоп
Пекалід, який був придворним поетом правосл.
кн. К.Острозького і на його замовлення написав
іст. поему “Острозька війна”, котра гідно вінчає
собою укр. Ренесанс. На цьому лат-мов. творчість
в Україні не припиняється, однак пізніше вона вже
не має худож.-естет, цільності та стильової єдності
“ренесансного класицизму”. В XVII-XVIII ст. лат.
мова поступово починає відтіснятися на другий
план, хоча вона ще досить широко
використовується в діловодстві, дипломатичному
листуванні (зокрема, Б.Хмельницьким), живе в
стінах освітніх закладів (Києво-Могилянська
академія, школа Львівського братства), нею
викладаються курси піїтики і риторики
(Ф .Прокопович, М.Довгалевський), пишуться
полемічні праці (архієпископ Сильвестр Косів).
поет, й філос. тв. {Г.Сковорода).
Виходячи з засади конфесіональності. деякі
укр. та зх-европ. вчені намагалися применшити
значення лат-мов. творчості укр. авторів,
зараховуючи її до кат. цінностей або й взагалі до
поль. л-ри. Однак лат-мов. писемність укр.
Відродження об’єктивно розширювала
інтелектуальні горизонти укр. л-ри, накопичувала
її духов, потенціал, формувала середовише
демократичної інтелігенції і сприяла розвиткові
нац. укр. культури. Слід пам’ятати, шо неолат. л-
ра виникла на межі сх-слов’ян. л-р з поль. і, на
думку Д.Наливайка, “не проникла в глибинні
пласти духовного життя “руських” народів, де тоді
ше превалювали візант.-слов’ян, традиції і
структури. Lie аж ніяк не означає, шо новолат.
освіченість і ренесансний класицизм були чимось
стороннім і непотрібним для укр. та ін. слов’ян, л-
р. Вони започаткували процес, який в ін. формах
знайшов продовження в XVII-XVIII ст. і відіграв
принципово важливу роль в утвердженні цих л-р
на нов. шляхах розвитку.
П етро Рихло