ЛИЦАРСЬКА (КУРТУАЗНА) ЛІРИКА (від
франц. courtois — ввічливий, чемний) — різновид
(поряд з лииарським романом) куртуазної л-ри
ХІІ-ХІІІ ст. Виникла в Провансі в період розквіту
феодалізму в обстановці економічного і культ,
піднесення кін. XI ст. і досягла розквіту у 1-й пол.
ХП ст. в середовищі Прованс, трубадурів.
Трубадури (П рованс. ігоЬаг — знаходити), які
свідомо відособились від професійних співиів
нижчого стану — жонглерів — ‘’винаходили” свої
пісні, оскільки Прованс, лірика була заснована на
єдності поет, слова й пісенної мелодії. Центр,
темою цієї лірики було реальне або фіктивне
поклоніння високородній одруженій дамі, красу і
чесноти якої трубадур славив у довершеній худож.
формі, водночас запевняючи її у своїй лииарській
відданості та готовності служити їй. Такий жанр
Прованс, лірики, як сирвента був спочатку саме
службовою піснею і лише згодом набула сатир.-
крит. рис. Взаємовідносини трубадура і
високородної дами багато в чому нагадували
взаємовідносини васала і сеньйора, в яких був
присутній увесь складний комплекс ієрархічних
умовностей, притаманних даному союзові. І хоча
шляхетна дама й зображувалась як о б ’єкт
платонічного (а незрідка й цілком земного,
жагучого кохання), вона неодмінно виступає як
хранителька культури і вихователька лицарів. Тому
поезію трубадурів не слід розглядати як суто
любовну лірику. Це була аристократична поезія
сусп. звучання з еротичною домінантою, в якій
знаходило відображення тодішнє реальне
становите, котре займала аристократична
володарка в феодальному сусп-ві Провансу, де чи
не вперше було здійснено “розкріпачення” жінки
з виших сусп. кіл. Так, у XII ст. управління низкою
вел. феодів — графством Каркасонським,
герцогством Аквітанським. віконтствами
Нарбонським. Німським та ін. — опинилось в руках
жінок. Високородні дами вперше дістали тоді право
успадкування майна, право денного володіння і
т.д., що майже повністю урівнювало їх в соц.
відношенні з чоловіками. Попри все це кохання,
яке оспівують трубадури — то. як правило,
“заборонене” кохання, сутність якого складала
подружня невірність (адюльтер).
Основні форми Прованс, лірики — апьба —
пісня вранішньої зорі, серена — пісня вечірньої
роси, пасторела — пастуша пісня, сестина
(секстина), балада — танцювальна пісня, тенсона
— поет, диспут, але особливо канцона і сирвента.
Дослідники нараховують п’ять поколінь Прованс,
поетів. Найстаріший з відомих трубадурів — герцог
Гільйом Аквітанський (помер 1127). від якого
збереглися 11 пісень. До наступної генерації
належать Д ж ауфре Рюдель. в піснях якого
оспівувалась любов до далекої і неприступної
графині Тріполійської (даний мотив втілили пізніше
Л.Уланд. Г.Гайне), і Маркабрю (бл. 1129-1150),
автор понад 40 пісень, який був вихідцем з нижчих
верств сусп-ва і виступав проти концепції
“фальшивого кохання” аристократів (він строрив
першу Прованс, пасторелу). Найвищий злет поезії
трубадурів припадає на сер. XII ст., з появою
третього покоління. Це передусім Бернарт де
Вентадорн (помер 1195) — найвидатніший з
трубадурів і неперевершений майстер каниони,
Раймбаут Оранжський (бл. 1140-117.3). Арнаут
Даніель (бл. 1150-після 1210). Пейре
д’Альвернський (1138-1180). творчість якого дуже
високо цінував Данте Аліг’єрі. знаменита
трубадурка Беатріс де Діа. яка переадресовує
мотиви і формули канцони представникам
чоловічої статі. Четверте покоління складають
Гірауг де Борнель (помер після 1216). сирвенти
якого сповнені бойових закликів і політ, випадів
проти окр. володарів, за шо Данте помістив його
у “Пеклі” з відтятою головою (про його стосунки з
Річардом Левине Серце оповідає балада Улакда).
відомий своїм авантюрним життям Пейре Відаль
(помер після 1210). Д о останньої Генерації
належать Пейре Карденаль (бл. 1180-бл. 1278),
якому приписують понад 100 пісень, чимало з них
сатир, характеру, шо спрямовані проти посилення
у Провансі франц. впливу, а також Гірауг Рік’є
(бл. 1230-1292), який намагався захищати традиції
трубадурів у той час, коли соц. база їхньої
творчості вже була підірвана.
Поет, спадщина куртуазної Прованс, лірики
налічує сьогодні біля 2500 пісень (бл. 250 мелодій)
понад 350 трубадурів, серед яких виділяють тв.
представників т.зв. ясного стилю і поетів темного
стилю. Останні схилялися до ускладенних поет,
конструкцій, зашифрованої образності, вишуканих
метр, форм, шо стало, зрештою, однією з причин
занепаду Прованс, лірики, Ін. причиною зникнення
цієї квітучої поет, культури були альбігойські війни.
Позаяк більшість трубадурів співчували
альбігойцям (послідовники єретичного вчення в
сер-віч. християнстві), то вони також зазнали
переслідувань, коли під приводом викорінення
єресі у Прованс увійшли пн-франц. війська. Однак
це сприяло водночас поширенню Прованс, поезії
в пн-франц. землях. Видатну ролю в цьому процесі
відіграла широко освічена Альєнора Аквітанська
(1120-1204), дружина Людовіка VII, а пізніше англ.
короля Генріха II Плантагєнета. Пн-франц. співці
звалися труверами (ст-франц. truuer — знаходити)
і продовжували куртуазні традиції трубадурів. При
дворі дочки Альєнори Аквітанської Марії
Шампанської сформувались такі видатні трувери,
як Кретьєн де Труа та Конон де Бетюн. Вел.
популярності набули також Гас Брюле (1160-
1203). Блондель де Нель (сер. XII ст. — бл. 1210),
Адам де ла Аль (1235-1288), Тібо де Шампань
(1201-1253).
Близькою до куртуазної Прованс, лірики була
каталанська “вчена” поезія в Іспанії, яка до кін.
XIII ст. писалась Прованс, мовою. В XII ст. виникла
також куртуазно-лицарська “вчена” поезія на
галісійсько-порт. діалекті, зразки якої збереглися
в зб. XV ст.. шо називалися “Кансьонєро” (напр.
“Кансьонєро Баени”, Кансьонєро Стуньїги).
Піл впливом трубадурів та труверів виник
міннезанг в Німеччині. Міннезінгери (нім.
Minnesдnger — співці кохання), вихідні з феод,
класу (лицарі, міністеріали) також утверджували
норми куртуазної етики і передусім служіння
шляхетній дамі. Тут, як і в Прованс, поезії, пісня
часто не стільки виражала безпосереднє любовне
почуття, як втілювала зумовлену куртуазними
законами “рольову” функцію, шо приписувала
поетові страждати віл нерозділеного кохання і
благати даму свого серця “пошадити” його виявом
своєї прихильності. Вже з сер. XII ст. перші зразки
міннезангу з’являються у творчості Кюренбергера,
Дітмара фон Айста (1139-1171), Фрідріха фон
Гаузена (1150-1190), а такі міннезінгери, як
Гайнріх фон Морунген (1150-1222), Райнмар фон
Гагенау (1160-1210), Вальтер ф он дер
Фогельвайде (1170-1230). Конрадфон Вюрцбурґ
(1220-1287) надають йому тематичної визначеності
і довершених форм. Особливо популярні серед
міннезінгерів пісня (альба, пасторелла), куртуазний
шпрух з любовними мотивами, зрідка зустрічається
ле. Розроблялася також рел. поезія (пісні про діву
Марію, пісні хрестових походів). Після фон дер
Фогельвайде міннезанг стає об’єктом епігонського
наслідування (Ульріх фон Ліхтенштейн, 1198-1246,
Таннгойзер, 1205-1276, Штайнмар фон Клінгнау,
1251-1293), шо засвідчує його кризу. В XIV ст.
форми міннезангу дістали нове тематичне
наповнення в творчості майстерзінгерів —
представників міського цехового ремісництва.
У 1-й пол. XIII ст. досягає розквіту куртуазна
лірика на пд. Італії при дворі сицилійського короля
Фрідріха II Гогенштауфека (сицилійська поетична
школа). Біля її джерел стояли Прованс, трубадури,
які потрапляли на Сииилію, рятуючись від
альбігойських воєн. Вони немовби передали поет,
естафету сицилійським лірикам П’єтро делла Вінья
(1190-1249), Якопо да Лентіні (помер в 1233) та
ін., котрі в сонетах і канионах оспівували куртуазне
кохання до неприступної і невмолимої красуні. В
сер. XIII ст. сицилійська куртуазна поезія знайшла
послідовників і в Тоскані, але на той час там уже
сформувалась міська л-ра, яка проповідувала
зовсім ін. ідеї. Тому Д.л. дуже швидко почала
вироджуватись в словесну розвагу. Однак
сицилійська поет, школа відіграла згодом важливу
ролю у формуванні італ. поезії “нов. солодкого
стилю”, шо оспівувала піднесене платонічне
кохання до жінки (донни) виняткових моральних
якостей і незрівнянної краси, образ якої в
спіритуальному, майже містичному пориві незрідка
зливався з образом Богоматері, Данину цій філос.
поезії екзальтованого почуття віддали такі поети,
як Г.Гвініцеллі (1230-1276), Г.Кавальканті (1255-
1300), молодий Данте (1265-1321), Чіно да
Пістойя (1270-1336), Д.Фрескобальді (1271-1316),
Дж.Дапо (1250-1328). При цьому варто зауважити,
що поезія “нового солодкого стилю” не тільки
продовжувала традиції Д.л., але й не меншою
мірою заперечувала їх, оскільки концепція
“трансцендентного” кохання і обожнювання
донни, як вона втілена, скажімо, в “Новому житті”
Данте, являла собою, по суті, аскетичну ідею і була
породжена христ. пошуками духов. досконалості,
а не лицарської чуттєвої насолоди. В цьому сенсі
від куртуазної поезії відштовхувався й петраркізм.
На загал значення Д.л. полягає в її гуманістичних
тенденціях, розкріпаченні людських почуттів,
прагненні передати світ інтимних переживань.
виробленні способів психол. зображення і, не в
останню чергу, в розвиткові версифікаційної
майстерності, розробці нових метр, структур,
жанр, збагаченні європ. лірики.
Л.л. має аналогії в л-рах ін. регіонів. На типол.
підгрунті виникали й безпосередні або
опосередковані (багатоступінчасті) взаємодії.
Прованс. Л.л. постала під впливом араб, поезії VII-
XIII ст., котра в свою чергу типол. (на думку акад.
М.Конрада, певно й контактологічно) споріднена
з відповідними феноменами в л-рах країн далекосх.
регіону; Китай, Японія.
П ет ро Рихло