ЛІРИЧНА ДРАМА — міжродове утворення,
яке є наслідком процесу ліризації драми —
проникнення лір. первня в драм, текст. Лір. начало
в Л.д. націлене на перетворення об сктивного
змісту у виключно суб єктивних формах, а суттю
драми стає зображення внутр. світу людини.
Потрапляючи в драматургійний контекст, лір.
первень починає виконувати драм, функцію, тобто
виконує завдання хулож. перетворення
об’єктивного світу. Засадничою відміною Л.д. від
арістотелівської трад. драм атургії є те. шо
функція лір. первня полягає перш за все в
емоційній, відверто суб’єктивованій оцінці
зображуваного. Тв. О.Грибоедова, О.Пушкіна.
М.Куліша — лише підтвердження цієї тези.
Підсилення процесу ліризації драми пов’язане
не лише із намаганням автора (чи персонажа)
гранично суб’єктивізувати передачу власних
почуттів та подій. В Л.д. роля лір. первпя с аж так
вагомою, шо він немов би “роз’їдає ” власне драм,
структуру, суттєво деформує її. Дія, як правило,
відбувається не в зовн., об’єктивно сушому
середовищі, а є продовженням внутр., суб’єк­
тивного світу; посилюється умовність, пору­
шуються просторові та часові виміри (подекуди
вони виступають навіть як самоцінне і самодостатнє
начала, які швидше нагадують плин свідомості
героя чи автора, ніж логізоване вибудовування
зображуваного). Це спричиняє ускладнення
композиції Л.д. порівняно з трад. драмою: немовби
долається трад. тривимірність зображуваного, а
перевага надається творенню світу пам’яті, в якому
реальність трансформується у світ асоціацій,
почуттів, вкрай суб’єктивованих думок. Л.д. часто
складається з епізодів-видінь, марень, сновидінь,
які виникають перед внутр. зором автора чи
ліричного героя. Тому змінюється характер
сюжету, для якого визначальним уже є не
послідовний, відповідно до логіки фізичного часу
розвиток подій, а асоціативність, алюзійність,
багатоплановість. Змішюється центр ваги з ідейно-
тематичного спрямування драм. тв. на систему
лейтмотивів, які провокують, в свою чергу,
суб’єктивне сприйняття і потрактування
зображуваного глядачем (читачем). Система тому
і дає можливість для багатоваріативного,
суб’єктивного і суб’єктивованого потрактування
зображуваного, шо ця вона, як похідне від
“свавілля пам’яті” (Л.Фейхтвангер) драматурга чи
героя, є історією їх почуттів і думок, їх поривань і
страждань, виявлення їх особистісного “Я”. Решта
дійових осіб — то с вислід сприймання гол. героєм.
У такій Л.д. здебільшого присутній “двійник”
автора, або сам автор постає як дійова особа
(В.Маяковський в лір. трагедії “Володимир
Маяковський”).
Синтетичним є і конфлікт, Зовн. суперечності
об’єктивного світу стають джерелами внутр.
протиріч особистості, а тому особистість і світ
являють собою єдине суб’єктивно організоване
ціле, нерозривне в своїй цілісності (“Вишневий сад”
А. Чехова).
Примат лір. героя, шо навколо нього
групуються всі ін. персонажі, визначає й
особливості творення характерів. Найопукліше
виписується лір. герой: адже його очима
сприймається світ. І не лише сприймається, але й
стає часткою емоційного досвіду глядача.
Характери ін. персонажів розкриваються лише тою
мірою, якою того вимагає розкриття суттєвого в
лір. герої. Так виникає домінуючий характер (лір.
герой) і характери периферійні, які виконують
допоміжну ролю. Така ‘‘нерівноправність”
характерів не лише виправдана , але й необхідна-,
оточення, як твердить відома театр, мудрість, грає
короля. У Л.д. все підпорядковане розкриттю лір.
героя та його суб’єктивного “Я”.
Змінюється і характер функціонування слова:
як і в трад.. так і в епічній драм і, слово лишається
в основі своїй конкретним, але не завжди
однозначним. Воно часто отримує контекстуальне
смислове наповнення, яке виходить далеко за межі
усталеної смислової конкретики: все залежить від
того, яку саме смислову конкретику вкладає в
певне слово лір. герой. Тобто відбувається процес
суб’єктивапії сенсового наповнення слова,
розширення трад. меж його змістовного
застосування. Тому слово сягас подекуди мета­
форичності, перетворюється певною мірою на
символ понять явиш, а не є точним дагеротипним
відтворенням певних і явищ. Мова Л.д. більш поет.,
ніж мова трад. драми та нетрад. (епічної).
Важливим є не форма висловлювання думок і
почуттів героя за допомогою проз чи вірш. мови,
а здатність словесно розкрити світ і світовідчуття
лір. героя, наситити мову такими притаманними
йому асоціаціями, шо мовлене перетворюється на
оповідь героя про себе і про час, який
сприймається цим героєм також суб’єктивно.
Розквіт Л.д. припадає на XX ст. Вона — один
із різновидів неарістотелівської неосинкретичної
драматургії (“Над Дніпром” О.Олеся, “Патетична
сонатою” М.Куліша, “Варшавська мелодія”
Л.Зорина, “Десантом” Я.Стельмаха, “Перла­
мутрова Зинаїда” М.Рошина, “Наш Декамерон”
Е.Радзинського). Це не значить, що в попередні
іст-культ. епохи не чинилися спроби ліризаиії
драми. М.Старицький (“Чарівний сон ”), Леся
Українка (‘’Одержима”) шукали такі шляхи. Але
найактивнішого розвитку Д.д. досягає у XX ст.:
“столітті безкінечних воєн і революцій” (Т.Манн),
яке часто нехтувало людиною, породило мист-во
Л.д., гол. сенсом якої стало розкриття самоцінності
людини, неповторності її особистості,
непересічності й унікальності її світу — світу лір.
героя Л.д.
Зазнав зміни і к а т а р си с. Не жах і
співстраждання стають рушійними силами, а етико-
моральне співпереживання героєві навіть
співжиття. В основі катарсису лежить не трагедійне
потрясіння людського єства, а розуміння та відчуття
співзвучності пережитого лір. героєм та людиною,
шо сприймає акт мист-ва на ймення Л.д. Емоції
стають не різнонаправленими, а такими, що
розвиваються рівнобіжно, в одній етич. і естет,
плошині. Чи не тому Л.д. вимагає певної системи
театр, пошуків, які засновані на єднанні актора та
глядача в єдиному емоційному пориванні.
До жанр, системи належать Л.д.: власне Л.д.
(“Патетична соната” Куліша), лір. трагедія
(“Одержима” Лесі Українки), лір. комедія
(“Перламутрова Зинаїда” М.Рошина). і лір. діалоги
(“Вічний бунт” М.Куліша), і лір. сповідь (“Стара
актриса на ролю дружини Достоєвського”
Радзинського). Система жанрів Л.д. ще перебуває
у процесі становлення. Якшо Л.д. заперечує будь-
який побутовізм, то мають виникнути і жанри, які
б відповідали її покликанню. Більше того — має
виникнути специфічний театр, який відповідатиме
цим засадам Л.д. Атмосферою такого театру і такої
драми, має бути, можливо, те, про шо афористично
говорив Радзинський: “Атмосфера вистави:
Спокуса театру, фата моргана Театру, театр,
сновиди…’’.
Л.д. зосереджує увагу на зображенні внутр.
світу особистості — героя чи автора. “Дія
відбувається не в зовн., об’єктивному середовищі,
а є продовженням внутр. суб’єктивного світу’’
(С.Дивнич). В Л.д., як правило, спостерігається
розмитість просторово-часових вимірів, значно
ускладнюється розмитість просторово-часових
вимірів, марень, сновидінь, які виражають стан
підсвідомої діяльності героя, його ірраціональні
почуття, неконтрольовані розумом вчинки.
Збільшується вага асоціацій, які складають основу
сюжету, лейтмотивів, які становлять собою історію
почуттів і думок одного героя. Внаслідок логічного
розвитку двох зустрічних процесів — драматизації
лірики і ліризаиії драми — в рамках Л.д.
сформувались як певна худож.-естет. данність два
напрями: відповідно — ліро-драма і Л.д..
Олександр Чирков