Лексикон загального та порівняльного літературознавства

ЛІТЕРАТУРА

ЛІТЕРАТУРА — лат. littertura, тобто
‘’написане”, “писемність” — буквально означав
суму текстів найрізноманітнішого змісту й форми
(“сільськогосподарська Л.”, “технічна Л.” і т.д.).
Виникає на грунті усної словесності найперше з
утилітарних потреб запису господарських, рел., іст.
відомостей і, як правило, не має в цей період
спрямування до художності: худож.-образні
моменти виникають спонтанно й
неиілеспрямовано. Позаяк найдавн. Л. постають
у лоні вел. цивілізацій Середземномор’я та Сх., які
були просякнені рел. символізмом, то й найперші
літ. здобутки людства набирають форми священних
кн. (“Веди”, ‘ Авеста’’, “Біблія” тошо). Потребою в
збереженні й передачі прийдешнім поколінням цих
текстів спричинюється до становлення філології в
різних її аспектах (граматика, поетика,
текстологія); кн. ще є рукописом, річчю рідкісною,
дорогою, навіть сакральною. Л. Давн. Світу й
складаються переважно як коментар, алюзія чи
ремінісценція до сакрального тексту (так, жанр,-
стильове й духов, багатство інд. Л. наскрізь
визначено переживанням сюжетів та образів
“Вед”). Все це не лише постає з фольклор.-міфол.
стихії, але й знаходиться з нею в постійній
взаємодії.
Феномен красного письменства — худож. Л.
— вперше виникає в Давн. Греції, де аморфність
релігії спричинилася до ранньої емансипації науки,
філософії та мист-ва від жрецьких доктрин: саме
в Греції формується вільна словесність, про богів
розповідають поети і складається поетика як теорія
красного слова (поруч з риторикою — мист-вом
утилітарного красномовства). Але вже в добу
гелленізму це поглинено азійським впливом,
зокрема впливом Біблії, що за Сер-віччя стає
звичайною нормою для Європи. Тут “слово” долає
ант. орієнтацію на ‘‘зображення” (“На початку було
Слово”). Типол. близькі Л. ісламського Сх., шо
грунтуються на істинах Корану, та будд. Сх., які є
розгорненням будд, канону. Протягом тисячоліть,
людство не особливо потребує суто худож. Л.
Греко-рим. літ. спадщина практично знехтувана й
розчинена в Л. “не-худож. ” — рел. трактат,
проповідь, літопис, житіє, чи не єдине
“порушення” — “Слово о полку Ігоревім”). Лише
на зламі Сер-віччя паралельно з розповсюдженням
книгодрукування й вільнодумства, авторитет
дидактичних та риторичних літ. традицій починає
хитатися. У річищі загального процесу
розкріпачення людського “я”, емансипуються,
поряд з вільною наукою та філософією, вільні мист-
ва. а Л. теж починає поступово розумітися як мист-
во, в дусі греків та римлян. Це спробував
зафіксувати у своїй доктрині класицизм. В цю
пору втрачають авторитет і космополітичні культ,
мови минулих епох (латина, грецька, церк-слов’ян.)
живі нац. мови стають духов, самовиразом нов.,
нац. держав, які виникають на руїнах старих
цивілізацій. Змінюється жанр, склад /І; класицисти
заклопотані чергу тим, аби розкласти літ. творчість
по поличках епіч., лір. та драм, жанрів, які
протистоять “утилітарним” жанрам попереднього
періоду. Сам термін Л. набуває змісту “красне
письменство”; вона починає усвідомлюватися саме
як “мист-во слова” (Г.Е.Лессінг та ін.). і підлягає
законам естет, судження. Щоправда, зокрема у сх-
слов’ян. світі, погляд на Л. як перш за все дидактику
тримається ледь не дотепер — дається взнаки, шо
тут вона започаткувалася як церк., а не “худож.”.
Отож, “вітійство”, риторичність, позахудож.
“понадзадачі” є тут певною нормою. Хоча,
починаючи з XIX ст. тенденції до емансипації естет,
природи Л. постійно дають себе знати й тут.
Поступовий занепад нормативності — чи то в
ідеологічній сфері, чи то, як у класицистів Зх., в
естет, варіанті, стає панівною тенденцією в Європі
та загалом на Зх. на поч. XX ст. Емансипація
особистого «я» мишя відбиває широкі процеси соц,-
духов. розкріпачення особистості в європ. сусп-ві,
починаючи з Ренесансу. Цей процес
супроводжується деформацією клас, жанр,-
формальних засад Л.: починають домінувати вел.
за обсягом проз.-романні форми, шо все більш
тяжіють до естет, організації, а трад. поет, мова —
вірш і — поступово втрачають штучну
структурність та симетрію, граючи “пошма­
тованими» ритмами, аж до верлібру включно.
Арістотелева ідея трьох ролів (епос, лірика,
драма) знаходить неклас.. синкретичні реалізації:
ліро-епос, лір. проза. Натомість у Л. Сх. панує
рутина й традиціоналізм, які поступаються
наслідуванню зх. зразків лише в XX ст.
ХІХ-ХХ ст. — епоха складної взаємодії двох
протилежних тенденцій: з од. боку технологічно-
інженерна цивілізація створює грунт для
«об’єднання світу», й Л. різних народів та регіонів
все більш зближуються, наслідують одне одного.
Це було проникливо визначено Й.В.Ґьоте як
постання світ. П., і згодом, без посилань,
підхоплено як космополіт, орієнтир у
“Комуністичному Маніфесті” К.Маркса та
Ф.Енгельса. Але спроби творення якоїсь єдиної
світ. Л. занепали, як і ідеї, скажімо, есперанто, шо
наочно показує руйнація т.зв. сой. реалізму у XX
ст. Хоча, безперечно, в ХІХ-ХХ ст. Л. вже не може
бути лише регіональною (так, бай ронізм
запліднює буквально всі яскраві літ. пошуки поч.
XIX ст., не включаючи А.Міцкевича. О.Пушкіна,
Т.Шевченко, стати “інтернац.” вона теж не може,
не втративши власної мов. та ментальної природи.
Як реакція на космополітизуючі тенденції
підіймається могутня хвиля най. самосвідомості у
всьому світі, і наприкінці XX ст. остаточно ясною
стає картина світ. Л. саме як строкатого килима,
вишитого різноманітними візерунками.
Неочікувано зростає роля фольклор, засновків,
здавалося б, назавжди відкинутих (пор. етапи:
критика к азок Ш.Перро Н.Буало за “народність”
— піднесення ідеї народності в нім. та ін.
романтизмах — інтенсивна розробка най.-нар.
джерел в світ. Л. XX ст.).
Сам рух Л., починаючи від XVII ст. вельми
інтенсифікувався. Якщо, сер-віч. Л. тримаються на
непорушних канонах, то протягом XVII-XX ст.
спостерігається бурхлива зміна літ.-худож.
програм, шкіл та маніфестів, шо супроводжується
енергійним формуванням журналістики та літ.
критики (бароко, класицизм, романтизм,
реалізм, модернізм та постм одернізм у
різноманітних варіантах). Молоді нац. Л., шо були
в полоні сер-віч. норм, завдяки широкій
інформованості (журналістика, радіо, кіно,
телебачення) проходять шлях до осучаснення в
прискореному темпі (Г.Гачев).
З кін. XVIII по XX ст. Л., відіграє чільну ролю в
процесі оновлення світу, їй наслідують ін. мист-ва
(напр., музі-театр, й навіть малярство). У XX ст. Л.
поступається музиці, радіо та телебаченню, але й
тут текст чи сценарій є фактично основою всього.
Маючи, на противагу ін. мист-вам, символічно-
знакову природу (пор. з “наочним” образом в ін.
мист-вах), Л. виступає як найповніша реалізація
людського в людині. Активно використовуючи не
лише образно-емоційні начала, але й
інтелектуалізм, Л. виступає часом чимось близьким
до книжної науки в сфері вивчення, прогнозування
й формування самого життя з більшою енергією,
ніж ін. мист-ва. Від різьблених на камені ієрогліфів
до суч. друкованих чи мікрофільмованих сторінок
Л. завжди є одним з найвитонченіших та
найшляхетніших способів самоусвідомлення
людиною самої себе та свого місця в світі.
Семей Абрамович

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.