ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ТА ІНШІ НАУКИ
мають тривалу продуктивну історію
взаємостосунків, генетично пов’язану з міфологією,
яка була, по суті, першою, синкретичною за своїм
характером, системою знань, шо задовольняла
основні потреби людини в евристичній орієнтації
в світі. Не можна у зв’язку з цим не наголосити,
шо ця історія була переважно “персоніфікованою”
і втілювалась в діяльності “енциклопедистів” усіх
часів і народів (Арістотель, Боецій, Авіцена (Ібн
Сіна), Вольтер, М.Ломоносов та ін.). Але поч.
усвідомлених, так би мовити, вторинних контактів
Л. з ін. науками можна вважати XVII – XVIII ст.,
коли воно остаточно відокремлюється від
споріднених йому естетики, лінгвістики, філософії
мист-ва, мист-вознавства і займає визначне місце
у тогочасній класифікації наук відповідно зі змістом
свого об’єкту дослідження. Наявність останнього
стає в подальшому основним мірилом відносної
самостійності Л., яке завжди чутливо реагує на
вплив ін. наук, насамперед, гуманітарного циклу,
з їх непідробним інтересом до літ-знавчого об’єкту.
Найбільш усталеними є взаємозв’язки Л. з
лінгвістикою, з якою вона об’єднується в філологію,
шо вивчає словесну діяльність людини. Але в історії
цих взаємозв’язків на тлі заг. тенденції
диференціації наук, знань можна розрізнити
періоди їх відштовхування, зумовлені
ідеологізаиісю Л.. насамперед, з боку історії та
соціології, хоча деякі вчені зберігали заг-філол.
настанову (О.Потебня, Р.Якобсон, В.Виноградов
та ін.). Заг-філол. предметом є худож. мова у всіх
системних проявах її синхронічного та
діахронічного існування (тв., творчість письменника,
літ. напрям тошо). Основоположною проблемою,
на якій перетинається інтерес Л. та лінгвістики,
треба вважати проблему мови хулож. тв., яка
вирішується багатьма наук, дисциплінами, зокрема,
лінґв. та літ-знавчими поетиками, шо вивчають
відповідно вербальну структуру худож. тексту та
систему засобів вираження худож. змісту тв.
Похідною від цієї проблеми є проблема стилю
— худож. тв., автора, літ. напряму, епохи, хоча
підхід до неї неоднаковий у лінгвіста та літ-знавия.
Під стилем худож. тв. лінгвіст розуміє систему
засобів індивідуального використання нац. літ. мови.
Інакше кажучи, для лінгвіста стиль — це
іномовлення, по суті аномальне відхилення віл мов.
нормативності (інд. вакрокті — “гнута мова”). Для
літ-знавця, на противагу від лінгвіста стиль є
поняттям, що визначає специфічну, зумовлену
автор, ментальністю, єдність елементів не тільки
зовн., але й внутр. форми, до того ж функціонально
спрямовану на реалізацію змісту. Але, незважаючи
на розбіжності між ними, зрозуміло, шо виявлення
худож., зокрема, стильових та жанр, особливостей
літ. тв. потребує співзусиль літ-знавчої та лінґв.
поетики і стилістики. В цьому плані найбільш
корисною була теор. обгрунтована ідея акад.
В.Виноградова про створення окр. лінгво-літ-
знавчої стилістики, ідея, яка одержала підтримку
на кількох славістичних з’їздах, але, на жаль,
залишилась невтіленою. До фактів взаємотяжіння
Л. та лінгвістики можна залічити також і утворення
таких словосполучень, як “граматика поет, думки”
(Г.Шпет), “морфологічний метод” літ-знавства
(термінологічний синонім “формального методу”,
запропонований Б.Ейхенбаумом). “граматика поезії
та поезія граматики” (Р.Якобсон) та ін.
Не менш натуральною за своїм характером є
співдружність Л. з фольклористикою, lie
пояснюється, перш за все тим, шо л-ра генетично
пов’язана з усною нар. творчістю. Тому в звичне
коло спільних для них проблем входять
походження літ. форм (жанрів, тропів, строф та
ін.), стійких сюжетних мотивів та архетипних
образів-персонажів, стильових формул, міфопоет.
моделей світу і нац. образів природи та ін.
Звертання до фольклористики є необхідним і при
виявленні нар. витоків таких тв., як “Гаргантюа і
Пантаґрюель” Ф .Рабле, “Дон Кіхот”
М. де Сервантеса, “Фауст” Й.В.Гьоте, “Казки”
О.Пушкіна, “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”
М.Гоголя, “Пісня про Гайавату” Г.Лонгфелло та
ін., не кажучи вже про дослідження тв.
письменників, творчість яких характеризується
виразною орієнтацією на фольклор (Р.Бьорнс,
Ж .П.Беранже, Т.Шевченко, О.Кольцов,
М. Некрасов, П.Мельников-Печерський,
В.Стефаник та ін.): Особливої фольклористичної
ваги в цьому плані потребує вивчення
літературної казки (напр,, “Народні витоки
казок О.С.Пушкіна” укр. вченого Р.Волкова).
літературної пісні, банки тощо
Чи ненайважливішим у взаємостосунках між Л.,
лінгвістикою та фольклористикою є екстраполяція
наук, методів та ідей. Напр., порівняльне
мовознавство підштовхнуло до виникнення
порівняльної фольклористики, під впливом
якої почало розвиватися порівняльне
п ітературознавство.
Іст. трад. є і співіснування Л. з мист-вознавством.
Достатньо нагадати про спільність їхніх основних
категорій та понять, що відбивають онтологічні
властивості тв. як худож. цілого, його генезу,
гносеологічні можливості, функціональну
спрямованість, рецептивне існування, аксіологічні
орієнтири тошо. Lie. насамперед, худож. образ,
форма і зміст, жанр, стиль, структура, система
та ін., хоча змістовність кожного з них у різних мист-
вознавчих дисциплінах не є абсолютно тотожною і
потребує певної уніфікації. Спорідненість Д. і мист-
вознавства пояснюється тим, шо л-ра генетично
(через фольклор) пов’язана з синкретизмом
первісного мист-ва, який зумовлює іст. постійне
тяжіння її до ін, видів мист-ва, шо містить в собі
настанову на синтетизм. До найважливіших
проблем, які вирішуються тільки резонансними
зусиллями Д. та мист-вознавства належить проблема
порівн.-типол. зіставлення тв. різних видів мист-ва,
включаючи і словесний, проблема перекладу з мови
будь-якого мист-ва на мову л-ри і навпаки
(ілюстрація, лібрето, радіоп’єси та ін.), проблема
співвідносності л-ри і видів мист-ва на різних етапах
їх іст. спілкування тошо (Малярство і література,
Музика і література).
До другого, менш спорідненого Д. кола
гуманітарних наук, належать філософія,
психологія, соціологія та історія з притаманним їм,
як і л-рі, інтересом до екзистенційних проблем
людини. Безперечним є вплив філос. ідей та самої
структури філос. рефлексії на літ. напрями (напр.,
картезіанства на класицизм, позитивізму на
натуралізм, ніцшеанства на весь “срібний вік” рос.
поезії тощо), а також на творчість багатьох
письменників або окр. літ. тв. (масонства на
“Російські ночі” В.Одоєвського, А.Бергсона на “Б
пошуках втраченого часу” М.Пруста, дзен-
буддизму — на Дж.Д.Селінджера, інд. філос.
традиції на Г.Гессе і т.д.), нарешті, на
світосприймання літ. героїв (напр., кн. М.Штірнера
“Єдиний та його власність” на Раскольнікова з
роману Ф.Достоєвського “‘Злочин і кара”).
Органічна єдність л-ри та філософії властива таким
письменникам, як Вольтер, Ж.-Ж.Руссо,
Г.Сковорода, Достоєвський, Л .Толстой та ін., деякі
з них поєднували заняття л-рою з професійною
діяльністю філософа (Ж.П.Сартр, А.Мердок). Все
це свідчить про те, що без постійних контактів з
філософією вирішення багатьох літ-знавчих
проблем гносеологічного, методологічного,
світоглядного, аксіологічного характеру
залишається проблематичним, а деколи —
неможливим, якщо мати на увазі існування таких
явищ, як філос. проза, поезія, повість,
єкзистенціалістський роман тощо.
Історія психологізації Д. почалася з
арістотелівського вчення про катарсис, але лише
в останній третині XIX ст. виникає психологічна
школа, яка спрямовує свої корпоративні зусилля
на дослідження, перш за все, психологізму в л-рі.
Найоригінальнішим вторгненням у літ-знавчу
сферу відзначався п си х оан ал із, шо був
започаткований З.Фройдом та розвинутий його
послідовниками. Активне втручання психології у
справи Л. не обмежується впровадженням її
методів, а й збагачує термінологію Напр.,
поняття хронотопу, яке ввів у Л. М.Бахтін,
запозичене ним у психолога О.Ухтомського.
“ Присутність” психології у літ-знавчій свідомості
підтверджується і низкою таких жанр.-стильових
понять, як психол. проза, психол. драма,
психологія героя та ін. Найдоказовішим фактом
співдружності Д. та психології є наявність таких
“стикових” проблем, які не можуть бути успішно
вирішеними виключно літ-знавчим до них підходом,
а саме — проблема психології творчості та
психології сприйняття літ. тв. Зокрема, потребують
вивчення: зміст психофізіологічної реакції
реципієнта на худож. форму (перш за все на її ритм,
організацію, зв’язок між вербальним подразником
та слуховими, візуальними, мнемонічними та ін,
ассоціаиіями, виникнення в худож. свідомості
синкретичних образів (напр., т.зв. синкретичного
епітету як прояву синестезії), перевага певного
кольору в “палітрі” письменника тошо. Не менш
значною є проблема “акцентуйованої особистості”
(К.Леонгард) в л-рі (“Макбет” В.Шекспіра, “Дон
Кіхот” Сервантеса. “Пригоди барона
Мюнхгаузена” Р.Е.Распе, “Мертві душі” та
“Записки божевільного” Гоголя, “Село
Степанчиково та його мешканці” Достоєвського,
“Тартарен зТараскону” А.Доле, “Захист Лужина”
та “Лоліта” В.Набокова, “Колекціонер”
Дж.Фаулза, “Осліплення” Е.Канетгі, “Парфюмер”
П.Зюскінда та ін.).
Щодо застосування соціологічного методу в
Л., то його активна історія почалась в сер. XIX
ст (Культурно-історична школа), хоча про
соц. функцію мист-ва роздумував ще Платон
(“Держава”). Незважаючи на драм, періоди цієї
історії, принаймні у вітчизняній (і не тільки) науці
про л-ру (“вульгарний соціологізм”), все ж
констатувати повну девальвацію соціологічного
методу не є коректним, позаяк завжди важлива
для Л. проблема соціології худож. форми
потребує для свого вирішення залучення саме
його. Так, при створенні іст. поетики будь-якого
жанру треба врахувати не тільки його власну
еволюцію чи зміни, шо відбуваються у жанр,
системі в цілому, але й комплекс позахудож.
факторів, серед яких соц. посідає не останнє
місце. Залишаються актуальними і таки вузлові
проблеми вивчення л-ри, як соц. ґенеза та
функціювання тв.. проблема соц. контексту
творчості письменника або літ. напряму,
проблема соц. змісту образу автора, оповідача,
персонажа, читача та ін.
Усталеним с зв’язок між Л. та історією, про шо
свідчить введене в сер. XVII ст. Ламбеком поняття
“історія л-ри”, хоча першою спробою співвіднести
ці науки була “Всесвітня хроніка” сер.-віч. ченця
Гелінанда. Усвідомлене впровадження принципу
історизму у літ-знавчі дослідження спричинило
появу в сер. XIX ст. культурно-історичної
школи, шо сприяло розумінню детерміністської
функції змісту дійсності шодо л-ри, тим самим —
ігноруванню відносної самодостатності літ.
пам’ятки як худож. цілого, “персоніфікованості”
творчості митця та власної історії л-ри. Поступова
вульгаризація принципу історизму не є доказом
його методологічної неспроможності, шо й
доведено порівн.-іст. літ-знавством, а також суч.
історією л-ри як наук, дисципліни. До гол. проблем,
що лежать на перетині Л. та історії, треба віднести
перш за все проблему впливу літ. тв. на його
синхронічного та діахронічного читача-
інтерпретатора, шо дає змогу створити іст,-
функціоі іальну біографію тв. Залишається постійно
актуальною проблема співвідносності літ. та іст.
реальності, напр., при коментуванні худож. тв., при
аналізі історичної прозн тощо.
До третього кола наук, з якими спілкується Л.,
належать математичні. Зокрема, статистика,
методи якої застосовувалися ше у XIX ст.
(М.Чернишевський), переважно в області
ритмології. Щодо суч., тим більше порівняльного
вірш ознавства, то воно не може уникнути
статистичних методів у виведенні будь-якої
квантитативної закономірності синхронічного або
діахронічного існування вірш, форм (А.Бєлий,
Г.Шенгелі, К.Тарановські, А.Колмогоров,
М.Гаспаров, М.Сулима та ін.). Продуктивним є
використання статистичних методів у створенні
частотних словників мови письменників (напр.,
норв. вчений Г.Хетсо зробив порівн. частотний
словник лексики рос. поетів-романтиків). Широке
визнання набули метод моделювання, теорія ігор,
теорія ймовірності та ін. у вивченні конфліктів та
сюжетної поведінки літ. героїв (“Ігри і рішення”
Р.Льюїса та Х.Райфа), інформаційний метод
вивчення естет, діяльності людини (“Теорія
інформації та естетичне сприйняття” А.Моля). Як
специфічне моделювання розглядають худож.
творчість у цілому, шо особливо стосується
наукової фантастики, а також тв. з явною
настановою на пересторогу (напр., романи
Достоєвського, романи-антиутоїтії та ін.). Цікаві
спостереження щодо аналогії між худож. та
математичним мисленням висловлені в кн. амер.
вченого С.Бахенена “Поезія та математика”. Не
виключає Л. і досвіду логіки, напр., індуктивної,
при реконструкції особливостей архаїчного мист-
ва, зокрема, письмового. Винятково важливим став
для розвитку Л. XX ст. вплив на нього
метадисциплінарних семіотики, структуралізму,
герменевтики та неориторики.
Загалом історія взаємовідносин Л. з ін. науками
не тільки мала продуктивне значення для його
розвитку, але й сприяла реалізації давн. ідеї про
синтез наук, принаймні гуманітарних, який стає
найпотрібнішою тенденцією сучасності.
Борис Іванюк