Л ІТО П И С — синтетичний, “об’єднуючий’’
(Д.Лихачов) жанр в л-рі Київ. Русі і згодом України,
Росії та Білорусі, шо сформувався на основі записів
іст. подій за часів князювання Ярослава Мудрого
(1019 — 1054) і проіснував аж до поч. XVIII ст.
Розповідь про події кожного року в Л. починалася
словами-. “В літо звідки й походить назва. На
відміну від лат-мов. зх.європ. хронік, які загалом
перебували на периферії сер-віч. літ. процесу, в
Київ. Русі Л., що писався спільною для сх. слов’ян
давн-рус. мовою, був одним із провідних жанрів
(поряд з житієзч та проповіддю). Популярність Л.
пояснювалась і мов. чинником, і його багатожанр.
та багатостильовою структурою, в межах якої
знаходили собі місце ін. літ. та фольклор, жанри
(від прислів’їв До ораторських промов), і —
найголовніше — тими ідеологічними завданнями,
які виконував Л. в процесі створення христ. Київ,
держави. За словами Д.Ліхачова, літописці — “не
зодчі окремих споруд. Це — містобудівничі. Вони
працювали над одним, заг. грандіозним
ансамблем”. (До речі, своєрідним “Л. в камені”
можна назвати собор Софії Київської, що втілював
ті ж державотворчі ідеї і був збудований знову ж
таки за часів Ярослава Мудрого).
Зразковим Л. стала “Повість временних літ”,
написана Нестором (бл. 1113), який взяв за основу
т. зв. Початкове зведення (1097), шо, в свою чергу,
базувалося на Найдавнішому (1037), Києво-
Печерському (1073) та Новгородському (1079)
зведеннях.
“Повість …” демонструє розуміння автором
відповідальності за вирішення тих питань, шо
виникали в процесі формування державної
самосвідомості, перш за все — “откуда єсть пошла
Руская земля”. Нестор створює т. зв. балканську
теорію слов’ян, етногенези (починаючи з сина Ноя
Иафета), висвітлює утвердження християнства на
Русі, історію князівської влади і т. ін. Окрім
пізнавальної та виховної функції, Л. — за
відсутністю таких белетристичних жанрів, як
лииарськнн роман, фабльо, вчена поезія та ін.
— виконував і власне літ. функції, формував естет,
смаки. Через багатожанровість Л. охоплював усі
можливі худож. засоби давн-рус. писемності. Так.
“Повість увібрала в себе дружинно-епіч.
перекази, записи усних оповідань та легенд, казк.
оповіді, прислів’я і приказки, військові повісті,
бібл. вирази, промови філософа і князів, записи
державних угод та політ, заповітів і т. ін. (Очевидно.
традицією багатофункціональності. закладеною
Л., не в останню чергу пояснюється специфічний
характер рос.та укр. клас, л-ри XIX ст.).
В період феодальної роздробленості Х1І-ХІІІ ст.
процес літописання децентралізувався, Л.
складаються в центрах самостійних князівств. За
винятком Києва, де ще утримувалися ідеали єдиної
могутньої Русі, ін. /І. хоч і починалися, як правило,
“Повістю временних літ”, вже втрачали заг,-
державний характер. З іст. погляду найціннішими
є Галицько-Волинський. Володимиро-Суадальський
та Новгородський Л.
Галицько-Волинський Л. складався з двох
частин. В 1-й в центрі уваги літописця найважливіші
події Галицької (1201-61), а в 2-й — Волинської
(1262-91) земель: боротьба з татаро-монголами, нім.
лицарями, лит. і поль. загарбниками. Пропагуючи
ідею сильної князівської влади, Л. поступово
перетворювався на життєписи князів, у похвалах
яким особливо зростала літ. майстерність авторів.
Галицько-Волинський Л. знайшов відбиток і за
межами сх-слов. писемності: ним, напр., користу­
вався поль. історіограф XV ст. Ян ДлуГош.
Новгородські Л., навпаки. мають
“республіканський” характер. Документально-
діловим стилем в них повідомляється про зіткнення
віча з князями, про ціни на хліб, про скотарство,
про стихійні лиха і т. ін. Знаходять відображення і
зв’язки самостійного Новгорода з європ, містами
та Візантією, чим і пояснюється поява в Л. “Повісті
про взяття Царьграду хрестоносцями 1204 p.”.
Нарешті, Володимиро-Суздальський Л., шо
набуває риторичного церк.-кн. забарвлення і
містить в собі багато бібл. цитат, повчань та
елементів агіограф ії, стає провідником ідеї
нового державотворення, яке згодом і відбувається
навколо Московських земель. Відповідно в X1V-XV1
ст. заг.-рос. характер мають московський Л. (перше
заг.рос, зведення — Троїцький Л ), в яких
відтворюється процес єднання Росії під владою вел.
московського князя та визволення від татаро-монг.
ira, а також Л. Воскресенський і Никонівський. На
основі останнього створюється найбільша за
обсягом літописна пам’ятка сх. слов’ян — Лицеве
зведення в 10 т. (1568-76).
Починаючи з XIV ст. специфічних нац. рис
набувають білор. (або білор-лит.) та укр. Д., хоча є
й спільні — і за мовою, і за відображеними іст.
подіями — зведення (Супрасльський список,
Л.Биховця та ін.). Крім вказаних, білорус. Л. дійшли
до нас у коротких (Авраамки, Уваровський та ін.
Л. XIV-XV ст.) та поширених зведеннях XVI ст.
(Євреїновський, Красинського, Рачинського і
Румянцевський списки).
Цікаве літописання існувало в XV ст. на
Закарпатті, де використовувались перекладені іст.
матеріали з утор, та поль. хронік. 1458 р. датовані
Мукачівський Л. та “Лєтословіє” монастиря св.
Василя Великого.
Пізніше історіографія України представлена як
короткими нотатками, пов’язаними з окр. містами
чи монастирями (Київський, Острозький,
Львівський. Чернігівський, Міжгірський, Добро-
мильський та ін. Л.), так і детальними оповідями,
що охоплювали вел. проміжки часу чи іст. значущі
епохи і з жанр, погляду коливалися віл хронік
(“Хроніка” Феодосія Софоновича) до синтетичних
історіографічних форм, серед яких — відомі
Тустинський Л.” та Синопсис” Інокентія Гізеля.
“Тустинський Л.” містить в собі викладення
подій всесвітньої історії, перекази історії Київ, та
Лит. Русі з використанням “Повісті временних літ”
та ін. Л., поль. хронік, лит. документів та ін.; тут є
і відомості про зародження укр. козацтва, про
селянське повстання 1490, про Брестську церк.
унію 1596 і т. ін. “Синопсис” особливо цікавий
тим, шо являє собою поєднання давн-рус.
літописних традицій з бароковю манерою розповіді
про іст. події. Він був одною з найбільш читаних
іст. кн. XVII ст., про шо свідчить вел. кількість
перевидань, переклали грец. та лат. мовами,
активне використання укр., рос., болг.
історіографами; крім того, він давав матеріал для
літ. тв., нар. казок та лубочних картинок.
Наприкінці укр. літописання (ХУІІ-ХУІІІ ст.)
з’являється нов. жанр історіографьічноь л-ри —
т. зв. козацькі літописи Самовидця, Г.Грабянки та
С.Величка.
В л-рі гш. слов’ян Л. існував поряд з такими
жанрами, як хронограф, хроніка, родослов.
Перша історіографічна пам’ятка болг. л-ри була
складена, очевидно, ше Костянтином
Преєлавським (IX ст.). В часи другого розквіту болг.
культури (XIV ст.) виникає літописне зведення,
варіанти якого зберігаються в Москві та Римі.
Одна з найповніших балк. хронік дійшла до нас у
списках XVI ст. (період османської навали).
Вел. інтерес представляє спільна сербо-хорв.
пам’ятка — “Л. попа Дуклянина” (XII ст.), за жанр,
особливостями близький до Л. Київ. Русі. Під
впливом цього тв. написано лат-мов. хора.
“Хроніки” Фоми Сплітського та Івана
Архидиякона. В ХУ-ХУІІІ ст. ведуться такі серб.
Л., як Копоринський, Верхобрезничський,
Студенииький та ін. Своє рідним синтезом Л. та
родослова стала знаменита “Слов’яно-сєрбська
хроніка” в 5-ти т. Г.Бранковича (поч. XVIII ст.),що
охоплює час від бібл. створення світу до 1705.
Крім слов, л-р, історіографічні тв. під назвою
“Л.” зустрічаються також в Грузії. Молдавії і навіть
на Тибеті.
Олександр Бойченко