МАНЬЄРИЗМ — (іт. manierismo, maniera —
засіб, манера) — течія європ. мист-ва XVI-XVII ст.
(малярство, скульптура, архітектура, музика, л-ра),
який знаменує собою відхід від світоглядної та
естет, цілісності Високого Відродж ення і
характерізується стильовою надмірністю
(плеоназм). М. виникає в 20-ті рр. XVI ст. у
Флоренції та домінує в мист-ві Зх. Європи до 50-х
рр. XVII ст. Перш за все М. проявився в пластичних
мисг-вах. Його риси відчуваються в пізній творчості
Рафаеля Санті та Мікеланджело Буонаротті, їх
учнів Я.К. де Понтормо та Б.Бандінеллі, а також у
Л.Бронзіно, Ф.Парміджаніно, М.Караваджо.
Ф.Приматгіччо, Ніколо дель Аббате, П.Тібальді,
Ель Греко та ін., у скульптурі — Б.Амманаті,
Б.Челліні, в архітектурі — Буонтоденті, Дж.Вазарі,
який ввів в обіг термін М.
У М. на перший план висувається індивідуальна
манера митця, його власне бачення людини та
світу, в якому сполучається конвульсивна краса,
примхлива елегантність, потяг до дисгармонії та
деформації, хворобливої фантастики та абсурду,
вигадливий еротизм. Для малярства характерні
колористичні та світлотіньові дисонанси, експре­
сивність, подовженість пропорцій фігур, віртуозний
малюнок. Інакше кажучи, митець прагне
емансипуватися від природи, від життєподібності,
хоче проникнути в глибинний, символічний зміст
явиш. Відроджується інтерес до ідеалістичних та
містичних учень минулого — платонізму,
неопіфагорейства, кабали, сакральних чисел,
ем бл ем атики. В образному ряді М. часто
зустрічаються міфол. фігури Леди, Нарциса,
Гермафродита, характерним є символ-мотив
лабіринту, який втілює невизначеність, хисткість,
багатозначність людської долі.
У л-рі М. домінує духов, напруга, пошук “внугр.
ідеї’’, “самовіддана несамовитість” (Дж.Бруно).
Відповідно стиль М. відрізняє гранична
метафорична насиченість часто в поєднанні з
навмисно зниженою мовою, словесна екві­
лібристика, плеоназм, наявність оксюморону та
антитези, гіпербол и та гротеску, складна
композиція тв., фрагментарність. М. Перегріні у
програмному маньєристичному трактаті “Про
засоби проникнення” (1639) називає сім джерел
“істинно поет.”: неймовірне, двозначне,
суперечливе, “темна” метафора, перебільшення,
дотепність, софізм. Б.Грасіан-і-Моралес відзначає
в трактаті “Дотепність та мистецтво витонченого
розуму” (1642) такі риси М.: протиставлення та
дисонанс, езотерична метафора — “королева
словесних фігур”; ключовим поняттям М. є, за
Ґрасіаном, внутр. словесний образ — “акт
розуміння, який пояснює зв’язок між предметами”.
Прагнення до різнобічного “худож. зображення
ідеї” (М.Бахтін) привело до підсилення
амбівалентного начала в тв., що сприяло появі нов.
жанрів та жанр, зрощень. Маньєристи
започаткували пасторальний роман,
трагікомедію; історія опери починається з тв. італ.
маньєристів — “Еврідіка” (1600) Я.Пері та
“Орфей” (1607) К.Монтеверді. М. проявився в
творчості Т.Тассо. М. де Сервантеса, П,Каль­
дерона, де ла Барка, К.Марло, В.Шекспіра, Сірано
де Бержерака. Центр, фігура в поезії М. — Дж.
Маріно (звідси назва італ. варіанту М. — марінізм).
В Англії М. пронизує творчість “поетів-
метафізиків” — Дж.Донна, Дж.Герберта,
Р.Крешо, А.Марвела, які значною мірою заклали
традиції англ. лірики. У Франції риси М. наявні в
творчості драматурга Р.Гарн’є, поетів М.Сева, Ж.
де Спонда, Ж.Пелет’є дю Манса, автора однієї з
перших маньєрисгичних поетик — “Поетичне
мистецтво” (1555). Найвидатніші франи.
маньєристи XVII ст. — Т. де Віо, Д. де Нефжермен.
В Іспанії видатним представником М. був
Л.ґонгора-І-Арготе. Від його прізвиша утворилася
назва ісп. варіанту М. — гонгоризм. В Німеччині
значного впливу М. зазнали Гофман фон
Гофмансвальдау, Д.К. фон Лоенштайн,
Ґ.Ф.Гарсдьорфер — автор “Поетичного
самовчителя”. М.Ґуковський виділяє період М. в
рос. мист-ві XVI ст. (храм Василія Блаженного,
1561 — архітектори Барма та Постник, листування
Івана Грозного з кн. А.Курбським).
Однією з центр, проблем літ-знавчих дискусій XX
ст. є розмежування понять М. та барок о — явиш
багато в чому подібних, шо викликає труднощі в їх
диференціації. Деякі дослідники обмежують М. лише
сферою образотворчих мист-в, шо видається
неправомірним. Ін. — гостро відокремлюють М. від
бароко, мотивуючи різною світоглядною
спрямованістю ЦИХ ЯВИШ: М. просякнутий духом соц.
та рел. нонконформізму (невипадково Трилентськии
Собор засудив цей стиль), в той час як бароко
надихалося кат. ідеєю та стало естет, інгредієнтом
Контрреформації. Найбільш прийнятним є погляд,
згідно з яким М. є сполучною ланкою між мист-вом
Відродження та мист-вом XVII ст., тобто він є ранньою
стадією бароко. Так, В.Сіфер розглядає розвиток
мисг-ваз 1400 до 1700 як єдиний процес, виділяючи
в ньому 4 стадії: Ренесанс, маньєризм, бароко,
класицизм. Е.Курціус визначає М. як “форму класики,
шо виродилася”, як “доповнююче явище” до
“класики всіх епох”, тобто збірне поняття для всіх
напрямів, протилежних класиці. Р.Хоке ше більше
розширює межі М.. знаходячи його риси в мист-ві
гелленізму, в пізн. Сер-віччі, в рококо, аж до свроп.
декадансу та авангарду кін. XIX — поч. XX ст. Він
знаходить паралелі в поезії Д.Гонгори та Ф. Гарсія
Лорки, Дж.Маріно та Дж.Унґаретті. Т. д’Обіньє та
А.Рембо. Слід, мабуть, визнати, шо в мист-ві постійно
присутній маятниковий рух від інтеграції до
дезінтеграції, і кожний вел. стиль епохи завершується
тенденцією до розпаду (Ренесанс — маньєризм,
бароко — рококо, романтизм — символізм та
естетизм, модернізм — постмодернізм).
Безперечна заслуга митців М. полягає в тому,
шо вони першими в Європі ввели поняття власного
оригінального стилю, відвоювали право на
особливе, індивідуальне бачення світу — саме те.
• шо домінує в мист-ві XX ст.
Юрій Попов