МЕДИТАТИВНА ЛІРИКА, поет, медитація.
Власне медитація (лат. mйditвtіо від meditor —
роздумую, обмірковую) — розумова дія,
спрямована на приведення психіки людини до
стану поглибленої зосередженості, передбачає
розумову і псих, врівноваженість, певну
відстороненість. Здавна застосовується в
культових, рел.-філос., психотерапевтичних
практиках, дістаючи відповідно конкр. напрям
розвитку, змістове наповнення, техн. прийоми.
Медитативність є найхарактернішою рисою
певних містичних формул, котрим надається
властивість впливу на перебіг подій (напр., мантра
“АУМ” та ін.) у ведичній л-рі, апеляція до імені
Ісусового в христ. аскетичній практиці,
У суч. л-рі — вірш-роздум, який характе­
ризується поглибленою зосередженістю лір.
суб’єкта, поет, рефлексія, шо передбачає
значущість предмету роздумів. Таке застосування
медитативність знаходила в л-рі, зосібна в поезії
віддавна: вірш, медитації є у візант. (Григорій
Богослов), зх.-європ сер.-віч. л-рах, у іса поезії XVI
ст. (Х.І. де ла Крус), у лат-мов. поезії бароко XVII
ст. (Гріфіус), укр. бароко XVII-XVHI ст.: вони
торкалися здебільшого рел. теми. Поч. розквіту
медитації я:; поет, жанру датують появою
широковідомих поем англ. поетів Е.Юнга (“Скарга,
або Нічні роздуми про життя, смерть та безсмертя”,
1745), та Т.Ґрея (“Елегія, написана на сільському
цвинтарі”, 1751), на цю останню як на взірець
орієнтовані меланхолійні медитативні, елегії англ.
поетів XVIII ст. (У.Шенстон, Р.Блер та ін.). У XIX
ст., особливо впоетів-романтиків, М.Л.
розвивається у формах не лише елегії, а й
послання, епітаф ії, сприяючи утвердженню
особистісного начала в поезії: (“Поетичні
медитації”, 1820, “Нові поетичні медитації”,
(1823), Ламартіна, окр. поезії Батюшкова,
Є.Баратинського, О.Пушкіна, Ф .Тютчева.
Натурфілос. етич., соц. конкретизація самого
предмету М.л. поступово розмиває її жанр,
визначеність, і вона стає радше домінуючою
стильовою барвою, поет, тональністю. У суч. поезії
можна говорити про деякі типол. структурні ознаки
М.л.: тяжіння до жанрів елегії, стансів, мініатюри
тошо, “класичність” метрики та строфіки,
інтонаційну та композиційну відповідність білого
вірша або п о е з ії в п р о з і самій природі
інтенціонального поет, роздуму).
У суч. літ. теорії спостерігається недостатнє
розрізнення медитативної і філос. лірики: молд.
дослідниця Е.Ботезату говорить про медитатвно-
філос. поезію, хоч таке визначення лешо вразливе
через свою еклектичність. В.Дауйотіте-Пакерене,
досліджуючи лит. філос. лірику, відмежовує її від
М.л. на підставі різноспрямованості: перша містить
рух від окр., індивідуального до глибинних проблем
буття, друга заснована на постулюванні поетом
власної індивідуальності. В.Мовчанюк вважає
поняття М.л. ширшим, оскільки воно є визначенням
жанр.-стильовим, а не жанр.-тематичним, як
філос., лірика, і стосується самого характеру,
“способу” лір. переживання поета. Такої
диференціації особливо потребує суч. поезія, де
відбувається стрімка філософізація поет,
свідомості, внаслідок чого жанр, визначеність
філос. лірики стає більш проблематичною, тим
часом як стильова визначеність М.л. залишається
досить стійкою.
М.л. у цьому розумінні характерна для таких
укр. поетів як В.Самійленко, М.Вороний, для
неокласиків. а також В.Мисика,
Л .Первомайського, М.Бажана, П.Мовчана,
О.Забужко. Довершені взірці М.Л. подає поезія
В.Свідзинського ( “Червоний, жовтий і зелений
блиск…”, “Хто мені повість, у які безодні…” та ін.).
Елеонора Соловей-Гончарик