М ЕЛОДРАМ А (від грец. me/os — пісня та
drama —дія).
1. Первісне значення (XVII — XVIII ст.) — одна
з назв опери (в Італії в цьому значенні часом
вживається й дотепер).
2. Муз-драм. тв. переважно на традиційні
античні сюжети, у яких монологи та діалоги
виконуються під муз. акомпанемент. У цьому
значенні слово М. вперше вжив Ж.Ж.Руссо, теор.
обгрунтувавши поєднання слова й
інструментальної музики (“Лист панові Бернею про
музику…”) і створивши зразок такої М.
(“Пігмаліон”, 1762). Дійові особи в М. говорять
(декламують) під муз. супровід. З текстом
чергуються муз. “репліки”. Часом виконуються
вокальні (переважно хорові) номери, пантоміми
(теж з муз. супроводом). Мета використання музики
— надання емоційності та виразності окр.
реченням і сцен, дії назагал. Першим
композитором класиком М. є чех І.А.Бенда —
автор траг. дуодрам (п ‘єс, де лише дві дійові особи):
“Аріадна на Наксосі” (1774), “Медея” (1775),
“Пігмаліон” (за Руссо). У Росії приклад М. —
“Орфей” Є.Фоміна на текст Я.Княжніна (1792),
“Кавказький бранець” та “Безумна” О.Аляб’єва
(20-ті pp. XIX ст.). У XIX ст. інтерес до цього жанру
зменшується. Натомість розвивається
мелодекламація — концертна декламація під
фортепіано (балади Р.Шумана, Ф.Ліста, рос.
композитора А.Аренського). У Чехії з 2-ої чверті
XIX ст. цей жанр активно функціонує в обох
варіантах: концертна М. (мелодекламації
композиторів З.Фібіха, Л.Челенського, 1933;
концертна М. “Той, шо конає” В.Неєдлого) і сцен.
М. (трилогія Фібіха на текст Я.Врхліцького
“Іпподамія”, 1890).
3. М, — жанр драм. тв. з гострою фабулою,
підвищеною емоційністю, морально-повчальною
тенденцією. Зацікавленість зосереджується на
гострому конфлікті й сюжеті. Конфлікт у М. зовн.,
напружений, з багатьма ускладненнями драм,
вузла. Часто дія побудована на винятковій ситуації:
вбивства, отруєння, пожежа і т.ін. Герой М.
найчастіше позитив., але не глибокий. Він —
втілення доброчесності, сміливості. Як правило,
герой рятується, але його нешастя і порятунок —
наслідки низки випадковостей. М. викликає
співчуття до страждань персонажів, доля яких різко
змінюється від щастя до нещастя. Дія тут
напружена, багато перипетій. Фінал М. часто
щасливий. але несподіваний. Психол.
характеристики персонажів нерозвинуті, дрібні та
схематичні. Дійові особи поділені- за принципом
контрасту на шляхетних героїв й авантурників або
безпомічних цнотливих та злодіїв. Побут чи історія
не розроблені, а залишаються ледве окресленими:
Остаточно оформилась у Франції наприкін. XVIII
ст. Засновником та теоретиком жанру М. вважають
Ж. де Піксерекура (1773-1844). автора більше 100
М.. деякі з них витримали до 1000 вистав. Він
широко запозичував мотиви та прийоми
сюжетоскладання готичного роману.
Надзвичайна популярність Піксерекура серед
демократичної публіки здобула йому прізвисько
“король бульварів” У роки буржуазної революції
кін. XVIII ст. М були спрямовані проти тиранії і рел.
фанатизму: “Монастирські жертви” Ж.Монвеля
(1791), “Робер, ватажок розбійників” Ламартельєра
(1792). “Віктор, або Дитина лісу” (1797), “Селіна.
або Дитина таємниці” (1800) Піксерекура,
‘Фальшивомонетник, або Помста” (1797) Кювельє
де Трі. де панували ідеї cou. справедливості,
боротьби проти тиранії.
Згодом М. втрачає революційну забарвленість,
стає жанром ‘низького’ театру, який полюбляє
демократичний глядач. Вона поєднує співчуття до
простого люду із симпатіями до ідеальних героїв,
шо захищають слабких, знедолених. М. насичується
фатальними загадками, таємницями: вел. фабульної
ваги набугає випадок, що визначає подальший
розвиток дії. Така М. мала вплив на П.О. де
Бомарше, який створює п’єсу “Злочинна мати, або
Другий Тартюф” (1792). Цю п’єсу визначають як
сентиментальну драму. На франц. театрі йдуть
також М. Л.Ш.Кеньє — “Сорока-злодійка. або
Служниця з Палезо” (разом з д’Обіньї, 1815).
М. порушувала систему вимог до драм. тв.
класицизму і підготувала появу ром античної
драми. У Франції це М. В.Дюканжа “Тридцять
років, або Життя гравця” (1827), “Ламмермурська
наречена” (1828): Дюверьє “Інженер, або Вугільні
копальні” (1836); Сувестра “Багатий та бідний’
(1836); Ж.Бошарді ‘Рибалка Гаспардо” (1837),
“Пастух Лазар” (1840): М.Ф.Сульє ‘‘Робітник”
(1840); Ф.Піа “Два слюсарі” (1841), “Паризький
ганчірник” (1847). Під впливом М. в романтичній
драмі В.Гюго та О.Дісма-батька (1830 pp.)
з’являється дуже вагомий мелодрам, первень:
“Ричард Дарлінгтон”. “Антоні”, “Нельська вежа”,
“Кін, або Безпугність та геній” та ін. Деякі літ-знавці
(В.Волькенштейн) через це вважають М. тв. Гюго
та Дюма-батька. Пізніше часто виставлялася М.
“Дві сирітки” д’Єннері й Кормона (1874). Характер
М. носили деякі п’єси О.Е.Скріба.
У XVIII — поч. ХІХ ст. М. формується в Англії,
сюжети для якої автори брали переважно з
готичних романів, “романів жаху й таємниць”:
М.Г.Льюіс — “Привид в замку’’ (1797); Т.Холкрофт
— “Глухий та німий” (1801), “Оповідання про
таємницю” (1804). Д.У.Джеродд — “Чорноока
Сьюзан” (1829); Е.Дж.Булвер-Літтон “Герцогиня
де Лавальєр” (1836), “Ліонська красуня” (1838).
О.Анісе-Буржуа “Кривава черниця” (1935),
“Господиня Сен-Тропеза” (1844).
Елементи М. мали місце і в першій нім.
міщанській драмі “Міс Сара Сампсон” (1755)
Г.Е.Лессінґа, а також у міщанській драмі
“Дітовбивство” (1776) Г.Вагнера. В Німеччині на
поч. 80-х рр. XVIII ст. створилася своя, відмінна
від франц., М., шо її протиставили п’єсам,
породженим буржуазною революцією у Франції.
Навіть драми Дідро “Батько родини” та “Побічний
син”, шо не утримались на франц. сиені,
користувалися популярністю у глядача.
О.Геммінґен створив “під Дідро” п’єсу “Німецький
батько родини”. Увага випадає на долю
A.В.Іффланда та, особливо, барона А. фон
Коцебу, шо поєднали сентиментальну п’єсу з
повчальним елементом. З часом М. Коиебу широко
гралися на рос. сцені: “Ненависть до людей і
каяття” (1786), “Син любові” (1790), “Бідність й
великодушність” (1794), “Наклепник” (1795),
“Іспанці в Перу”. Найчастіше М. розповідали про
нещасливу любов, в якій бідна дівчина зраджена й
покинута своїм коханцем, лишається з дитиною,
яку втрачає чи гине сама. Конфлікт будується на
зіткненні багатого й бідної, навіть зміст цих слів
змінювався на “аіий” та “добрий” під впливом
ненависті молодої буржуазії до ст.. але ше сильного
панства. Тисячі тв. побудовані на цьому конфлікті,
він лежить і в основі шляхетної М. Ф.Шіллера
“Підступність та кохання” (1784).
В Італії дуже популярною була М.
П.Джакометті “Громадська смерть” (1868).
У Росії в 1820-40 рр. М. як перекладна, так і
оригінальна, мала величезний успіх, надто коли у
ролях гол. героїв виступали корифеї сцени
ГІ.Мочалов (1800-48), В.Каратигін (1802-53). М. з
дидактично-консервативними тенденціями
створював Н.Кукольник-. “Рука Всевишнього
врятувала батьківщину” (1834), “Князь Михайло
Васильович Снопін-Шуйський” (1835), “Роксолана”
(1835), “Іван Рябов — рибалка
архангелогородський” (1839), “Князь Даніїл
Холмський” (1841). Р.Зотов переклав та створив
більше 100 М.. які користувалися успіхом, але
згодом були забуті. Романт. драму з елементами
М. створює юнак М.Лермонтов: “Іспанці’’ (1830).
Проти М. на рос. сцені активно виступали
B.Бєлінський, М.Гоголь, протиставляючи їй реал,
драму. Проте навіть у п’єсах О.Островського
можна знайти елементи М.: “Бідність не порок”
(1854). “Ліс” (1870), “Пізня любов” (1873), “Без
вини винні” (1883).
В Україні М. створював М.Кропивнииький:
“Дай серцю волю, заведе в неволю” (1863), “Доки
сонце зійде — роса очі виїсть” (1882); І.Гушалевич:
“П ід горян и ” (186 9); С.Воробкевич-. “Гнат
Приблуда” (1875); М Старицький “Циганка Аза”,
“Ой, не ходи Грицю” (1890 p.p.); Л.М анько
“Неш асне кохання” (1890 pp.); І.Тогобочний
“Кохайтеся, чорнобриві…” — за мотивами поеми
Т.Шевченка “Катерина” (1897); О.Суходольський
“Помста, або Загол ен а доля” (1930 pp.). Разом з
тим проти примітивності стандартних тодішніх М.
виступали [.Франко, Кропивнииький, І.Карпенко-
Карий, П.Саксаганський.
Згодом під назвою М. виступає п’єса, в якій
стерті ті риси, шо відокремлювали М., міщанську
драму, “слізну драму”, рои ат и ч н у л раи у М. стала
ширшою за ознаками, наблизилася до життєвих
страждань людини. Широко розуміючи М., Р.Роллан
вкн. “Народний театр” приєднав до неї “ЦаряЕувпа”
Софокла, багато п’єс В.Шекспіра: “Макбет”, “Гамлет”,
“Король Л ір ” . Подібну позицію займав
А.Луначарський, підкреслюючи, шо М. — любимий
глядачами жанр. К Станіставалий у репертуар МХАТ
доломав М., вважаючи, цю вони даюггь вихід псмуггам
глядача. Він заперечував несправжній паф ос та
ефектність поганої М., але побутову М. вважав естет.
М. Ч ерез шо відкидав драм, спадщину Гюго, за
винятком “М арії Тюдор”. З цього погляду естет,
вважається М. “Засіб Макропулоса” (1922) К. Чапека.
Революційні М. було широко репрезентовано
в репертуарі совєтського театру 20-30-х pp.;
“Червоне орленятко” Слав ямського, “Фатальна
зустріч” Ф іногенова, “Підпалювачі”, “Отрута”,
“Ведмеже весілля” А.Луначарського. В творчості
О.Арбузова з’явились М. “Іркутська історія” (1959),
“Втрачений син” (1961). “Жорстокі ігри” (1978) та
ін.. в яких теж наявний мелодрам, пероень: “Таня”
“Старомодна комедія”. В укр. рад. драматургії М.
створював І.Рачада: “Полинь — гірка трава”.
Суч. М. привертає до себе увагу глядача як на
сцені театру, так і в кіно- та телемист-ві (“мильна
оп ера”). В он а поєднує різні явиша, які несуть
мелодрам. світосприй няття; д етект и в,
біографічний фільм, комедію, вестерн, соц.
драму, м ю зікл М. є одним з найпоширеніших і
найпопудярніших видів кінематографії з 1900-х pp.
аж дотепер. Серед постановників кіномелолрам
такі відомі реж исери як Дж. ф он Штернберг,
Д .В .Г р іф ф іт , А .К орд а, Р .К ап ур. К.Лелуш.
Дж.Евілндсен, Є .Г оф м ан . У їх фільмах
мелодраматичні ж іночі ролі виконували такі
кінозірки, як Ф .Б ертіні, А.Нільсен, В.Холодна,
Ґ.Гарбо, М.Дітріх, В Лі.
/Ьолммяа Валкова
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: МЕЛОДИКА