МЕНІППЕЯ — узагальнюючий термін, вперше
вжитий М.Бахтіним для позначення певного типу
тв., що належать до т. зв. області серйозно-сміхо­
вого в л-рі і за принципами композиційного
розташування матеріалу та власне жанр,
особливостями виявляються генетично
спорідненими з Меніпповою сатирою. Сам
Бахтін використовував терміни “Меніппова
сатира” і “М.” як синонімічні, але, очевидно, є
необхідність їх розрізняти, розуміючи під першим
літ. ж анр, чиє існування обмежене конкретно-іст.
епохою, а під другим — універсальний жанр, тип,
шо — з тими чи ін. змінами — може актуалізуватися
в різні часи.
Започаткований ше сократичним діалогом
розпад клас, трагедійної та епіч. цілісності людини
й світу знаходить вираження в М. на всіх рівнях. М.
— наскрізь діалогічна: в її межах протиставляються
та взаємодіють різні філос. ідеї, типи мовлення,
жанр, форми, стилі і т. ін. та формується образ
діалогічного героя, тобто М. (ше на стадії Меніппової
сатири) демонструє нове ставлення до самого слова
як матеріалу л-ри, характерне надалі для всієї
діалогічної лінії розвитку худож. прози.
Незважаючи на досить часте звертання до
трад. образів іст. чи бібл. походження, сюжет М.
може бути насичений, на перший погляд,
волюнтаристсько-фант. елементами, але насправді
вони зумовлюються основною метою — створення
виняткових ситуацій для перевірки істинності тих
чи ін. ідей, життєвих позицій, рел. догм та ін.
М. тяжіє до часово-просторового та морально-
психол. експериментування. Особливо цікавим є
дослідження незвичайних внутр. станів героя, коли
його “я” не збігається з самим собою: через
роздвоєння, манії, суїцидні потяги і т. ін. М.
відкриває прірву між сутністю та існуванням, якої
не знали давньогрец. архаїка та висока класика і
яка стала чи не найважливішою проблемою в л-рі
та філософії нов. часів.
В М. часто зустрічаються такі прийоми, як
очуднення, трансцендентні стрибки в ін. виміри,
гра контрастів, оксюморонні поєднання та ін.;
особливою популярністю користуються
“недоречні” слова і вчинки, котрі — знову ж таки
з метою випробування ідей — здатні руйнувати
.звичну картину світу.
Будучи, за словами Бахтіна, жанром “кінцевих
питань”, М. разом зтим відзначається злободенністю,
публіцистичністю, в ній завжди можна знайти
відгоміни ідеологічної полеміки, алю зії або й прямі
виступи як проти тих чи ін. концепцій, систем, так і
проти окр. особистостей. Іноді М. не задовольняється
лише критикою існуючого стану речей, але й
пропонує альтернативні соц. утопії (як правило, вони
подаються через сновидіння, мрії чи подорожі до ін.
країн). Універсальна символіка, містико-рел. мотиви
в М. можуть поєднуватися (особливо на ант. етапі
розвитку) з відвертим натуралізмом, позаяк
передбачається, шо ідея не повинна боятися нічого,
зокрема й життєвого бруду.
Сформована в епоху раннього еллінізму, М.
виявляється — через свою жанр, універсальність
та прагнення до всебічного охоплення буття —
надзвичайно життєздатною в наступні часи. Ті чи
ін. “меніппейні” ознаки можна знайти в т. зв.
“діалогах на порозі” та “розмовах мертвих”
(популярних аж до XVIII ст.), новелах
Відродження, “Меніпповій сатирі” періоду рел.
воєн у Франції (XVI ст.), філос. повістях
.просвітителів (показовий приклад —
“Мікромеґас” Вольтера), і навіть “Фаусті” Й.В.
Гьоте. Особливо тісним є взаємозв’язок М. з
романом: від ант. через шахрайський та романи
Ф. Рабле й Дж. Свіфта — до Е.Т. Гофмана, М.
Гоголя, Ф. Достоєвського. У XX ст. М. продовжує
бути одним з чинників заг. розвитку л-ри: її жанр,
природа властива пізнім романам Т.Манна,
“Майстрові й Маргариті” М. Булгакова,
численним постмодерністським творам, пд.-амер.
“магічному реалізмові”, “поемі” Вен. Єрофєєва
“Москва-Пєтушки” та ін. Найяскравішим
прикладом суч. Меніппеї в укр. л-рі є “Рекреації”,
“Московіада” та “Перверзія” Ю. Андруховича.
Олександр Бойченко