МЕНІППОВА САТИРА — один з провідних
т. зв. карнавалізованих жанрів ант. л-ри, головною
диферениійною ознакою якого є суміш віршів і
прози, серйозного й смішного, високого й
низького, натуралістичного і фант, і т. ін. Разом з
тим, така на перший погляд строката картина
відкриває нов. для античності тип худож. цілісності:
те. будується як низка випробувань тих чи ін. філос.
ідей, але не “академічного”(як це було в
сократичних діалогах Платона), а обов’язково
екзистенційного характеру. Фант, пригоди героїв
на Олімпі, на землі та в підземному царстві в М.с.
важливі виключно як етапи такого випробування;
при цьому особистісні характеристики носіїв ідей
по суті не мають жодного значення.
Безперечним є генетичний зв’язок М.с. з
карнавальним фольклором, в якому “верх” і “низ”
часто міняються місцями, серйозне і смішне легко
переходять у свої протилежності, завдяки чому,
власне, й створюється амбівалентний образ світу.
Значний вплив на М.с. здійснив і сократичний
діалог; перш за все це виявляється на прикладі
прийому синкризи, тобто навмисного зіштовху­
вання різних поглядів, ідей, світоглядних
концепцій. Нарешті, сам принцип поєднання віршів
і прози, якого клас. грец. л-ра не знала, очевидно,
запозичений зі Сх.
На стадії зародження М.с. досить важко
розрізнити з-поміж ін. споріднених жанрів
(діатриба та солілоквіум, майстрами яких були
Антісфен, Біон Борисфеніт та ін. кініки IV — III ст.
до н. е.; логісторикує, створений, якшо вірити
Ціцеронові, Гераклідом Понтіком у IV ст. до н. е.,
симпозіонтаін.). ПроМ.с. у чистому вигляді можна
говорити, починаючи з кінічного письменника й
філософа III ст. до н. е. Меніппа з Галари, від імені
якого жанр і отримав свою назву. Щоправда, його
тв. до нас не дійшли, але відомо, шо за ант. часів
вони користувалися вел. популярністю.
(Показовими є вже самі їхні назви: “Викликання
мертвих”, “Листи від імені богів”, “Народження
Епікура” та ін. — всього 13). Наступним
представником цього жанру слід вважати рим.
енциклопедиста Варрона (II — І ст. до н. е.), від тв.
якого залишилось близько 600 фрагментів; саме
Варрон вперше вжив назву “М.с.” З певним
застереженням можна зарахувати до М.с. і
“Огарбузення” Сенеки 0 от. до н. е.), де наявні і
чергування типів мовлення, і розмови з померлими
та богами, і стильове пародіювання, але на суд
виносяться не філос. ідеї, а вчинки особистого
ворога Сенеки — імператора Клавдія. Приклади
М.с. можна знайти у Лукіана (“Меніпп”,
“Ікароменіпп”, “Розмови в царстві мертвих” — II
ст. н. е.), окремі тв. якого, на думку вчених, були
прямими переробками сатир Меніппа (взагалі рим.
переробки грец. тв., як відомо, зустрічаються дуже
часто). На відміну від попередніх тв. цього жанру,
діалоги Лукіана добре збереглися до наших днв, але
й вони не дають змоги повністю реконструювати
клас, варіант М.с., оскільки сам Лукіан свідомо
намагався пристосувати виклад “меніппівського”
матеріалу до смаків рим. читача II ст.
М.с. — жанр певною мірою симптоматичний:
він е чи не найадекватнішим відображенням тих
процесів, шо мали місце в ант. культурі та сусп.
житті, починаючи з Сократа і аж до остаточного
встановлення християнства. Шлях від Меніппа до
Лукіана — це шлях від сумнівів ант. культури в своїх
силах до її повного самозаперечення (не випадково
всі представники М.с. світоглядно близькі до
кінічної філософії або до пізнього стоїцизму). М.с.
формується в епоху руйнування наївно-міфол. най.
свідомості та клас, етико-естет. ідеалів, коли гострі
суперечки між численними рел. та філос. школами
з найважливіших питань буття стали повсякденним
явищем, шо зрештою призвело, з одного боку, до
повного знецінення величезної кількості
“об’єктивних” ідей та зовн. станів життя, а з ін. —
до відкриття “внутр. людини”, тобто ідеалу
наступних епох.
Можна назвати ше чимало явиш ант. л-ри, шо
зазнали впливу М.с..- це, окрім вже вказаних
філос.-популярних, і аретологічні (Див.
Аретологія) жанри, і сатура (хоч Квінтіліан і
вважав її цілком рим. набутком), і т. зв. “грец.
роман’’ та ін. М. С., “розгорнутою до розмірів
роману”, називає М.Бахтін “Сатирикон” Петронія
та “Метаморфози” Апулея; відголоски М.с. помітні
в рим., сатирі (Горацій, Ювенал), “гіппократовому
романі” і навіть у “Розраді філософією” Боеція.
Трансформуючись у взаємодії з ін. жанрами,
М.с. продовжила свій розвиток в усі наступні епохи
і, по суті, її історія триває й нині. Стосовно тв.,
жанр, ознаки яких тією чи ін. мірою генетично
пов’язані з М.с.. останім часом вживається заг.
назва — “меніплея”,
Олександр Бойченко