МІГРАЦІЙНА ШКОЛА або ШКОЛА ЗАПО­
ЗИЧЕННЯ — напрям у єврогт фольклористиці,
який виник у 3-ій чверті XIX ст.
Цей був час, коли в гуманітарних науках замість
романтичного ідеалізму водарювався позитивізм.
Його вихідним постулатом було: єдиним джерелом
позитивного (достеменного) знання є вивчення
конкретних фактів, а не будь-яка теорія. Наука
повинна безсторонньо відповідати на запитання
“як?”, але аж ніяк, не “чому?”. Виходячи з такої
світоглядно-наукознавчої позиції, М.ш.
заперечувала основні положення панівної до того
часу в науці про словесний фольклор
м іф ол огічної школи: віднаходження прадавн.
і нд.-європ джерел і пояснення цими джерелами
будь-якого образу або сюжету. Заслугою міфол.
школи була постановка другого корінного питання
— про причини подібності тв. різних народів
(передусім казок). Проте однозначне пояснення
спільністю походження (генетичний чинник)
руйнувалося введенням в коло європ. наук,
матеріалів творчості мовно неспоріднених народів.
М.ш. всупереч міфологам рішуче й однозначно
твердила: подібності в худож. творчості народів
пояснюється не їх спорідненістю, не спільністю
походження, а міжнац. культ-іст. контактами —
запозиченнями міграціями сюжетного матеріалу.
Це явише дістало назву мандрівних сюжетів.
Питання про те, шо лежало в основі фант, образів
і сюжетів , рівно ж чому сюжети переходили і
сприймалися, М.ш. відповідно до позитивістських
настанов не розглядала.
Як досить часто має місце в історії науки, двоє
вчених практично синхронно й взаємонезалежно
дійшли тих висновків, що згодом дістали назву
теорії запозичень. 1859 рос. літ-знавець О.Пипін
оприлюднив “Нарис історії старовинних повістей
і казок рос.”, де дослідив зв’язки древньої рос. л-
ри як із Зх., так і зі Сх, і дійшов висновку про
вирішальне значення коитактол огічн ого
чинника — впливів і запозичень для формування
сюжетного репертуару не лише давн-рос., але
кожної нац. л-ри.
Проте засновником М.ш. став не Пипін, а
Т.Бенфей, який видав 1859 свій нім. переклад
санскритської зб. “Панчатаитри”. В розгорнутій
передмові до зб. він звертав увагу на величезну
подібність казк. репертуару різних аз. та європ.
народів до давн-інд казок. Основним
постачальником репертуару європ. казок,
переказів, новел. За Бенфеєм, був Сх., передовсім
Індія. Отож його теорія отримала назву східної або
орієнталістської, поряд з поширеним пізніше
терміном теорія запозичення. Бенфей визначив час
надто активних запозичень зі сх. культур: 1) доба
завоювань Олександра Македонського та
гелленізму (кін. IV – II ст. до н.е.); 2) доба араб,
завоювань та хрестових походів (X – XI ст. н.е.).
Орієнтальний вплив здійснювався кількома
шляхами: 1) Сер. і Мала Азія > Балк. п-ів, зокрема
Візант. імперія; 2) Бл. Сх. > грец. архіпелаг >
Сицилія та Італія; 3) Левант > Магриб (Атлас) >
Піренейський п-ів, де впродовж УИІ-ХІСТ. ст.
існувала мавританська арабо-гебр. культура.
Переконливим доказом тверджень Бенфея були
ретельно ним досліджені іст. маршрути реиепиії
“Панчатантри”.
Теорія Бенфея поширювалася в європ. науці.
Те шо засновником М.ш. став саме Бенфей а не
Пипін пояснюється, по-перше, вел. мірою тим, шо
в XIX ст. нім. мов. наука передувала в гуманітарних
дослідженнях, нім. мова була міжнар. наук, мовою.
По-друге, Пипін оперував матеріалом писемності,
а Бенфей насамперед фольклор, матеріалом, а
компаративістика того часу розвивалася
переважно в межах фольклористики. Саме тому
праця Бенфея дістала заг-європ. відгомін. Чи не
найбільше досліджувано фольклор.-літ. контакти
в жанрах казки та новели: праці австрійця
М.Ландау “Джерела “Декамерона” (1869),
французів Г.Паріса “Сх. казки і л-рі Сер-віччя”
(1875, скорочений рос. переклад надруковано в
Одесі 1886), Е.Коскена “Нар. казки Лорені” (1887,
вступну статтю в рос. перекладі видано в Києві
1907), англійця А.Кловстона (1887, укр. переклад
“Нар. казки та вигадки, їх вандрівки та переміни”
оприлюднено у Львові 1896).
М.ш. (бенфеїзм) довела неспроможність міфол.
школи. Це визнав, напр., один з її репрезентантів
нім.-англ. фольклорист М.Мюллер, розвинувши
‘дослідження Бенфея у статті “Мандрування
переказів”.
Надзвичай активно постулати М.ш. було
розвинуто в рос. науці, де грунт був до цього
підготовлений “Нарисом” Пипіна та величезними
публікаціями акад. А.Шіфнера — монг. фольклор
(1866), акад. В.Радлова — творчість пд-сибірських
тюрк, народів (1866-1904). Вдусі М.ш. працювали
В.Стасов (“Походження рос. билін”, 1868); акад.
Ф .Буслаев (“Мандрівні повісті та оповідання”,
1874); акад. О.Веселовський (“3 історії літ.
спілкування Сх. і Зх. Слов’ян оповіді про Соломона
і Китовраса та зх. легенди про Морольфа і
Мерліна”, 1872); акад. В.Міллер (“Погляд на
“Слово о полку Ігоревім”, 1877, “Екскурси в
область рос. нар. епоса”, 1892).
В укр .науці М.ш. репрезентована насамперед
працями М.Драгоманова (“Байки Лафонтена та сх.
оповідання”, 1884, “Тур. анекдоти в укр. нар.
словесності”, 1886, “Церк.-слов’ян, історія
кровосумішника Юди”, 18.., “Слов’янські
перерібки Едіпової історії”, 1892 тошо). Фольклор
Драгоманов поділяв на дві частини: 1) тв., які
відображають нац. нар. життя, побут, історію:
‘переважно пісенні жанри; 2) тв. з мандрівними
сюжетами: казки, притчі, байки, легенди, балади.
Поглядів М.ш. дотримувалися акад. М.Сумцов
(“Дума про Олексія Поповича”, 1894, “Відгомони
хрисг. переказів у монг. казках”, 1899 та ін.); акад.
А.Лобода (“Білор. нар. поезія і рос. билинний
епос”, 1895).
М.ш. самообмежувалася проблемою
запозичень і разом з тим дуже часто не була в змозі
остаточно вирішити хто власне в кого запозичував.
Це викликало крит. ставлення до неї. В Англії в
1870-х виникла антропологічна школа. В Росії
від М.ш. відійшов В.Міллер, який став засновником
іст о р и ч н о ї ш коли у фольклористиці.
Веселовський, не відкидаючи цілком теорію
запозичення, створив концепцію, яка виходила
далеко за межі М.ш., охоплювала не лише науку
про фольклор, але й літ-знавство і стала
підвалиною напряму в літ-знавчій
ком паративістиці, отримала назву школи
В$селовського.
Лив. Фінська школа.
Анатолій Волков