МІСТИФІКАЦІЯ (від гр. — той, хто
знає таємницю, втаємничений + /асеге — робити)
— умисне введення в оману. Літ. М. — написання
тв., який приписувано ін. авторові. М. є поліжанр.
феноменом: існують М. чи не всіх літ. і параліт.
жанрів: поезії, поеми, арами, романи, мемуари,
листування, іст. документи, псевдолерекладн й
ф ол ькл ор, тексти. М . част о мають політ.-
культурологічне підгрунтя {зосібн о важать
патріотичні міркування авторів), можуть бути
засобом літ. боротьби, розіграшами, вправлянням
у чужому стилі або й просто жартом.
Класифікацію таких підробок найдоцільніше
чинити не за жанрами, а залежно від того, кому
приписувано даний текст: н ар. творчості або
індивідуальному авторові. Цей другий різновид
розподіляється на три групи: тв., приписувані
письменникам, які справді існували (“История
русов или Малой России” псевдо — Г.Кониського),
іст. особам — не письменникам (тригомові мемуари
д’Артаньяна, справжнім автором яких був Сандра
де Куртіль, 1801), вигаданим особам, шо ніколи
не існували (Самійло Зорка — козацький писар сер.
XVB ст., автор діаріуша, тобто щоденника, на який
багаторазово покликується в своєму “Літописі”
Самійло Величко, — на думку більшості
дослідників, є вигаданою особою ).
У всіх випадках містифікатор прагне ввести в
оману читача щодо справжнього автора. Твор.
проц ес м істифікатора має особл и вості. П ри
звичайному твор. процесі письменник відображає
о б ’єктивну дійсність, виходячи з суб’єктивного
сприйняття та розуміння світу й особистого досвіду,
втілює св о ї думки та почуття. Т в ор. процес
містифікатора двоетапний: спочатку — побудова
суб’єкта — вигаданого автора. Відтак — вивчення
відповідної іст. дійсності, побуту, біографічних
подробиць. Це стає засновком для відображення
дійсності з погляду уявного автора. Основним
засобом М. є наслідування, стилізація цілої
худож. системи, імітація автеніичної оригінальності
тексту.
М. мають місце як у внугр. літ. процесі, так і в
міжнац. літ. взаєминах. У різні літ. епохи, в різних
регіонах і зонах М. спричинені неоднаковими
чинниками й мають неоднакову міру
розповсюдження. З а анг. часів та за Сер.-віччя М.
чинилася для надання текстові вагомості — їх
приписувано найавторитетнішим авторам.
Бл-сх. культ.-літ. зоні притаманна задавнена
традиція побутування серед реципієнтів тв.
індивідуального походження шляхом перепи­
сування з рукопису до рукопису (особливість
спільна з європ. Сер-віччям). Надто поширене
побутування таких тв. усним шляхом. Відтак постає
вел. кількість текстів, шо їх суч. філол. наука визнає
за підроблені. Так, видатний єгип. філолог Taxa
Хусейн у праці “П ро доісламську поезію” (1927),
використавш и європ . метоли визначення
автентичності тексту, дійшов висновку, мовляв, уся
давня пд.-араб. бедуїнська поезія не збереглася до
наш ого часу: тексти, які до н еї зараховують,
являють суцільні М. Пізніші дослідники (рос. акад.
І.Крачковський, Ханна аль-Фахурі) вважають це
твердження перебільшенням, зокрем а наго­
лошують, шо вже давні араб, філологи дбали про
збереження чистоти бедуїнських текстів і в той
сп осіб забезпечували їх автентичність, проте
визнають М. вел. частини цих текстів. Подібна
ситуація й у ф арсім ов. л-рах. Н ап р., традиція
приписує Омару Хайяму чи то 400 чи то 1300
бейтів. Питання п ро М . серед текстів, шо їх
традиція вважала за приналежні Омару Хайяму,
вперше висвітлив рос. акад. В О .Жуковський у
м он ог р аф ії “О м ар Хайям і “мандрівні”
чотиривірші” (1897). Далі цим питанням займалися
А.Крістенсен (Данія), Ф ору гі, Н а ф ісі (Іран) та
багато ін. сх-знавців. Н а думку суч. учених,
безсумнівне авторство Омара Хайяма лише шодо
264 бейтів (66 р у б а ї). Походження геть усіх ін.
рубаїв є непевним. Невел. обсяг чотиривіршів не
дає змоги застосувати статистичні методи, аби
остаточно з’ясувати справу.
У єврогі літ. процесі М. найбільше важили за
часів лреромантизму та раннього романтизму
— в 2-й пол. XVIII — 1-й пол. XIX ст. Саме тоді
було створено найславетніші М. 1759 шотл.
учитель Дж. М акф ерсон сповістив, шо посідає
рукописи текстів епіч. пісень гелів (гели. —
кельтське плем’я, одвічні заселенні Шотландії).
1760-63 М акферсон такі тексти видавав. Це були
начебто фольклор, тв., записані ним у гірській
Шотландії та перекладені англ. мовою — героїчні
епіч. поеми, які склав у ГО ст. б ара (нар. співець)
Оссіан. “Пісні барда О ссіан а” мали величезний
міжнаи відгомін, під їх впливом у багатьох європ.
л-рах виник такий феномен як оссіанізм 1814-
15 славетний серб, будитель-фольклорист Вук
Караджич видав свої записи справжніх серб. епіч.
пісень, які громадськість слов’янства та Зх. Європи
зустріла із захопленням. А П.Меріме (який 1820
переклав разом із Ж.Ампером “Поеми Оссіана”)
1827 надрукував “Гузлу”, тобто “Гуслі” — зб. пд –
слов’ян. пісень, ш о їх він начебто почув від
іллірійського (хорв.) нар. співия І.Маглановича,
записав і переклав франц. мовою. “Гузлу” схвально
оцінили два найбільші поети сл ов’янства
А.Міцкевич і О.Пуш кін. Вони перекладали з
Тузли”, вважаючи, шо це справжній фольклор.
“Гузла” мала відгомін й в У к р аїн і. Т ак,
Я.Драгом анов зроби в з ц ієї зб. вільний р о с .
переклад (1836) — “Морлах у Венеції (Думка з
сербської казки)”, знайшовши там близькі собі
мотиви туги за батьківщиною. 1817-23 кустош
(хоронитель) Чес. най музею В.Ганка оприлюднив
кілька героїко патріотичних за духом рукописів:
“Краледворський рукоп ис” (1817) оспівував
збройну боротьбу чехів проти нім. феодальної
експансії, “Зеленогорський рукопис, аб о Суд
/ЬобушҐ (1818) розповідав про передісторію чес.
народу. За твердженням Ганки, “Краледворський
рукопис” було віднайдено в підвалі церк. вежі,
“Зеленогорський рукопис” — на горищі дави,
кляпггора. “Ст-чес. рукописи” мали величезний
відгомін у най. мист-ві: л-рі, малярстві, музиці, стали
важливим чинником міжслов’ян. літ. взаємин,
перекладалися різними слов’ян, та неслов’ян.
мовами В Україні “ст-чес. рукописи” перекладали
М .К остом аров, М .ІНашкевич, І.Вагилевич,
І.Срезневський, М. Онуфрієвич, С.Руданський,
І.Франко, І.Верхратський та ін.
Згодом з’ясувалося, шо в усіх трьох випадках
мали місце типол. подібні М. Автентичність
оссіанівської поезії було піставлено під сумнів англ.
критиком і лексикографом гр. С.Д ж онсоном
(1709-84) незабаром після п^5лікації М акферсона.
Полеміка в справі справжності чи підробленості
тривала бл. ста років, аж містифікаторський
характер поем Оссіана було остаточно доведено.
Вони мстять лише кілька фрагментів фольклор,
гельських текстів. Подібно до О ссіан а “ст-чес.
рукописи” спричинили наук, дискусію, шо в ній
першими взяли участь чес. будителі.
Й.Добровський уважав “Суд Любуші” за підробку,
а втім не заперечував сп равж н ост і “Кра-
ледворського рукопису”. Й.Юнґман і П.Ш афарик
були переконані, шо обидва тексти — дійсно
пам’ятки чес. писемності. Допіру в 1880-х рр. було
доведено, шо це М.: тексти створив сам Ганка за
участю чес. лінгвіста Й.Лінди, певною мірою під
впливом О ссіан ови х пісень, пісень із записів
Караджича та рос. билин, а відтак переписав на
старовинний пергамент. Містифікацій ність
публікації П.Меріме помітив чи не один Й.-В.Гьоте
в статті “Гузла” (1828). Пізніше ие підтвердив сам
Меріме. Після переспіву Пушкіним одинадцяти
пісень з “Гузли” (“Пісні західних слов’ян”, 1835)
М еріме в листі до приятеля Пуш кіна —
С.Соболевського, а відтак у передмові до другого
видання засвідчив своє авторство (1842).
Отже недарма кін. XVIII — сер. XIX ст. звуть
д об ою . Крім вищезгаданих, це приписана
В.Шекепірові трагедія У.Г.Айрленда “Воргінгерн
і Ровена” (1795), виданий як тв. В.Скотта роман
В.Герінга “Уалладмор” (1823) та багато ін. Повідь
М. і доведеність у багатьох випадках їх
сфальшованосгі спричинили криг, ставлення до ін.
текстів, насамперед, фольклор, або сер-віч. стилю.
Так, у Р осії т.зв. скептична школа поставила під
сумнів автетичність “Слова о полку Ігоревім”,
п озаяк в он о було н ад рукован о в “добу
містифікацій” (1800), а єдиний рукописний
примірник згорів підчас пожежі Москви 1812. І в
подальшому походження “Слова” неодноразово
б рал ося під сумнів (ф ран ц . А .М азон , поль.
Ю.Кшижановський, рос. дослідник А.Зимін). У
зв’зку з тим особл и ва заслуга дослідження
Д.Лихачова, який поклав край сумнівам. Скептики
висловлювали сумнів й на ад ресу перш ого
друкованого зб. билин — “Древних российских
стихотворений, собранны х казаком Киршею
Даниловым” (1804,1818). Проте, оскільки ввесь
час з’являлися нові записи билинних текстів, цей
скепсис очевидно виявився безпідставним.
Протягом 1833-38 І.Срезневський видав у
Харкові 6 чисел фольклор.-іст. зб. “Запорожская
старина”, який посеред ін. матеріалів з іст орії
козацтва містив луии. Справжність текстів зразу-
таки викликала сумніви. Вже В.Антонович і
М .Драгоманов у коментарях до зб. “Історичні пісні
малоруського народ у” (1874-75) вказали на
сфальшованість низки дум, шо були надруковані
Срезневським. Щ одо цього зб. в науці досі немає
одностайності. Згідно з одним, найпоширенішим
поглядом, Срезневський не лишень редагував і
контамінував фольклор, тексти (“Втеча трьох
братів із города Азова”, “Подвиги Сави Чалого”,
“Мазепа” тощо), він, подібно до М акферсона та
Ганки, вдавався до М. Безперечно підроблено
частину дум та іст. пісень (“Дари Баторія”, “Смерть
Богд ан ка”, “Битва П ол тавська”, “Палій”,
“Таборський похід Серпяги” та ін.). Н а ін. думку,
М. створював не лише Срезневський, а й поети
харківського гуртка романтиків. Тільки деякі
фольклористи (О .С .Ром анец ь) обстою ю ть
справжність окр. визнаних за М. дум з шел зб. Отож,
“Зап орож ская старина’ аж ніяк не вважається
вірогідним фольклорист, джерелом. Натомість
вона відіграла позитивну ралю в популяризації
козацького минулого, вплинула на темаїику й стиль
укр. романт. п оезії 1830-40 р р .. а згодом на
ТІІІенченка (їст. поезії), ПКуліша (поема ‘Черниця
М ар’яна’), О.Сторож енка (“М арко Проклятий”,
“М аруся Ботуславка”). •
Д и скусії навколо М . сприяли розвиткові
фольклористики, м овознавства, естетики,
виробленню філолог, наук, методології, зокрема,
методики дослідження давн. рукописів, критики
тексту (або текстології) та герменевтики Проте, є
досить багато випадків, копи на питання чи не є
даний текст М .. відповісти не легко й при
застосуванні суч. наук, методик. Т ак, пастіш
Пушкіна “Останній зі свояків Іоанни д’А рк ‘ (1837)
було визнано М. лише н аїф ж ім іі XIX ст. Дотепер
не р о з в ’я зан о питання п р о автентичність
оприлюднених 1803 віршів трувереси XV ст.
Клогільди де Сюрвіль.
П ри ч т ою містифікувати може бути боротьба
з цензурою. Так, П.Кушш у другому томі “Записок
п ро П івоам у Русь’ (1856) як ти. невідомого автора
видрукував “Наймичку” — поему Т.Шевченка, ию
в той час перебував на засланні. 1934 в Варшаві
з’явилася книжка “У службі пруських юнкерів.
Переживання вихованців оф іцерської школи в
Ерлау. Авторизований переклад з нім. рукопису’ .
Н асправді ж автор — Кароль Замойський —
розповів п ро св ої враження від перебування в
поль. оф іц е рсь к ом у училищі в Н овограді-
Волинському. Як засіб містифікування цензури
використовується також алонім.
Різновидом М. є псевдопереклад. У цьому
випадкові автор, заголовок аб о підзаголовок
виконує функцію відсилання до неіснуючого, тобто
м іст и ф ік ов ан ого д ж ерел а: “Д о Л іц ін ія. З
латинської’ (1815) О.Пушкіна; псевоолереклади
М .Н е к р а со в а з Д ж . Бай рона та А .Б а р б ’є.
Псевдопереклади переважно застосовують як засіб
ошукати державну владу та цензуру.
Отож, у більшості випадків М. спричтені луже
поважними літ. і позаліт. обставинами. Адже “Пісні
б ар д а О с с іа н а ‘, “ст ароч есь к і ру к оп и си ” ,
“Запорож ская старина’ спричинені піднесенням
нац. гідності, зростанням нац. самоусвідомлення
кращих синів своїх народів — шотландців, чехів,
українців — народів, що в час створення М. були
обездержавлен.. Відтак — бажання спонукати
збудження патріотизм у в співвітчизників,
зображаючи ведичну героїчну минувшину.
Аде М . мож е бути й св оєрід н ою
письменницькою грою . Відомим прикладом є
“Театр Клари Газуль’ (1825) — це начебто п’єси
ісп. ярм аркової актриси. Автором насправді був
П.Меріме. що навіть долав до видання цих п’єс свій
портрет в жіночому одязі. Н а поч. X X ст. подібне
явище надибуємо в Р осії, де з’являються майже
водночас три М.: зб. віршів поеток: Герубіні де
Габріак (1909), якоїсь Неллі (1913) н Анжеліки
Іполітівни С а ф ь я н о в о ї (1 9 1 3 ). Справжніми
авторами цих М. були відповідно М.О.Волошин
разомзО.І-Дмитрїєвою, В.Я.Брю сов, Л.В. Нікулін.
М. бувають не лине літ., а й паралтг.: рел. —
апокрифічні тв. ст-завітного та євангельського
змісту; наук., напр., надруковане 1867 листування
Б.Паскаля, що торкалося справи пріоритету в
науці; політ. — їх використовувано як брудний
засіб у псгаг.-шеологнній боротьбі. Так, 1927-28
у часописі “М тувш ие дни” з’явилася публікація
“Фрейліна її величності. Інтимний щоденник і
спогад А.ВирубовоГ Цей пасквіль, шо суцільно
містив найбрудніші інсинуації з досить високою
професійною майстері гістю було сконструйовано
істориком П-Є- Щоголевим і письменником
О.М.Толстим на замовлення совєтської влади для
дискредитації останніх Романових. М. — настілки
поширене й вагоме явище в іст орії, шо часом
кажуть, буцімто сама історія є суцільною М.
Від власне М . т р е б а відрізняти
псеваотстифіюііію.
Ашгалн Волков