МІФИ   В  ЛІТЕРАТУРІ. Безпосередній
взаємовплив л-ри та міфів відбувається постійно.
М іф “перетікає” в л-ру у вигляді сюжетно-
композиційних схем (міфологема) та окр. елементів
(міфема). Але вплив міфів на л-ру може бутий
опосередкованим. Найбільш активними чинниками
в цій сфері виступають ін. види мист-ва, рел.
м іст ерії, нар. свята, ритуали. Такими ж
опосередкованими чинниками можуть бути наук,
розробки і концепції з питань міфології. Напр.,
дуже близька до міфу нар. поезія все-таки як явише
мист-ва ближче до л-ри. Фольклор в цьому випадку
пов’язує л-ру з міфом, а наук, фольклорист, роз­
робки встановлюють характер впливу і взаємодії
міфології та л-ри, тобто філол., естет, та філософ,
концепції міфології знаходять свою опосе­
редковану реалізацію у взаємовпливі міфів та
л-ри.
Міф і л-ра розділені часом існування. Вони
протилежні за своїми світоглядами, і в цьому
розумінні л-ра, утверджуючи свої позиції, руйнує
основні позиції міфічного світобачення (Міф). З
еволюційного погляду щодо міфу л-ра має справу
лише зі зруйнованими, реліктовими формами
міфології. Напр., подрібнення одного міфол.
образу, шо мало місце при прочитанні міфол.
матеріалу з позицій побутової, а не міфічної
свідомості, починаючи з творчості Менандра,
александрійської драми, творчості М. де Сер­
вантеса, В.Шекспіра, романтиків, М.Гоголя.
Ф.Лостоєвського і закінчуючи романом XX ст. Ця
тенденція реалізувалась у тому, шо героя постійно
супроводжує супутник-двійник або багато
супутників-двійників.
Незважаючи на домінуючі позиції іст –
побутової нарративності, дискретно-словесного
мислення, в мист-ві та л-рі вплив міфопоет.
свідомості супроводжується неусвідомленим
народженням міфол. структур та елементів. Такий
вплив на л-ру з боку міфології передбачає
існування останньої водночас з писемною л-рою.
Л-ра та міфологія є два різні способи світобачення,
опису Всесвіту/Напр., циклічна повторюванність
міфопоет. свіномості яскраво представлена в
шахрайському та пригодницькому романах,
в новелах про вел. слідчих, невловимих злочинців,
циклом анекдотів про іст. осіб і т.п., де вона
реалізується як багаторазове використання
інваріантної моделі, яка в кожному конкретному
випадкові набуває нов. змісту при збереженні
основної типол. семантики та структури. Така
неусвідомлена, спонтанна міфологенність мист-ва
виникає без визначеної орієнтації на вплив
міфології. Але кожна доба певним чином все-таки
визначає для себе співвідношення мист-ва з
міфологією. З виникненням писемності міфологія
і л-ра остаточно усвідомлюються як протилежні в
своєму функціонуванні феномени.
На ранній сталії існування писемності зв’язок
міфології з л-рою був найбільш очевидним
(античність). Але цей зв’язок дуже яскраво
демонструє і функціональне протистояння
міфології та мист-ва в цілому: в ньому проявляється
боротьба, протистояння та переосмислення міфол.
матеріалу, його упорядкування, приведення до
певної систематизації, бо міфологія в цей час
мислиться як продукт докульт. періоду. Нова літ.
свідомість перетворює міфи на історію про богів,
культ, героїв, на чарівні оповідання, на оповіді про
деміургів та родоначальників. Тобто міфи
підкоряються не циклічному за своїм характером
поглядові на Всесвіт, а готовому типові свідомості
— лінійному, іст., перетворюючись в епоси
народів. У цьому процесі вмотивовані і зрозумілі в
межах міфічної свідомості образи та події міфів
набувають характеру оповідей про порушення
моральних норм, вироблених культурою. Напр.,
герой, який у міфі вмирає і відроджується відпо­
відно до циклічних міфічних уявлень людей, на
цьому етапі перетворень постає в двох особах —
батька і сина, при цьому останній може вбивати
батька. А “безперервний” шлюб цього ж героя
може бути трансформований в гріховний
(аморальний) зв’язок сина з матір’ю (іниест). Т. ч.,
нове протистояння міфів приводиться у відпо­
відність до системи раціональних законів та законів
моралі (Гесіод, Піндар). Розквіт грец. трагедії (Есхіл,
Софокл, Евріпід) супроводжується збереженням
впливу міфол. свідомості в літ. творчості. Але до
цього ж періоду трансформації міфів слід віднести-
і вкрай різке висміювання міфології (Арістофан).;’
У рим. поезії міфи здобули подальшу
інтерпретацію у Вергілія (“Енеїда”) в зв’язку з рел,-
філос. проблематикою та осмисленням історії.
Іронізуючи над окр. міфами, Овідій (“Мета-
. морфози”) залишає недоторканою божественну
природу міфол. системи.
Для сер-віч. мист-ва характерним є ставлення
до міфів як до продукту язичництва, варварства.
Християнство займає домінуючі позиції, тому
негативне ставлення до міфів позначилося й на
мист-ві в цілому. Разом з тим міф, перестаючи бути
елементом віри, входить в світську поезію на
правах словесно-орнаментального елементу.
У добу В ід родж ення орієнтація на
секуляризацію і дехристиянізацію культури
спричинила різке збільшення фольклор, елементів
в літ. творчості. В “Божественній комедії” Дайте
сполучає в єдине худож. ціле христ. і ант. міфи з
міфол. матеріалом особистої долі. Відродження,
продовжуючи овідіївську традицію ставлення до
міфології, особливо яскраво при цьому демонструє
антиаскетизм (“Сказання про Орфея” А.Поліиіано,
“Тріумф Вакха і Аріадни” /І.Медічі. “Ф ’єзоланські
німфи’’ Дж.Бокаччо та ін.). Нар. культура,
зберігаючи в своїй карнавальності міф як один із
домінуючих Ті елементів, мала безпосередній вплив
на л-ру. Напр., у Ф .Рабле (“Гаргантюа і
Пантагрюель”) традиції нар. карнавальної культури
.зїї фольклор.-міфол. первнем та деякі типол. риси
міфол. свідомості (“подорожі” в нетрях людського
тіла, образ людини явно космічного характеру з
характерною для міфології опозиційністю “верху
— низу”). В поезії А.Гріфіуса, прозі П.Ф.Каведо-і-
Вільґаса, драматургії П.Кальдерона знайшли свос
втілення бібл. мотиви. Але л-ра бароко продовжує
разом з тим розробляти матеріал ант. міфології.
Класицизм остаточно канонізував ант.
міфологію як універсальну систему худож. образів
та мотивів, перетворивши їх на своєрідні образи-
алегорії. Типовим для л-ри класицизму є звертання
до міфол. героїв при описанні подвигів та
діяльності іст. осіб. Особливо характерним таке
звернення є для “високих” жанрів класицистичної
л-ри (Ж .Расін “Андромаха”, “Іфігєнія в Авліді”,
“Ф е д р а”, П. де Корнель “Медея”, ”Едіп”. “Есфірь”).
Бурлескна поезія (“Переодягнений Верґілій’’
П .С к а р р о н а , “Е н е їд а’’ (.К отляревського)
розробляла міфол. сюжети при їх пародіюванні.
Епоха Просвітництва використовувала
міфол. мотиви та образи, мотивуючи ие гол. чином
вирішенням тих чи ін. політ, або філос. проблем.
Н ап р., Й .В .Г ь от е (“П рометей ’’, “Ганім ед ”),
Ф.Ш іллер (“Скарга Ц ерери ”) використовували
міфол, матеріал для формулювання узагальнень
універсального характеру, а Вольтер (“Магомет”.
“Едіп”) та Ф.Кдопшток (“Мессіада”) за допомогою
міфол. сюжетів будували фабулу.
Звертання до най.-язичницьких та христ.
міфологій, свідом а п ереорієн тац ія уваги з
раціоналізму на міф стали гаслами романтизму.
Зацікавлення філол. науки вивченням міфологій
різних народів було о дним з визначальних чинників
впливу на л-ру в прої .есі використані ія та розробки
нею міфол. матеріалу. Використовуючи трад.
міфол. матеріал, романтики разом з тим дуже
вільно оперували ним як засобом для самостійної
міфотворчості. Н агір.. Й.Гельдерлін в число
олімпійських богів включає Геліоса, Аполлона.
Діоніса. Землю. Під керівництвом верховного бога
Ефіра в поемі Єдиний” братом Геракла і Діоніса,
а також сином Зевса виступає Христос. Романтизм
дуже широко проявляється у вільній, часом іронічнй
грі з міфічними образами, в поєднанні елементів
різних міфологій, в творенні своєї ососби стої
міфоподібної реальності. (“Крихітка Ц ахе с”
Е.Т. А .Г оф м ан а, “П ентесіл ея” Г.Кляйста).
Особливість міфотворчості Гофмана полягає в
тому, шо за зовні казковою реальністю прихована
певна міфол. модель світу (“Елексир диявола”), а
фантастика повсякденного життя, яка є дуже
далекою від трад. міфології, все-таки певною мірою
базується на її моделях.
Поч. X IX ст. ознам еновано богоборчим и
мотивами міфол. характеру, створенням естет,
романтизму (демонізм Ж .Н .Байрона, П.Б.Шеллі,
М.Лєрмонтова). Романт. культура принесла в л-ру
аемонЬм не як готові образи героїв-богоборців
(Прометей. Демон), а створила свою самостійну
міфологію з вел. впливом на поведінку і стиль життя
цілого покоління.
Відмовляючись від ірраціонального в іст.
процесі, дем іфологізую чи культуру заради
природничих наук і раціональної організації на їх
засадах людського сусп-ва, реаліст, культура
XIX ст. все-таки продовжує започатковану р о ­
мантизмом тенденцію міфологізування як літ.
прийому. М іфологізування найпрозаїчнішого
матеріалу виявляється не в трад. міфол. іменах чи
сюжетах, а в тому, шо гра фантазії подібна до
архетипного архаїчного моделювання людського
існування, відкриваючи його глибинний зміст. Цей
прийом, започаткований Гофманом, проходить
через фантастику М .Гоголя (“Н іс”) до нату­
ралістичної символіки Е.Золя (“Нана”). Основна
ж тенденція реал ізм у X IX ст. спрямована на
деміфологізаиію культури. Але в кін. X IX ст.
зароджується прагнення повернути “цілісне”
архаїчне світовідчуття, яке реалізоване в міфі. Це
пов’язано з розчаруванням в аналітичному шляху
пізнання, з заг. кризою позитивізму. Так виникає
неоміфологізм, який у різноманітних проявах та
шляхах розвитку зберігає своє значення для всієї
культури X X ст.
Назагал звернення до міфології в кін. XIX —
поч. X X ст. базується на реаліст, традиції та
позитивістському світобаченні і тому у всіх своїх
проявах так чи інакше є співвідносним з цією
традицією. Тому міфологізм у л-рі цього періоду
відрізняється від міфологізму романтиків. З од. боку,
під впливом Р.Вагнера та Ф.Ніцше культура прагне
організувати всі форм и пізнання як міфопоет., а з
ін.. напр., орієнтовані на м іф символісти та
експресіоністи тяжіють до наук, узагальнень, інколи
відкрито беручи їх з наук, концепцій доби. Таким,
напр., був вплив вчення К.-Г.Юнга на Дж.Джойса,
на творчість ін. представників неоміфол. мист-ва в
20-30 рр. XX ст.
Взірці міфол. роману XX ст. дали Дж.Лжойс
та Т.Манн. Вони є характерними для суч. мист-ва
взагалі. Якшо в “Уліссі” міфологізм є символічною
інтерпретацією реаліст, поданого життєвого
матеріалу, то в романі “Поминки по Фіннегану”
повністю ототожнюються персонажі з їх міфол.
двійниками (мотиви кельт, міфології). Джойс
користується м іфологемою пом ираю чого та
воскресаючого бога як м етафорою циклічності
історії, Манн у ром ані “Ч арів н а гора” надає
перевагу ритуально — міфол. моделям, а сюжет
його роману “Йосип та його брати”, як і сюжет
роману Джойса “Поминки по Фіннегану”, в цілому
має міфол. характер. Бібл. сюжет у Манна по­
дається як історизований міф або міфологізований
переклад і в цілому протиставляється джойсівській
концепції безконечних, позбавленних сенсу іст.
п роц есів , які в циклізованій м іф ол огізац ії
повторюють один одного. Міфологізм Ф.К афки
(романи “Процес”, “Замок ”, новели) проявляється
в створенні універсальних моделей людства. В них
протиставляються первісний та модерністський
міфи. В первісному міфі герой органічно входить
в соц. та природне середовише, в модерністському
втілена м іф ол огія соц . відчуження. Англ.
письменник Д.Г.Лоренс (роман “Пернатий змій”)
використовує концепцію Д ж .Ф р е зе р а при
створенні міфол. моделі світу. Його міфологізм —
втеча в світ інтуїції, своєрідне спасіння віл суч.
цивілізації. Міфологізм має свої прояви і в поезії
X X ст. (англо-амер. поет Т.С.Еліот, ірландець
І.Б.Йітс, росіяни В.Іванов, Ф .Сологуб, В.Хлєбніков
та ін.). Дуже активно і ш ироко міфологізація
проникає в драматургію XX ст. Найяскравішими
взірцями такої міфологізації можуть слугувати
тетралогія Г.Гауптмана “Атріди”. трагедії Ж.Ануя
“Медея’’ і “Антіґона”, п’єси Ж .Ж іроду “Зігфрід ”.
“Амфітріон”, “Електра” та ін.
В л-рі 2-ої пол. X X ст. міфологізування
виступає не як засіб створення глобальних моделей
світу, а як прийом, шо акцентує увагу па певних
ситуаціях, образах та колізіях за допомогою прямих
та контрастних паралелей із м іф ол огії.
Найпродуктивінішими в цьому процесі стали сюжети
О д іссе ї (А .М ор ав іа ”Зн евага”. Г.К .К іртс
‘Повідомлення про Телемаха”, Г.Е.Носсак “Некія”),
Іліади (у Г.Брауна — “Зірки ідуть своїм курсом”, у
К.Бойхлера — “Перебування на Борихоммі”).
Енеїди (у Г.Броха “Смерть Верґілія”, у X.Боргеса
“Видіння битви”), історія аргонавтів (у Е Дангезера
П од орож аргонавтів із Бранденбурга”), мотив
кентавра у Дж.Апдайка (“Кентавр”) та ін.В 50-60
рр. XX ст. бурхливого розвитку набуває поетика
міфологізування в л-рах латиноамер. та деяких
афро-аа (Ж.Амаду Табріела, гвоздика та кориця”
— бразилець, А.Карпентьєр “Царство від світу
цього” — кубинець. М.Астуріас “Зелений батько”
— гватемалець, Х.М.Аргадес “Глибокі ріки” —
перуанець та ін.). Ш ироко спирається в своїй
творчості на латиноамер. фольклор, доповнюючи
його ант. та бібл. мотивами колумбієць Г.Гарсія
Маркес (“Сто років самотності”, “Осінь патріарха”).
Христ.-юдейські мотиви та образи знайшли своє
втілення і в л-рі радянських часів (“Майстер і
Маргарита” М.Булгакова), а на основі аа фольклору
написана повість Ч.Айтматова “Білий пароплав”.
В укр. л-рі X X ст. привертає увагу міфосвіт
Б.-І.Антонина. Його міфологізування пов язане з
усвідомленим прагненням відродити світогляд сх.
слов’ян. Ця позиція чітко вимальовується на всіх
рівнях побудови автор, міфопоет. моделі світу.
Й ого модель базується в основному на бінарному
(міфічному) протиставленні основних параметрів:
ліс (природа) — місто, село — місто, Космос —
Х аос і т.д. Все життя в міфологізуванні Антонича
постає космічним “обряд ом буття” завдяки
символічному трактуванню кож ного факту
земного існування. Але міфологізм Антонича —
це не реалізація “натуралістичної свідомості” з її
біол огізм ом та стихійністю, а постійне
асоціювання дикої природи з явищами культури.
М іфосвіт Антонича складався впродовж усієї
творчості поета (зб. “Привітання життя”, “Три
перстені”, “Зелене Євангеліє”). В новітній укр. л-
рі міфологенні риси яскраво представленні в
поезії В.Барки, в прозі В.Земляка. В.Шевчука.
І.Білика та ін.
Ігор Зварич