***
Сховалося сонце за лісосмугою,
В лице мені гірко війнуло тугою,
Це осінь, мабуть. Це тільки вона
Підносить сум, наче келих вина.
А час рікою спливає незримою
Над зоряним світом і над людиною.
Учора він знав і знає тепер:
Хто де народився, де хто помер,
Хто нишком шукає користь і вигоду,
У кого радість чи горе без виходу,
У славі хто, а кому – забуття, –
Вирує поруч одвічне життя.
В нім пристрастей струм і високе
натхнення,
Таке неспокійне, таке незбагненне.
Воно на обличчях карби лиша,
Неначе змінити людей поспіша!.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: Під сонцем запромінений Кавказ
Наступна: Летять роки, неначе коні