МОНОЛОГ (від грец. monos — та logos —
слово, мова) — досить довга мова персонажа літ.
тв.. найчастіше драм., шо не розрахована на пряму
негайну відповідь чи взагалі не звернена
безпосередньо до ін. персонажів, аби одержати
від них відповідь. В М. розкриваються переживання
персонажа, суперечності його поглядів, складність
характеру, оповідається про певні обставини, які
не були зображені на сцені, проте мають вплив на
дію тв.
Особливістю М. є те, шо він досить самостійний
і має значну тривалість. Хоча в М. відсутній обмін
репліками, проте спостерігаються елементи
діалогу: звернення до уявного співбесідника чи до
самого себе.
М. типол. поділяються на: 1. М.-оповідь, у
якому персонаж оповідає про дії, які вже відбулися
чи можуть бути зображені безпосередньо;
2. Лір. М., у якому подано момент із життя
персонажа, пов’язаний з сильними переживаннями
чи з серйозними роздумами, сповнений емоцій.,
спостережень, загадок, рефлексій, марень чи
фантазій: 3. М.-роздум, у якому персонаж, шо
стоїть перед луже складним вибором, викладає сам
собі аргументи “за” і “проти” і приймає рішення;
4. Автор. М., коли автор звертається до читача,
публіки (один з проявів — репліка aparte);
5. Внутр. М., в якому персонаж говорить все, шо
йому спадає на думку, не дбаючи про логіку
висловлювання, закінченість фраз тощо:
зображення емоційного стану є єдино бажаним
ефектом. Щодо цього показовими є М. в л-рі
сентименталістів. Д-ра XIX ст. широко
використовувала М. в усіх типол. різновидах:
автор. М. у М.Гоголя, внутр. М. у Л.Толстого,
Ф.Достоєвського (в останнього вже в ранніх тв.
“Двійник”, “Зневажені і скривджені”), І.Турґенєва,
A.Чехова, П.Мирного, І.Франка, Л.Українки,
М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Винни-
ченка. Найяскравіше внутр. М. був використаний
у романі Дж.Джойса “Улісс” (1922) і став відомим
як потік свідомості. Основою подібного М. є
передавання процесу функціонування людської
свідомості й психіки в усій їх складності,
багатогранності й асоціативності. Своєрідністю
внутр. М. (потоку свідомості) є те, що він
розгортається в теперішньому часі, в ньому
порушуються правила синтаксису, логіки й
композиції висловлювання. Він є самостійною
композиційною формою, може бути сповіддю.
Внутр. М. посідає значне місце в суч. л-рі (М.Пруст,
B.Фолкнер, Г.Бюхнер, С.Беккет, М.Дюра.
П.Гандке, Б.Штраус, Є.Пашковський), бо в суч. тв.
увесь текст звернений безпосередньо до
реципієнта, отож між ними відбувається діалог. Для
такої гри характерні руйнування діалогічної
драматургії та перехід у М. Тобто весь текст
перетворюється на величезний М. гол. героя, шо
звернений до читача: 6. Ораторський М. (лекції,
судові, політ, та ін. виступи перед публікою),
основним призначенням якого є інформування,
навчання й переконання. Цей М. будується за
законами ораторського мист-ва, шо виявляється в
стилі, лексиці та аргументації; 7. Обрядовий М.
(молитва, М. священнослужителя будь-якої віри,
звернений від себе чи від імені вірних до Бога),
побудований згідно з канонами тієї чи ін. віри.
Андрій Блнзиюк,
Людмила Волкова