НАРОДНА ДРАМА – фольклорна ігрова
вистава, видовише, шо об’єднує різноманітні форми
нар. театр, мист-ва, драм, дії, які передавалися із
покоління в покоління у виконанні непрофесійних
(самодіяльних) акторів. Найбільш характерні такі
види: 1) обрядові зооморфні ігри; 2) драм, вистави
(сцени) побутового характеру; 3) ляльковий театр;
4) власне драми (з розгорнутим сюжетом). Обрядові
ігри джерелами сягають глибокої давнини; у різних
народів вони розвивалися на грунті календарних і
сімейних обрядів, у яких велику роль відіграє культ
родючості, шо входить до аграрної магії, тотемізму,
сакралізації явиш природи. Обов’язковим
складником багатьох дійств, як в календарних
обрядах, так і в обрядах сімейних, було рядження.
Найдавн. персонажі (маски) нар. гулянь – тварини:
бичок, ведмідь, коза, кобилка, кінь, журавель та ін.
Судячи із записів ХІХ-поч. XX ст., у багатьох
народів світу був поширений культ “священної
тварини” (бика, кози та ін.). Так, напередодні Нов.
року селами Європи водили “священного бичка”,
заходячи з ним на подвір’я, бажаючи господарям
гараздів і доброго врожаю. За свідченням давн-
грец. історика і письменника Ксенофонта (430-355
до н.е.), такий звичай, який супроводжує
пантомімний “танок плуга”, існував у окр.
фракійських племен. Від них він частково був
запозичений і розвинутий суч. народами балк.
(болгари, серби) і кара (українці, румуни) регіонів.
Згідно з повір’ям, “свяшенний бик” (тобто
виконання відповідного обрядового дійства)
приносив родючість худобі і добрий урожай.
Проступово зооморфні ігри набували симво­
лічного характеру. Напр., болг. “кукери” одягали
на голову спеціальні прикраси у вигляді рогів бика.
В Галичині ходили з дерев’яним зображенням
тварини (тура). Те саме спостерігається в рум.
ритуальній грі – “турка”. Подібна форма зоолатрії
пов’язана і з культом Діоніса, бога виноградної
лози у давньогрец. міфології. Спочатку він
уявлявся в образі бика. Це не суперечить гіпотезі
про місцеві джерела ритуального дійства, оскільки
сам культ Діоніса виник і розвивався у Фракії як
уявлення про верховне божество, тісно пов’язане
з природою, сонцем, рослинністю і родючістю.
Ще більше розповсюдження мала маска “кози”:
у сх. і зх. слов’ян, у сканд. народів, в Сицилії,
Вірменії (ettaperer) та ін. Найстійкіший типовий
епізод гри – смерть і воскресіння чи недуга і
зцілення тварини – виходить до найстародавн.
універсальних вистав про смерть і воскресіння
духів природи, покровителів урожаю. Окр. вчені
(О.Веселовський) убачали прямий зв’язок між цими
актами (як і між ін. елементами новорічних
маскарадних ігрищ) і оргіастично-жертовним
культом Діоніса. Насправді, сценки карнавального
типу зі співами і танцями, перевдяганням різних
тварин (козла, ведмедя, птахів і т.д.) на
Діонісівських святах і Сатурналіях, сатирівські ігри
багат.о в чому перегукуються з новорічними
синкретичними виставами суч. народів (“коза”,
“ведмідь” та ін.). Такі генетичні зв’язки можливі,
оскільки культ Діоніса був поширений у всьому ант.
світі. Але їх сліди далеко не однакові в різних
культурно-етнографічних регіонах і зонах. Якщо
на Сх., в Греції та Італії пережитки найдавн.
тотемічних обрядів набули відомої форми
“діонісій” і “сатурналій”, то у сх. і зх. слов’ян, а
також у румунів вони розвивалися в руслі аграрних
ритуалів типу колядування (цикл підготовки
урожаю). Сліди їх магічної функції (принцип
“similia similus”) краше збереглися в українців ( “де
коза ходить, там жито родить”), білорусів (та ж
формула), росіян (“Куда коза рогом, там сено
стогом”), поляків (“Gdzie koza chodzi, tam tyto
rodzi”), румунів у Карпатах (“Unde sare сорта
noastra czreste, pinea sub tereastea”) – (де коза наша
скаче, там росте хліб). Найдавніше ритуальне ядро
гри поступово доповнювалося різноманітними
антропоморфними, особливо побутовими маска­
ми: діл, баба, лікар, смерть, чорт, єврей, циган,
купець – в українців і, частково, у румунів
(“Маланка”). Основна їх частина належить до
основних типів драм, традицій багатьох народів.
Деякі з них складають більш вузьку ізоглосу; вони
найбільш популярні в пн.-зх. Болгарії (“Старець і
баба”), у румунів “Mosnegii” (“Діди”), “Babele”
(“Баби”), “Baba si mosneagul” (“Дід та баба”),
поляків та білорусів ( “Dziady”, “Дзяди”) і в
українців, надто, на Гуцульшині, де В.Шухевич
записав на поч. XX ст. більше 20 найменувань ігор
про похорони діда і голосіння баби.
У народів Зх. Європи були поширені весняні
(травневі) ігри, шо алегорично зображали боротьбу
зими і літа, масляничні вистави. Із масляничних ігор
і коміч. інтермедій, шо включаються в рел, драми
(Містерія, Міракль) розвивалися фарси, надто в
Італії та Франції. В Німеччині одержав розвиток
особливий жанр масляничної вистави –
фастнахтш пиль – різновид ф а р с у
Спорідненими з фарсом були соті (франц. sottie
– дуроші, м ораліте з характерними типами-
масками: простак-чоловік, сварлива жінка,
шарлатан-лікар, хвалько-солдат та ін.), а також
певною мірою ранні форми італ. comedie del arte.
Спорадичними учасниками цих вистав були і
улюблені герої зооморфних і побутових казок,
рядження. Аналогічні “маски” в більшості були
властиві й ляльковому театрові Англії (Панч), Італії
(Пульчинелла), Німеччини (Ганс Вурст), Чехії
(Кашпарек), Росії (Петрушка – записи з XVII ст.),
маріонетковому укр. вертепу, білор. бетлейиі,
поль. ш оп ц і, райку (райошнику) та ін. як
обов’язкових ознак гулянь (описи поч, XIX ст.) в дні
рел. свят (масляної, паски та ін.).
В більшості випадків текст., репліки, діалоги
імпровізувалися на місці і мали оказіональний
характер. Краше збереглися серії картинок рос.
райка, тобто “райського дійства” (оповідання про
гріхопадіння Адама і Єви) в раю, а також картини
на іст. сюжети (війна 1812 р., рос.-тур. війни та ін.).
Своєрідним комплексом драм, сцен виступав
“Маланка”, найбільш відома в українців та румунів.
Ця вистава зберігає різноманітні полістадіальні
фольклор-етнографічні компоненти. Більш
архаїчний і мобільний пласт “Маланки” являє
собою зооморфні ігри, котрі мали в минулому
самостійний ритуальний характер (“Коза”,
“Ведмідь”, “Коник”, “Козак і коник” та ін.) у
багатьох народів. Для укр. фольклору специфічний
збірний образ Маланки (Меланії), а також дії і
колядки, пов’язані з цим персонажем (“Наша
Маланка в Дністрі воду брала”, “Маланка-
піддністрянка” та ін.). Цей дуже популярний,
особливо на Поділлі, образ нар. театру проник (на
Пн. Буковині) і в типол. подібну до укр. вистав
структуру рум. фольклор, драматургії разом з
однією із колядок про дівчину, яка носила це ім’я.
З численних укр. варіантів частково була сприй­
нята та пісня про Маланку, в якій розкривається
дія. персонажу, шо дає можливість для інсце-
•нування. Маланка зображується працелюбною і
гарною дівчиною. Зв’язок театралізованого дійства
з обрядом колядування, що передбачає ідеалізацію
персонажа, зумовив і естет, переосмислення (в рум.
нар. театрі) самої назви п’єс. Вступна колядка (на
Буковині) дала йому нове найменування –
“Маланка” замість трад. “Дід та баба”, “Діди” та ін.
На Україні і частково в пн. Молдові, де проживає
рос. та укр. населення, побутували також рос. драми
(з розгорнутим “систематизованим” сюжетом) “Цар
Максиміліан” (“Максиміліан”, “Трон”, у румунів
“Максимон”, “Маланка – по-російськи”, оскільки
текст інтенсивно взаємодіяв з “Маланкою”) і “Човен”
(ін. назви “Шлюпка”, “Шайка розбійників”, “Чорний
ворон”, “Єрмак”, “Стєнька Разін”). Причиною
виключної популярності “Максиміліана” було те,
шо в ній п’єсі демократичні низи міста і селянства
могли бачити відображення своїх утоггійних, але
стійких політ, поглядів. Максиміліан, шо сидить на
престолі, – це поганий цар, Адольф –
переслідуваний, гноблений, несправедливо гнаний
царевич, який міг би бути згодом добрим царем.
Саме постійне розчарування в нинішньому цареві
приводило до того, шо спадкоємець користувався
•в селянському середовиші вел. симпатією. Часом
його героїзували. Побутуючи (інколи в перекладах)
в Україні та Молдавії з 2-ї пол. XIX до 60-70 рр.
XX ст., рос. драма постійно трансформувалася;
значна частина її епізодів була замінена
елементами розважального характеру на основі
“Маланки”, побутових казок, анекдотів,
рядження.
Рос. героїчну драму “Човен” за деякими типол.
характеристиками (тематика, образи і композиційні
особливості) можна зіставити з рум. гайдуцькою
драмою (“Загін (банда) Бужора”, “Кодряне” та ін).
Як рос., так і рум. драми належать до “розбій­
ницького” фольклору XVIII – поч. XIX ст. Однакова
їхня ідейна суть; вона складається зі стихійного
вираження незадоволення нар. мас. В обох випадках
розкриваються сой. причини “розбійництва” шляхом
застосування ідентичного прийому: до шайки
приходить незнайомець і промовляє монолог про
себе, про своє горе. В укр. варіантах “Човна”, як і в
рум. гайдуцьких п’єсах, вводиться мотив любові
отамана до дівчини-сироти. Ці та ін. паралелі слід
віднести до розряду загальнотипол. особливостей
розбійницької драми.
В багатьох країнах традиції Н.д. мали суттєвий
вплив на розвиток писемної л-ри. Так, ф арс мав
неабияке значення для Мольєра. Дуже стійка
традиція нар. театру в країнах Дал. Сх., особливо
в Китаї, Японії (обрядові польові ігри – денгаку,
мімічні ритуальні танці – кагура та ін.), а також в
Індії, де вона носить синкретичний характер
(поєднує танок і музику). В Україні розвиток Н.д.
підготував грунт для виникнення в XIX ст. реаліст,
драматургії і театру.
Григорія Бостан