НЕОКЛАСИЦИЗМ — термін для визначення
досить різнорідних явиш у л-рі, малярстві,
різьбярстві, архітектурі та музиці, під яким розу­
міється використання певних естет, принципів,
змістовних елементів та етил, прийомів європ.
класицизму ХУЦ-ХУПІ ст. Зокрема, в л-рі
орієнтація на ант. сюжети та образи, героїчний
стоїцизм персонажів, цілісність характерів,
абсолютні моральні цінності, ясність і благородство
стилю, впорядкованість та гармонійність у побудові
сюжету.
Термін Н. вживається досить широко, іноді ним
користуються для позначення класицизму 2-ї пол.
XVIII — 1 пол. ХіХ ст., для відмежування його від
класицизму XVII — поч. XVIII ст. (те, що в рос.
критиці позначалося термінами “псевдо­
класицизм”, “лжекласицизм”), в ін. випадках він
служить для визначення деяких течій у л-рі зламу
XIX — XX ст. тошо, проте найвиправданішим буде
не локалізувати Н. певними часовими
обмеженнями, а розглядати його в контексті заг.
закономірностей розвитку літ. процесу. Звичайно,
Н. з’являється як реакція на те чи ін. літ. явише, в
якому домінує худож. свавілля, дисгармонія,
невпорядкованість. Це свого роду прагнення до
відновлення традиції та порядку в мист-ві. Так,
неокласицисти кін. XVIII — 1 пол. XIX ст.
протиставили культ краси та гармонії сенти-
менталістській чуттєвості та романт. ірраціоналізму,
громадянську активність героїв — індивідуалізму
та аморалізму романт. “бурхливих геніїв”, їхній
зануреності у сферу приватних, інтимних
переживань. Характерними зразками Н. в кін.
XVIII ст. була поезія А.Шеньє (“Античні вірші”),
драматургія М.-Ж.Шеньє, малярство Ж.Д Давида.
В сер. XIX ст. проти домінування романт.
принципів у поезії виступили поети-парнасці Л. де
Ліль (“Античні вірші”) та Т.Ґотьє (“Емалі й камеї”),
закликавши повернутися до клас, цілісності та
розміреності. В Англії риси Н. були притаманні
декотрим тв. прерафаелітів, зокрема, вони
простежуються в поемі В.Морріса “Життя та
смерть Ясона”. У нім. л-рі Н. проявився перш за
все в драматургії-та поезії Й.В.Ґьоте ( Римські
елегії”), а також у творчості перекладача ант.
текстів Е.Гейбеля. У Росії Н. був представлений
анакреонтичною, поезією О.Пушкіна та К.Ба­
тюшкова, перекладами Н Гнєдіча, антологічними
віршами Ап.Майкова й М.Щербини (“Грецькі
вірші”). Черговий сплеск Н. виникає на рубежі XIX
— XX ст. У даному випадку неокласиків об’єднує
реакція на символізм, натуралізм, імпре­
сіонізм, неоромантизм (хоча з останнім існують
певні точки збігу), а також на пізніші течії в мист-ві
(кубізм, футуризм, експресіонізм тошо). Н. чужі
песимізм, надломленість, суб’єктивізм, емоційна
розшарпаність, фантастичність, формальні експе­
рименти цих течій, його репрезентанти прагнуть
протиставити декадансу та прозаїчній реальності
традицію клас, європ. культури, знайти певні вічні
естет, цінності, створити ідеальні образи та
помістити їх у позачасове, очищене від конкретно-
іст. суперечностей середовище, повернутися до
активності та величності форм. Щодо цього близькі
до Н. положення рос. акмеїзму, який декларував
конкретно-чуттєве сприймання світу речей,
повернення слову його первісного, не симво­
лічного значення, Теор, обгрунтував худож.
інтенції Н. К.Фідлер, який проголосив метою мист-
ва подолання хаосу реальної дійсності,
У Франції наприкін. XIX ст. складається
неокласииистична т.зв. романова школа (есо/е
romane). Її програму сформульовано було
Ж.Моро: повернення від тьмяності символізму до
клас, випробуваних форм. Гасло “клас, рене­
сансу”, яке висунув Ш.Моррас, пов’язувало зав­
дання л-ри з традиціоналістично-націоналістич­
ними настановами. Сформульована в часописі
“Nouvelle Revue Franзaise” (1909) й худож.
здійснювана, насамперед, П.Валері, програма була
скерована на поєднання з клас, традиціями
досягнень символізму. В Німеччині в неокласи-
шстичному річиші розвивалась творчість Пауля
Ернста, Самуеля Люблінського, Вільгельма фон
Шольда, а також С.Георге та поетів його кола
(George-Krels). В Англії повернення до класицизму
стало одним з гол. положень літ, теорії Т.С.Еліота,
теорії та практики імажизму.
У Росії риси Н. були притаманні творчості
В.Брюсова, К.Бальмонта, Вяч.Іванова,
О.Мандельштама, М.Волошина, М.Кузміна,
А.Ахматової. І.Анненський в ант. трагедіях і
М.Цветаева в циклі “Федра” та драм, поемі
“Аріадна” олюднюють та уречевлюють античність,
модернізуючи почуття своїх героїв. Неокласи-
шктичні тенденції вагомі в поль. поезії XX ст.,
частково ше з часів “Молодої Польщі” (вірш. зб.
Л.Стаффа “Квітуча гілка” (1908), “Посмішки
миттєвостей” (1910), “У тіні меча” (1911).
Найвиразніше — з 1930-х рр„ коли поети групи
“Скамандер” (Я.івашкевич, С.Наперський,
Р.Колонєиький, П.Гертц) значною мірою під
впливом Валері та Георга звернулися до трад.
жанрів-, оди, елегії тошо. У повоєнні 4роки
несшасицистичну програму, зокрема, повернення
М Міцкевичеаої традиції, висунув часопис
“Кузня”. З 1956 виникає поет, група, що
орієнтована, передовсім, на поль., ісп., англ.
бароко (Я.Римкевич, Й.Сіто). Риси Н. помітні
також у поезії серба Дудича, яка відзначена
витонченістю та досконалістю клас, стилю. Теорію
№ розвівав рум. літ-знавеиь і критик Ловінеску.
h в Україні ознаки Н. наявні в тв. Лесі Українки
(дана “Касандра”, 1908). Яскравим явищем була
творчість неокласиків на поч. 20-х pp. XX ст.:
М.Зерова, О.Бургардта (Юрія Клена), М.Риль­
ського, П.Филиповича, М.Драй-Хмари. Вони
виступали за високу художність літ. тв., засвоєння
ант. та зх.-європ. поет, культури. Зеров був
прибічником культ.-іст. та естет, літ-знавсгва й
ворюсті, »яких худож. інтереси переважали над
соошюліт. йому належать кращі переклади віршів
рж. поетів; у дусі Н. написана зб. поезій “Камена”
SffiW),.-fflo присвячена античності та укр. історії.
ЬЬйтрність строгих поет, форм Рильського
вЦшкв чйму має джерелом його захопленість Н.
у 204 рр. (зб. “Тринадцята весна”, “Крізь бурю і
сніг”),
Ант. мотиви, сюжети й образи, класицистичні
конфлікти й ситуації, модернізовані в дусі часу,
широко використовуються в прозі, поезії, й,
особливо, в драматургії протягом всього XX ст.
(“Цезар і Клеопатра”, “Пігмаліон” Б.Шоу, “Мухи”
Ж.-П.Сартра, “Антіґона” Ж.Ануя, “Троянської
війни не буде”, “Електра” Ж.Жироду, “Улісс”
Дж.Джойса, “Кентавр” Дж.Алдайка, “Касандра”
К.Вольф та ін.). Проте наявність цих мотивів і
конфліктів рідко супроводжується характерним
класицистичним відчуттям світу й стилістикою, тому
проблема ідентифікації Н. у л-рі XX ст. є одним з
актуальних завдань порівн. літ-знавчого аналізу. Ін.
важливим аспектом дослідження є зв’язки й
паралелі між різними видами мист-в, оскільки Н.
проявився не менш яскраво, ніж у л-рі, в малярстві:
Давид, Пюві де Шаванн, Дені, “неоенгрізм”,
П.Пікассо у Франції; “нова матеріальність” у
Німеччині (Канольот); “метафізичне малярство” в
Італії (Де Киріко, Казораті); регіоналізм у США
(Вуд). У Росії риси Н, присутні у творчості Бакста,
Серова, Петрова-Водкіна.
У музиці риси Н. відчутні у тв. Стравінського,
Мійо, Онеггера, Пуленка, де поєднуються
наслідування клас, традиції та модернізація муз. мови.
Н. проявився також у різьбярстві (творчість
Майоля й Бурделя у Франції, Мессіни в Італії,
Коньонкова, Матвеева в Росії) та значною мірою в
архітектурі XX ст. Клас, чіткість ліній та лаконізм
протистояли тут еклектиці модерну поч. ст. (Перре
й Ґарньє у Франції, Безенс у Німеччині, Вагнер і
Лоз в Австрії, Жолтовський у Росії). З ін. боку, не
можна не відзначити, шо арсенал худож. засобів
класицизму використовували тоталітарні режими
в Італії, Німеччині, Китаї та СРСР для створення
помпезних громадських будівель і претензійних,
незграбних тв. малярства та різьбярства.
Можна говорити про використання деяких
елементів класицистичного канону, зокрема його
нормативності, в л-рі соціалістичного реалізму:
пріоритет cyca над особистим, правдоподібність
замість правди, конфлікт обов’язку й почуття,
ідеалізація героїв, заданість фіналів, піднесеність
стилю тощо (“Розгром” О.Фадєєва, “Любов Ярова”
К.Треньова, “Оптимістична трагедія” В.Вишнев-
ського, “Загибель ескадри” О.Корнійчука). Однак
використання елементів класицизму в
соціалістичному реалізмі суттєво відрізняється від
неокласииистичних явищ у європ. мист-ві XIX —
XX ст., швидше це профанація, вульгаризація
класицистичних прийомів,
Микола Нефьоаов,
Юрій Попов