НЕОРИТОРИКА, НОВА РИТОРИКА —
напрямок в літ-знавстві XX ст., основоположним
постулатом якого є розуміння тв. як вислову.
Основи Н. були закладені бельг. вченим
Х.Перельманом (“Теорія аргументації”), який ввів
в обіг термін “нова риторика”. Вона народжу­
валася у тісній співпраці структуралізму та
“нової критики”, зумовленій їх заг. інтересом до
тексту як міждисциплінарного об’єкта дослідження,
зокрема, прагматичного аспекту його внутр.
організованості та функціонування. Виникнувши
у 60-ті рр. XX ст. завдяки спільним зусиллям
теоретиків л-ри, лінгвістів, філософів та логіків
Франції, Італії, США та ін. країн, Н. твор.
переробила класичну спадщину як ант. (Арі-
стотель, Квінтіліан, Ціцерон та ін.), так і най.
риторів різних європ. країн. Однак, на відміну від
ст. (нормативної) ри тори к и як “науки
красномовства”, шо охоплювала різні жанри
ораторського мист-ва, Н. займається теор.
осмисленням та практичним аналізом умов, форм
та засобів ефективного впливу худож. (і не тільки)
тексту на адресата (реципієнта вербалізованого
повідомлення), і в цьому плані вона змикається з
лінгвостилістикою, поетикою та лінгвістикою
тексту. Ототожнюючи тв. з повідомленням (контакт
відправника та реципієнта за допомогою коду і в
зв’язку з референтом), Н. висуває як домінуючу
риторичну функцію мови, шо дає можливість
практичного вивчення будь-якого типу вербальної
комунікації. Найбільш репрезентативних ре­
зультатів досягла франц. (ширше — франкомов.)
школа Н., яка успішно застосувала методологію та
методику структуралізму в дослідженні
мовленнєвого дискурсу худ. тв. (Р.Барт, Ж.Жа-
нетт, Ж.Коен, Цв.Тодоров, А.Греймас та ін.).
Серед франц. неориториків виділяється група “М”
(за початковою літерою слова “метафора”), яка
створила оригінальну концепцію, класифікацію
риторичних фігур і систему понять Н. (Ж.Дюбуа,
Ф.Еделін. Ж.-М.Клінкеберг, Ф.Менґе, Ф.Пір та
А.Трінон).
Л-ра, у розумінні “М”, — це перш за все
специфічне використання мови. В цьому
відношенні показовою є поезія, дослідженню якої
і присвячені такі праці, як “Загальна риторика”
(1970) та “Риторика пбезії” (1977). Поет, мова
(ширше — форма) з її слабкою можливістю
повідомлення про шо-небудь (референція),
замкнутістю на собі самій (“внутр. комунікацією”),
створює самодостатній худож. об’єкт, який, в
принципі, не співвідноситься зі змістом позапоет.
реальності (зразком такої поезії у франц. літ-рі XX
ст. були тв. П.Валері, теор. судження якого про
риторику збудили активну увагу до неї з боку наук,
громадськості). Одиницею поет, мови є риторична
фігура (метабола, в термінології “М”), здатна зробити
в процесі мовленнєвої реалізації натуральної мови
відхилення від його “нульового ступеня” (Р.Барт) на
будь-якому рівні: морфологічному (метаплазма),
синтаксичному (метасемема) та смисловому
(металогізм). Цілеспрямована взаємодія різнорівневих
метабол зумовлює афективне збудження
“реципієнта” (етос). Т. ч. досягається
запрограмований результат діяльності риторичної
функції тв. Розроблена неориторами концепція цієї
функції застосовується і при вивченні ін. аспектів
поетики тв., шо входять у компетенцію таких
дисциплін, як жанрологія, ритмологія, сюжетологія,
стилістика тошо. Неориторичний погляд на тв. має
вагу при усвідомленні “мовної” фактури різних мист-
в не тільки вербального походження, включаючи і
деякі прикладні (напр., музика, архітектура, реклама,
паркове мист-во тошо).
Борис Іванюк