“НОВА КРИТИКА” — літ-знавчий напрямок
XX ст. з методологічною настановою на уявлення
про літ. об’єкт як самодостатнє худож. ціле. Термін
Н.к. поширився після виходу в світ кн. амер.
вченого Дж.К.Ренсома “Нова критика” (1941),
хоча ше 1911 була опублікована лекція його
співвітчизника Дж.Е.Спінгара під тією ж назвою.
Виникнення та становлення “Н.к.” пов’язані з
відчутною на поч. ст. кризою детерміністського
мислення і відтак — з негативною реакцією на
пріоритет позахудож. чинників літ. тв.
(біографічна, соціологічна, культ.-іст. та ін. школи).
Зокрема, “Н.к.” звинувачує трад. науку про л-ру в
кількох помилках, перш за все: а) в “емоційній”,
суть якої полягає в суб’єктивності професійної
рефлексії, що породжена відштовхуванням від
об’єкту дослідження, а не направленістю на нього;
б) в “генетичній” помилці перебільшення ваги
автор, задуму при трактуванні тв. та в) в описовості,
тобто у фабульному переказі наративного
(оповідного) тв., що неправомірно підміняє
виявлення смислового зчеплення в сюжеті.
Загалом, шоб уникнути цих і подібних помилок,
Н.к. відмовляється від міметичної концепції мист-
ва. яка була започаткована Арістотелем, і
спирається на кантіанську традицію аутентичності
худож. тв., зокрема, на ідеї італ. мислителя
Б.Кроче. шо були викладені в роботі “Естетика як
наука про вираження і як загальна лінгвістика”
(1902). На погляд Н.к., худож. тв. — незалежний
від свого творця та навколишньої дійсності об’єкт,
онтологія якого забезпечується його цілісною та
органічною структурою, і в цьому розумінні
основна аналітична діяльність неокритика повинна
бути спрямована на виявлення цієї структури, яка
тільки і є носієм неповторного знання про світ.
До визначальних властивостей структури
належить її об’єктивованість, насамперед, мов., яка
є гарантом рецептивної стабільності худож. цілого
при неминучій багатозначності тв., яку теор.
розробив засновник семантичного погляду на мист-
во А.Річардс, і тому як “об’єктивний коррелят”
(Т.С.Еліот) структура спроможна викликати у
читача запрограмовану реакцію.
Розроблена неокритиками широка методика
“пильного прочитання” (close reading) тв. і є
адекватним засобом аналізу структурної
узгодженості всіх елементів естет, об’єкта як
“субстанції світу “, за висловом Дж.К.Ренсома, а
метою її — знаходження того органічного центру
тв., який є ознакою високо худож. витвору. На
жаль, іст. тенденція розвитку мист-ва, на думку
одного з перших англо-амер. неокритиків Еліота,
відзначається поступовим занепадом, тому шо
розщеплюється “цілісність світосприйняття” митців,
зокрема, порушується в худож. свідомості рівновага
між інтелектуальною рефлексією та емоціями.
Звідси й завдання “Н.к.” — інтегрувати розум і
почуття в поет, баченні світу, і тим самим
продовжити традицію “вел. синтезу” в мист-ві, до
якого належить, напр., творчість Данте Аліг’Єрі,
англ. поетів XVII ст., франц. символістів.
Відстоювання трад. світообразу у мист-ві, який
повинен протистояти хаосу життя, зумовило
активний вплив “Н. к.” на сучасний літ. процес, а
відсутність корпоративної вузькості у мето­
дологічних засадах аналізу літ. явиш надало “Н.к.”
характеру широкого наук, руху, який охопив
багато нац. літ-знавчих шкіл, насамперед, Англії
та США, шо дало підставу іменувати “Н.к. ” “англо-
амер.”. Серед її видатних представників — Еліот,
Ф.Р.Лівіс, К.Рейсом, К.Брукс, В.К.Вімсат,
Р.П.Блекмур, А.Тейт, Р.П.Воррен, Д.Девідсон,
Т.Х’юм та ін., основна професійна діяльність яких
припадає на 1-шу пол. XX ст. В 50-60 pp. на грунті
теор. принципів “Н.к.” виникають або
активізуються такі наук, напрямки, як міфол. та
екзистенціалістське літ-знавство, структуралізм,
неориторика, герменевтика та ін.
Б ори с Іванюк