ОПОВІДАННЯ — один з мал. оповідальних
жанрів, поряд з нарисом та новелою. В силу певної
еклектичності цього жанру, нерозробленості
критеріїв відмежування від ін. мал. форм, а також
іст. сформованої мов. традиції в різних країнах
точне літ-знавче визначення оповідання дати досить
складно. Маючи низку спільних рис з ін. мал.
жанрами (відносно невел. розмір, одноепізодність,
обмежена кількість подій і персонажів, мал. часовий
обсяг, переважно проз, форма розповіді), О.
відрізняється від новели ослабленою фабульністю,
меншим динамізмом сюжету, але більшою епічністю,
аналітичністю, споглядальністю, розміреністю
оповіді, наявністю нерідко оповідача і його
“суб’єктивного” погляду. З цієї т.з. О. зближується
з повістю, воно більш зв’язане з буденністю,
повсякденністю, тяжіє до типового, а не
виняткового. Образно кажучи, це жанр, шо
звертається до стабільності “сільського” життя, на
одміну від екстраординарності “міської” новели.
Слід відзначити і ролю нарису в генезі О. XIX
ст., трад. розмежування за принципом
“документальність — вимисел” в даному випадку
досить умовне. У зв’язку з цим Г.Поспелов
пропонує розуміти О. як малу проз, форму взагалі,
виділяючи в ній тв. нарисового (описово-
оповідного) і новелістичного (конфліктно-
оповідного) типів. О . нарисового типу розкривають
морально-побутовий і громадянський стан соц.
середовиша (“Записки мисливця” І.Тургенева,
значна частина O.A.Чехова, М.Пришвіна, І.Бабеля,
К.Паустовського). В основі О. новелістичного типу
— випадок, шо розкриває становлення характеру
гол. героя (“Повісті Бєлкіна” О.Пушкіна, “босяиькі”
. О. М.Горького, багато О. Ю.Купріна). У Чехії та
Словаччині терміни povidka та poviedka означають
і О., і повість. Тому однаково припустимі два
варіанти перекладу назви зб. Я.Неруди
“ Malostranske povidky” — “Малостранські повісті”
або “Малостранські оповідання”.
В зх. літ-знавстві також немає термінологічної
єдності при визначенні мал. жанрів. Франц. conte
залежно від контексту та автор, задуму може
означати і “оповідання”, і “казку”, і “повість”, і
бути синонімом “новели”. В англомов. країнах
використовуються терміни tail, story, short story,
в нім. мові термін “Erzдhlung”.
Теор. невизначеність ускладнює іст,-
хронологічне дослідження О. як жанру. Више вже
говорилось про певну “всеїдність” цього типу
розповіді, який може містити в собі
найрізнорідніший тематичний матеріал (іст., соц,-
побутовий, міфол., фольклор., фант, і т.ін.). На
ранніх стадіях розвитку л-ри досить складно
розмежувати поняття “оповідання”, “казка”,
“переказ”, “повість”, враховуючи також і те, що
О. незрідка створювались у вірш, формі (напр.,
“Розповідь селянина” кит. поета XI ст. Мей Яо-
. ченя, “Кентерберійські оповідання” Дж.Чосера).
Тому до XIX ст. поняття О. носило інтегральний
характер, приналежність до нього визначалась
волею автора чи перекладача. Особливо це
стосується сх. л-р, які мали свою систему літ,-
знавчих термінів, шо не завжди відповідали європ
аналогам. Так, те, шо в перекладі називається 0.
(напр., “Оповідання в пошуках лампи” Шао Цзин-
чжаня, Китай, XVI ст.), по суті є новелою.
Розуміючи термін О. як певне визначення мал.
оповідної форми, не буде перебільшенням сказати,
шо воно є одним з найдавн. літ. жанрів. Ще на рубежі
III та II тис. до н.е. в Єгипті з’являється О. про
мореплавця з розбитого корабля, шо містило в собі
як вигадані, так і цілком достовірні елементи (звідки
й розбіжності шодо його жанр, визначення: О. -казка).
У кожному разі не можна заперечувати впливу
казково-міфол. матеріалу на генезу О. як жанру.
Формування жанру О. неможливо уявити також без
урахування впливу ст.- та новозавітних текстів.
Власне жанр О. представлений уже в творчості рим.
письменника Клавдія Еліана (170-230 pp.), від якого
дійшли 17 кн. “про тварин” і 14 кн. “Строкатих
оповідань” — іст. та природничонаук. за змістом.
Однак, надалі в розвитку мал. оповідних жанрів в
Європі домінувала новела.
У сх. л-рах О. посідає суттєве місце в жанр,
ієрархії. Найширше воно представлене в кит. л-рі
(“Оповідання про події в світі” Лю І-цина, V ст.;
“Нові оповідання при лампі з підрізаними гнотами”
Цюй Ю, ХІУст.; “Оповідання в пошуках лампи”
Шао Цзин-чжаня, XVI ст.; “Оповідання про
давнину і сучасність” Фен Мен-луна, XVII ст. та ін.).
У кор. л-рі добре відомі “Оповідання років миру і
благополуччя” Со Годжона (XVI ст.) та “Нові
оповідання з гори Золотої черепахи” Кім Сісина
(XVI ст.). Класиками япон. О. були Іхара Сайкаку
(“Оповідання Сайкаку зі всіх провінцій”, 1685) і
Уеда Акінарі (“Оповідання про дош та про місяць”,
1775). В араб, л-рі неперевершеними є О. зі зб.
“ Тисяча й одна иія”. Знову таки слід підкреслити,
шо жанр, визначення О. має в даному випадку
узагальнюючий характер, містить в собі і “новелу”,
і “казку”, і “повість”.
О. в суч. розумінні — як невеличке СОЦ,-
моральне дослідження — формується в Європі в
XIX ст. Суттєву роль в його формуванні відіграли
‘Аналітичні етюди” О.Бальзака, письменники
натуральної школи в Росії, а в широкому літ,
контексті — філос. та естет, програма
натуралізму. В залежності від ідейно-тематичного
насичення, автор, світовідчуття та манери викладу
виділяються різноманітні види О.: психол.,
морально-описовий, соц., сатир., містико-симво-
лічний, спрошено-нар., лір., фант., пригодницький
та ін. Одною з властивих О. рис є “тяжіння” до
циклізації.
Видатні майстри О. ХІХ-ХХ ст.: А.Доде
(Франція), А.Стріндберг (Швеція), Е.Гемінгвей,
дж.Д.Селінджер, Г.Манн, Г.Бьоль (Німеччина),
Е.Колдуелл (США), І.Чавчавадзе (Грузія), М.Гоголь,
[.Тургенев, Л.Толстой, А. Чехов, Л.Андреев,
0.Купрін, М.Зошенко, К.Паустовський, В. Шук­
шин, Ю.Нагібін (Росія), Я.Неруда, Я.Гашек(Чехія),
1.Вазов, Елін Пелін (Болгарія), І.Франко,
А.Тесленко, А.Головко, П.Панч, О.Гончар,
Г.Тютюнник (Україна).
Юрій Попов