ОРАТОРСЬКА ПРОЗА — своєрідний вид
словесної творчості, який виникає в давн. сусп-
вах переважно на етапі становлення “міської
культури” й справляє помітний вплив на красне
письменство. Коли на зміну первісно-родовому
суспільству приходить “полісний” лад, коли
виникає громадське життя й політ, діяльність,
формується й потреба в ораторах, які в живому
слові викладають сусп. ідеї й окреслюють духов,
цінності. Як правило, це збігається з переходом
від фольклор.-поет, типу словесної творчості до
проз-письмового, хоча фольклор міцно зберігає
позиції як джерело духов, життя народу. А проте
в лоні О.п. формується нова наук, та іст.-
громадська свідомість, прагнення осмислити
навколишній світ не на міфол. основах, але в річиші
більш реаліст, свідомості (саме в цей час, до речі, в
ряді сусп-в формуються основи наук та розвинені
рел.-філос. системи (Риторика). Ораторське слово
стає звичною формою мовлення в храмах та судах,
красномовство шанується в устах державного
діяча, просто громадянина. Решта решт, це
виливається не лише в О. п., а й у нов. тип худож.
творчості — філос., іст. або худож. прозу. Ця нова
л-ра спершу формується не за законами поетики,
але за правилами риторики, і становить собою не
поет, мову, а красномовство, елоквенцію. Проте
й елементи поет, мови (тропи, напр.), як, зрештою,
сам лад оповідання в О. п. ведуть до створення
нов. літ. системи роману; сюжети О.п. нерідко
стають опорою сюжетоскладання в романі (напр.,
перипетії пригодницького роману ант. пори).
Так, в ант. словесності із запису законів,
різноманітних пам’ятних написів, промов у судах
тошо формуються структури нов. типу (“Апологія”
Апулея безпосередньо виникла з проблеми
“захисту самого себе” в суді). Сюди ж входять
найрізноманітніші стильові струмені — від
фольклорно-міфол. до анекдоту. Але з часом на
стиль О.п. починає найсильніше впливати філос.
та іст ори ч н а п р о з а , яка є певного роду
плацдармом для ораторів клас, епохи. Характерно,
шо промови державних мужів (напр., Перікла)
дбайливо відтворюються в істориків. У свою чергу,
з часом промови видатних ораторів починають
записуватися й правлять за зразки літ. мови та
елоквенції (напр., Цицерона). В таких текстах все
ширше використовуються принципи поетики, вони
синтезують найрізноманітніші етил, традиції. В
еліністичну епоху О.п. являє собою складний
синтез різноманітних жанр.-етил, принципів.
Типол. луже подібні шляхи становлення О.п й
на Сх. Мойсей перед Богом відмовляється стати
нар. вождем через те, що він є “тяжкоустим та
тяжкоязичним”, але саме він започатковує
риторичну традицію Біблії. Пізніша проповідь
— скажімо, Соломона — визначається “книжним”,
писемним характером. А ось пророки Біблії перш
за все прагнуть живого слова, що не виключає
вченості (цитування Закону або Псалмів), але
перш за все користуються власним поглядом або
засобами народного мовлення (“Що лишилося по
гусені,- зжерла то сарана…”; Йоіл, 1:4). Образна
тканина тут формується за рахунок фольклорно-
розмов. матеріалу, а “книжний” звужується до
цитати. В свою чергу, Біблія стає — й не лише на
Сх. — невичерпним джерелом Християнської усної
та писемної проповіді двох тисячоліть, яка
водночас збагачується ант. й численними ін. етил,
прийомами зі сх. та зх. л-р. Релігійна проповідь
поступається світському ораторству в Європі лише
починаючи з добу Ренесансу (політ., наук,-
популярні й т. п. трактати), коли відроджуються
традиції ант. О. п.
На укр. грунті ораторське слово існувало,
видимо, ше з дохрист. часів. У “Повісті временних
літ” дбайливо відтворюються — майже так, як
промови Перікла у Ксенофонта, — звернення
князів до своєї дружини, до народу тошо, і навряд
чи це було лише “мовою персонажа” — скоріше
фіксацією усної традиції переказу. В л-рі київ, часів
формується навіть неповторний жанр “слова’’,
який, зрошуючись із традиціями візант. красно­
мовства, зокрема, гомілетики, пишно розквітає
напередодні монг. навали (сюди слід віднести
творіння Володимира Мономаха, “Слова” Кирила
Туровського та Серапіона Володимирського, ба,
навіть, значною мірою й “Слово о полку Ігоревім”).
Цей пафос “казання” успадковують всі сх-слов’ян.
л-ри.
Церк. та політ, красномовство Сер-віччя та
Нов. часу розвивається вже на фундаменті чітко
визначених тенденцій, і не вдається, звичайно, до
того широкого синтезу, як у часи становлення О.п
як такої. В свою чергу, О. п. перестає бути
джерелом збагачення худож. л-ри (за винятком
випадків стилізації).
Разом з тим, О.п. наших днів становить об’єкт
самостійного інтересу: промови й виступи
державних та ін. діячів, що становлять сусп. інтерес,
широко видаються, часом цитуються. Можна
вважати цю галузь сферою творчості й збагачення
най. літ. мов, виразом стану най. духу. Кращі зразки
О.п. успішно конкурують навіть з худож. л-рою
(напр., авторитет промов ростейських юристів —
В.Спасовича, Л.Коні або Флевако на рубежі XIX-
XX ст.). При всій своїй самостійності,О.п завжди
спиралася й спиратиметься на худож. л-ру,
знаходячи в ній багатий арсенал духов, цінностей
та етил, прийомів.
Семен Абрамович