ПАМФЛЕТ — літ-публіиистичний тв.,
спрямований проти соц.-коміч., шо демаскується
й гостро висміюється за допомогою іронії,
сарказму, гіперболізації в поєднанні з патетикою.
П. найчастіше створюються за часів посилення
ідейної та рел. полеміки (період Реформації) або
сои.-політ. потрясінь (період франц. революції кін.
XVIII ст.). О б’єктом сатир, гротескно-
гіперболічного зображення виступає важливе
явище: сусп.-політ, лад, клас, політ, і державні діячі,
партії. Поряд з цим П. може бути спрямований
проти певних побутових або й літ. явиш. Отже,
об’єкт сатири в П. ширший, соц. вагоміший, аніж
у спорідненому жанрі — фей летоні. П.
характеризується особливою тенденційністю і
викривальною з т.а автора спрямованістю. Саме
позиція автора, його об’єктивне чи суб’єктивне
бачення процесу, явища чи типу лежать в основі
їх висвітлення та оцінки. Відповідно до своєї
подвійної сутності, П. розвивається в двох
напрямках: публіцистично сатир, та худож.-сатир.
В основі першого — конкретно-сатир.
відображення дійсності. У другому переважає
асоціативно-сатир. зображення. Межа між цими
різновидами досить умовна й невиразна.
Термін П. уперше вжив англ. черк, діяч Ф.де
Бьорі в тв. “Philobiblon” (1344). Деякі літ-знавці
вважають термін похідним від англ. pamphlet (від
назви популярної комедії XII ст. Pamphilius sen
de атоге). 1н. — від ст-франи. pamphielet, звідти
франц. palmefeuiillet — літ. листки (тут помітна
етимологічна близькість з терміном «фейлетон»).
Близькі за жанр, ознаками П. і фейлетон можуть
мати спільність і в походженні термінів. Все ж,
очевидно, найближче до істини твердження літ-
знавців, котрі вважають, шо термін походить від
грец. part чи рат — все та phlego — спалюю.
Позаяк за своєю природою жанр покликаний не
просто висміювати, а саме знищувати сміхом,
спалювати об’єкт сатир, викриття, то це
твердження видається оптимальним. Основні
засади теорії жанру виклав франц. письменник М.
де Кур’є у »Памфлеті про памфлет» (1824).
Зародився П. в античності: Демосфенові
філіпіки (IV ст. до н.е.), Меніпп (III ст. до н.е, —
Меиніпова сатира), Сенека (І ст. н.е.), Лукіан з
Самосати (II ст. н.е ). В європ. л-рах утвердився з
XV ст., а розквіту досягнув у Х\ЛП-ХІХ ст. Серед
памфлетистів — Дж.Боккаччо (П. на жінок у жанрі
поеми-видіння «Ворон», 1454-55); П.Аретіно
(паскінади — еротично-сатир. вірш, памфлети, 1-
а пon. XVI ст.), К.Малапарте («Дон хамелеон», 1928)
— в Італії: Еразм з Роттердаму («Похвала Глупоті»,
1509) — у Нідерландах, У. фон Гуттен, Г.Буш і
К.Рубіан («Листи темних людей», 1515-17), С.Брант
(«Корабель дурнів», 1494) Л.Бьорне («Мениель —
французожер», 1837), Г.Манн — («Зненависть»,
1933) —- у Німеччині; Б.Паскаль («Листи до
провінціала», 1656-7) — у Франції; Дж. Мільтон
(«Ареопагітика», 1644), Д.Дефо (вірш, сатира
«Чистокровний англієць», 1701); «Найкоротший
спосіб розправи з діссентерами», 1702; «Гімн
ганебному стовпові», 1703), Дж. Свіфт («Казка
бочки», 1704), віконт Г.Болінґброк («Ідеал короля
патріота», 1749) — в Англії; проповідники Громади
моравських братів Ржегорж і Лукаш (кін. XV – поч.
XVI ст.), К.Гавлічек-Боровський (памфлетно-
полемічні кн. «Дух народної газети», 1851;
«Кутногорські листи”, 1851), Й.Махар, Я.Гашек —
у Чехії; Вольтер («Росіянин у Парижі»,
1860;»Філософські листи», 1753), Д.Дідро («Жак-
фаталіст», 1773); Е.Сьєйес («Шо таке третій стан?»,
1789), А.Шеньє («Звернення до франц. народу про
його справжніх ворогів», 1790), Е.Борк («Листи про
царевбивчий світ», 1796), М.де Курьє («Петиція обом
палатам», 1816), Е.Сю («Листи людини-мухи панові
префектові поліції», 1826) В.Гюго («Наполеон
Малий», 1852), Е.Золя («Я звинувачую», 1898),
П.Моран («Я спалюю Москву», 1924), Л.Селін («Моя
провина», 1936; «Дрібниці для погрому11, 1937) у
Франції; В.Бєлінський («Лист до Гоголя», 1847),
Л.Толстой («Не можу мовчати», 1908) — в Росії;
К.Краус («Зруйнована література», 1897; «Божевільня
Австрія», 1904) — в Австрії; суч. памфлети Мірчі
Дінеску (зб. мал. проз. «Веселих і сумних памфлетів»,
1990-96; зб. вірш, мікропамфлетів «Пиятика з
Марксом», 1996) — в Румунії.
В Україні памфлетистами періоду боротьби
проти експансії та утвердження уніатства були
І.Вишенський (кін. XVI — поч. XVII ст.) та
М.Андреллі (II пол. XVII- поч. XVIII ст.). У ХІХ-ХХ
ст. жанр представлений іменами І.Франка («В такі
хвилі», 1906 — памфлетна рецензія на поет.
зб.О.Луцького ), О.Маковея («Як Шевченко шукав
роботу»), Лесі Українки («Голос однієї російської
ув’язненої»), Л.Мартовича, В.Самійленка. У
післяжовтневий період М.Хвильовий у П. «Камо
грядеши», «Думки проти течії», «Україна чи
Малоросія» виступав проти політ, та культ,
зросійщення. Але в переважній більшості П. цього
періоду слугують пропаганді комуністичної
«партійності», спрямованої проти «класових
ворогів» і «буржуазних націоналістів»,
перетворюючись на пасквіль (В.Еллан-Блакитний,
Ю.Смолич, Т.Мигаль). Явно пасквілянській
характер мають П. Я.Галана, В.Беляева,
П.Козланюка, Ю.Мельничука, О.Полторацького.
2. У ширшому розумінні П. є метажанром
він використовує різноманітні структурно-
композиційні форми, має низку гібридних жанр,
різновидів: оповідання-П., нарис-П., байкаП,
вірш-ГІ. (“Хоч пролежав усе я життя на печі, Але
завжди я був патріотом” В.Самійленка), л ’еса-П.
(«Кар’єра Артуро Уі» Б.Брехта), фарс-П. («Фюрер»
О.М,Толстого), поема-П. («Війна старих та нових
богів» Е.Парні, «Німеччина. Зимова казка» Г.Гайне),
П.-поема в прозі («Ангеллі» Ю.Словацького),
повість-П. («Страдія» Р.Домановича, «Записки про
котяче місто» Лао Ше), роман-П. («Незвичайні
пригоди Хулю Хуреніто та його учнів» І. Еренбурга),
антиутопіяТ] («У нас це неможливо» С.Льюіса,
“Ферма звірів”, “1984” Дж.Оруела, «Ґе/гіополіс»
Е.Юнгера) кінопамфлет «Втеча містера Мак-Кінлі»,
сучасний літературний апокриф-П.
(«Александр Великий» К.Чапека), мемуари-П.
(«Росія в 1839» маркіза А. де Кюстіна), трактат-П.
(«Лист про сліпих для повчання зрячих» Д. Дідро)
лист-П. («Лист до Гоголя» В.Бєлінського), статгя-
П. Рос. л-ра 1860-70 рр. у боротьбі проти
нігілістичних і соціалістичних ідей витворила
особливий жанр, різновид — памфлетний
аитинігілістичиий роман.
Анатолій.Вотов,
Юрій Гречанюх