ПАМ’ЯТЬ ЖАНРУ — типол. змістовність
жанру, яка утворюється в процесі його іст.
функціонування і набуває значення його внутр.
канону. Введення цього поняття у наук, обіг
М.Бахтіним та його напівтермінологізаиія суч. літ-
знавством зумовлені достиглою необхідністю
побудови іст. ж анрології, зокрема, теор.
усвідомлення заг., в межах «вел. часу» (М.Бахтін),
транспекгиви жанру як такого. Особливу вагу має
це поняття для фольклористики, насамперед, тому,
що без нього неможливе розуміння діахронічної
варіативності тв. усної нар. творчості.
Як один із гол. параметрів іст. мінливості
жанру, це поняття за своєю змістовністю є іст.
відносним. Генеза жанру пов’язана з архаїчним
ритуалом як «мовою» міфопоет. уяви про світ.
Пізніше в процесі історизаиії міфол. свідомості
змістовна, актуальна єдність міфу та ритуалу
послаблюється. Міф, втративши свою “мовну”
матєріалізованість у ритуалі, починає відігравати
ролю ідеологічної парадигми минулого, а ритуал,
позбавившись своєї змістовної мотивації у міфі,
формалізується, стає рудиментарним знаком цього
минулого. Але досвід їх функціональних відносин
не зникає. Зокрема, призначення ритуалу — бути
системою “Правил поведінки», які відповідають
змістові міфол. події, переходить до жанру, який
первісно визначається “позаліт. ситуацією, шо
забезпечує йому побутову та культову доцільність»
(С. Аверинцев), а тому й відпрацьовується як «мов.
« рефлекс на ию календарну (типову) ситуацію. З
часом у процесі культивування худож. форм і
відбувається трансформація словесно-ритуальної
поведінки у власне жанр, а самої життєвої ситуації
— в тему, яка тривалий час залишається
актуальною ознакою його комунікативної
змістовності. Тема т.ч. натякає на міфо-ритуальне
походження жанру, стає мнемонічною алюзією
його доліт, минулого. Такий стан речей
зберігається по суті впродовж всієї доби
“рефлективного традиціоналізму)’ (С.Аверинцев),
тобто такого періоду літ. розвитку, який, зокрема,
характеризується нормативною уявою про жанр,
підживленою його стійким зв’язком із темою, і
хронологічними межами якого є, з од. боку,
античність, а з ін., — класицизм.
В контексті ж романт. бунту проти
унормованих класицизмом принципів та правил
худож. мімесису, зокрема, на тлі висунення як
змістовної домінанти жанру його ціннісного
пафосу, який дозволяє виразити автор, ставлення
до об’єкта своєї рефлексії, тобто у зв’язку із
суб’єктивізацією жанру вже сама тема стає його
мнемонічною грунтівкою. Але з часом жанр, пафос
поступається ін. модусам автор, модальності
(зокрема, стильовому) і набуває значення
мнемонічної атрибуції жанру, разом із темою
збагачуючи його регресивний потенціал, а тому й
консервуючи його іст. досвід.
Це спричиняє актуалізацію у постромант. добу
розвитку хулож. форм світоглядної змістовності
жанру, знову ж таки пов’язаної з архаїчним
ритуальним дійством, морфологія, синтагматика та
семантика якого відтворюють структуру міфу з його
стрижневою ідеєю світ. єдності та
цілеспрямованості. За судженням Н.Лейдермана,
світоглядна змістовність жанру полягає у створенні
«образної «моделі» світу, в якій все існуюче
набувало своєї мети та свого порядку». Ця
найсуттєвіша атрибуція жанру мнемонізується
модернізмом з його нігілістичним ставленням до
клас, уяви про цілісність світу, а отже, до трад.
худож. форм.
Вторинна, оптимальна актуалізація
мнемонічного потенціалу жанру відбувається у
новітню, постмодерністську добу літ. розвитку з її
концептуальною настановою на гру з худож.
формами, шо є проявом опосередкованого
визнання буттєвої усталеності світ, життя. Це,
викликане постмодерністською рефлексією,
осучаснення всієї тривалої історії жанру свідчить
про завершення нов. циклу його продуктивного
функціонування.
Борис Іванюк