ПАНЕГІРИК — від rpeu. panegyris — заг.
зібрання, урочиста промова на багатолюдних
зборах.
1. Літ. жанр, шо в усній або письмовій формі
возвеличує певну особу ,чи об’єкт. Попередником
П. був енкомій (гр. enliomion — похвала), жанр,
різновид хорової лірики в Давн, Греції VII ст. до
н.е. Термін П. уперше зустрічається в давн-грец.
оратора Ісократа, який назвав так свою
«всегелленську» промову до греків на олімпійських
іграх 380 до н.е.. яку виголосив ритмізованою
прозою, де уславляв Афіни і громадянську
доблесть, закликаючи геллінів до єдності і рішучої
боротьби з персами. Згодом П. стає синонімом
похвальної промови взагалі (лат. laudatio) і в цьому
значенні протистоїть інвективній і іромові як формі
паплюження, глуміння (Інвектива). Ант. риторика
розробила цілу систему П. як за об’єктом, так і за
формою славослів’я. Так, розрізняли П. богам,
міфол. героям, царям, державним або військовим
діячам. Проте предметом возвеличення могла бути
і країна, місто, місцевість, ріка і т.п. або ж сонце,
природа, весна, вино, жінка тошо. Виділялись
політ., судові П., практикувались П. у високому
стилі, відмітними рисами яких були абстрактність,
надмірна пишність тропів, парафразування імені.
Популярності жанру в грец. л-рі сприяли оратори
Горгій, Лісій, Ісократ. Однак уже в історика
Фукідіда (V ст. до н.е.) поняття П. набуває
прозивного значення незаслуженого вихваляння і
непомірних лестощів, а в сатирика Лукіана з
Самосати П. перетворюється на бурлескну
пародію (“Похвала мусі”). Важливе місце займав
П. в творчості софістів, риторів гелленістичної
доби (численні П. Александру Македонському). Б
давн. Римі, надто в імператорську добу. П. стали
поширеним жанром («Панегірик Траянові» ГІлінія
Молодшого, бл. 100 до н.е.). Інколи П. писались в
метрич. формі, як, напр., три П. Клавдіана
імператорові Гонорію (кін. IV – поч. V ст). Піл
назвою «12 латинських панегіриків» збереглося
зібрання похвальних промов, яке включає зразки
жанру від Плінія аж до IV ст. Панегіричний
характер, хоч і без ;вживання даного жанр,
означення, незрідка мала поезія Горація (П,
Октавіану Августу, Меценату). Овідія, ораторська
проза Ціцерона, історична проза Корнелія
Таціта («Біографія Агріколи»). Вже в ант. умовах
виникли П. візант. імператорам.
Дуже давне коріння мають П. в сх. л-рах.
починаючи з кін. III тисячоліття ло н.е.. де вони
утвердились в династичних царствах, деспотіях і
сатрапіях (Шумер, Єгипет. Вавилон, Персія). Вже
на ранніх стадіях можна розрізнити П. божествам
(напр.. Осірісу, Ізіді в Єгипті) і П. правителям,
вельможам (перс, написи Ахеменідів — своєрідні
“автопанегірики», самовозвеличения орієнтальних
владик). Найвищого розквіту в сх. л-рах П. досягає
в клас, поезії мовою фарсі (Х-Х\/ ст.). Араб,
поетика виробила для позначення П. адекватні
терміни мадх (похвала) і касида. Як правило,
більшість араб, поетів жила при дворах володарів
і тому з особливим завзяттям і старанням прагнула
возвеличити своїх покровителів, вдаючись
арсеналу найвитонченіших поет, засобів (Рудакі.
X ст.. Анварі, XII ст., Сааді, ХШ ст.). Поряд зі
світським, існував і рел.-містичний напрям перс,
поезі. шо уславляв Аллаха і пророків (Насир
Хосров. XI ст.). Представники т.зв. дервішсько-
суфійської поезії вели, на відміну від придворних
поетів, аскетичний спосіб життя і гостро
засуджували світську л-ру за гіперболізоване
уславлення земних владик. Вони стали творцями
жанру газелі П. богам і божественним силам. У
XVI ст. сх. панегірична поезія, вичерпавши свій
худож. потенціал, вироджується в автопародіях та
епігонстві, хоча вона й досягає на той час
неабиякої форм, довершеності.
Деяке пожвавлення П. переживає в зх.-європ.
л-рі сер віків, Відродження та бароко — в церк.
гімнографїі, протестант, л-рі, барочній ліриці (П.
Христу, діві Марії, «отцям церкви», святим і
мученикам). Паралельно починають виникати і
пародійні П., шо були сповнені в’їдливої сатири
(елегії Г.Бебеля. У. фон Гуггена, Я.Бальде, оди
В.Л.Векерліна, М.Опіца, К.Кульмана, «Похвала
глупоті» Еразма з Роттердаму, «Похвальне слово
пристрасті до грошей» фон Деккерса). В добу
класицизму П. стає основою придворної поезії,
возвеличуючи особи та діяння монархів,
переважно в країнах з клас, формою абсолютизму,
як. напр.. Франція (Сено, Е.Флеш’є, Ж.Д.Боссюе,
Ж.Б.Массійон, Ф.де Малерб) або Росія
(Д.Ростовський. Ф.Прокопович, М.Ломоносов,
ГДержавін). Тут виникла така різновидність П. як
панегіричні кн. пісні, що писали силабічним віршем
і уславляли духов, і світських владик (патріархів,
митрополитів, Петра І, О.Меньшикова, Катерину
II, Єлизавету Петрівну), іст. події (Переяславську
Раду, підкорення Смоленська і Азова, Полтавську
баталію). До нас дійшло, напр., понад 60 П. тільки
з петровських часів. У Польщі цей жанр
поширюється в ХУІ-ХУІІІ ст. П. писали серед ін.
такі видатні поети як А.Кшицький, К.Яніцький,
Я.Кохановський. С.Шимонович, П.Морштин.
І.Красицький, А.Нарушевич, С.Требецький. У добу
Просвітництва П. викликають гостро негативну
реакцію (Ф.Венгерський, Ф.Заблоцький).
В укр. л-рі П. зустрічаються передусім у
полемічній, бароковій і просвітительській л-рі XVI-
XVIII ст.: у С.Яворського, Д.Ростовського (т.зв.
вінці). Г.Кониського. Найбільше у поетів києво-
чернігівського осередку (А.Заруцький,
І.Орновський, П.Армашенко, С.Яворський,
П.Орлик), які славили Мазепу як «найбільшого
українського лицаря». Але і іісля піддання гетьмана
за наказом Петра І анафемі автори П. змінили
вихваляння на лайку. Така безпринципність є
характерною для панегіристів нов. часів. Тому
жанр і термін П. майже повністю виходить з
ужитку, хоча природа його жанр, специфіки і
характерні риси продовжували експлуатуватися
навіть у XX ст.. особливо в країнах з тоталітарними
режимами, як нацистська Німеччина (П. ‘вел.
фюрерові”) або Совєтський Союз (П. “вождям
світового пролетаріату ’, «полум’яним рево­
люціонерам”, Комуністичній партії, проле­
тарському інтернаціоналізмові).
Чимало тв. панегіричного типу можна зустріти
в укр. рад. поетів — від П.Тичини (“Ленін! Одне
тільки слово, а ми вже як буря: “Готово! “. 1931;
«Партія веде», 1933), М.Рильського («Пісня про
Сталіна», 1934), В.Сосюри («Сталін», 1936: “Ленін»,
1938; »Слава», 1943), М.Бажана («Людина стоїть в
зореноснім Кремлі”) до Д.Павличка й Б.Олійника.
2. В переносному значенні П. — нестримна,
надмірна, однак безпідставна хвала, незалежно від
жанру. Як правило, вживається іронічно.
Анатолій Волков,
Петро Рихло