ПАНЧАТАНТРА — худож. втілення жанру
шастра (повчання;-напучення, зокрема, такого
варіанту шастри, як “Нитішастра” (від ‘ниті” —
поведінка), шанований в Давн. Індії підручник
життєвої мудрості. Буквально означає “п’ять
книжок”, створенних начебто мудрим
Вішнушарманом для синів иаря, шо були темні
розумом й нічого не знали. Історія пригод та перемог
чотирьох друзів — ворона, миші, черепахи та газелі
— є, звичайно, притчею (котра виростає з
найдавнішого фольклор, жанру — казки про
тварин). Ця ситуація, в свою чергу, виразно нагадує,
що й в Нов. Завіті Христос говорить мудрі речі
притчами, “зважаючи на простоту” слухачів з народу.
Ін. словами, перед нами надзвичайно
репрезентативна ситуація життя типового жанру
давн. Сх., шо виникає з фольклор, стихії, водночас
контамінуючисьзтрадиніао рел. дидактичної л-ри.
Разом з тим П. займає особливе місце як в давн-інд.
л-рі (хто буде її ретельно вивчати, той не мусить
боятися навіть иаря богів Індри), так і в світ, л-рі,
котра вже понад півтора тисячоліття переказує й
інтерпретує сюжети цієї кн. в найрізноманітніших
варіантах.
Оригінал П. невідомий: кн. дійшла в кількох
анонімних редакціях ( Тантракг’яїка” — кн.
напучень, бл. V ст., та “Панчакг’янака” — Книга з
п’яти оповідань, XI ст.), і намагання приписати
авторство П. реально існуючому в IV ст. до н.е,
радникові царя Чандрагупти Вішоногупті
(аналогічний легендарному Вішнушарману) не є
грунтовними; текст П. все ж таки складається,
очевидно, не в IV ст. до н.е.. а в IV ст.н.е. й має
типові ознаки літ. етикету і стилю цієї епохи. Тут
маємо справу з переростанням побутової новели
в чарівну казку, з рем інісценціями, котрі
примушують згадати Рігведу й Махабагарату, а
також, звичайно, буддійські ” Дзкатаки” з їхньою
наскрізною ідеєю взаємопроникнення тваринного
і людського, високого і низького, мудрого і
безглуздого. Спільна фольклор, основа спосте
рігається, коли порівняти сюжет про війну ворон
та сов у санскритській Магабгараті з подібним
сюжетом в буддійських Лжатаках. написаних на
палі; цей сюжет є і в П. Суто Джатакам відпо
відають сюжети про осла в левовій шкурі, про кару
колесом та ін. Саме фольклор, інтерпретації цих
сюжетів й народили П. Та вона вже далеко не
проста за своєю літ.-худож, структурою. Вишукане
сполучення віршів з прозою (вірші обрамляють
вел. фрагменти тексту й фіксують увагу на
моральному резюме). Окр. вірші виникли (як
загалом, і окр. новелістичні сюжети) задовго до
самого тексту П. (напр., деякі подібності
зустрічаються в кн. про політ, мудрість —
Артгашастрі”, що існувала вже в IV ст. до н.е.,
або в “Законах Ману”). Але назагал П. є перш за
все картиною давн-інд. життя, починаючи з епохи
Гуптів. періоду розквіту міської культури з її
культом мудрості й незгасаючою цікавістю до
шахрайських сюжетів та анекдотів. Тут
опоетизовано також цінності, які ми звикли
називати гуманістичними: дружбу, вірність,
самозречення, милосердя, гостинність; разом з тим
відчутний типовий утилітарно-цинічний струмінь
зневаги до ‘бідака” й “простака’’ — перед нами,
по суті, тип ренесансної свідомості. Власне, сам
дидактизм П. є лише штучним обрамленням, яке
мусить з’єднати певним задумом тв.. шо виникали
як розважальні, значною мірою фольклорні. Але
літ. обробка була вправною та послідовною:
різнорідні за походженням міфи та байки, казки
та притчі, анекдоти та афоризми утворюють
досить однорідний синтез, особливо завдяки
майстерності нарації, коли один сюжет вміло й
вмотивовано переводиться в ін. Образи богів, які
в Ведах та клас, епосах Магабгарата і Рамаяна
відіграють фундаментальну роль, тут робляться
дещо пласкими й емблематичними, а ініціативи
усіляких шахраїв, шо видають свою волю за волю
богів, свідчать, що в П. відбито зростання
скептицизму, хоча назагал картина світу тут є
ортодоксально індуїстською. Водночас сюжети П.
швидко переймаються ше екзотичним для Індії \ZI-V
ст. до н.е. джайнізмом (кашмірська версія
Пурнабгадри. XII ст) та буддизмом. П. перекладають
чи не всіма мовами Індії, вона у вигляді окр. оповідань
стає частиною клас, антології ХІ-ХІІІ ст.
(‘Гітопадеша’ — корисна настанова.
Катгасарігсагару” — океан казкових рік). Все
зазначеі іе. разом з демократизмом позиції оповідача,
споріднює П. з такими тв. ренесансного типу, як сх.
Тисяча й одна ніч”, “Книга папуги”, “Книга
Синдбада”, новели Пу-сунліна в Китаї, а також
пізніші ренесансні новели Боккаччо або Саккетгі.
За кордонами Індії П. виявилася винятково
популярною. В Сасанідському Ірані VI ст. за
наказом царя Хосроя Анушірвана вона
перекладається пехлевійською мовою (за
переданням, для того спеціально було послано до
Індії царського лікаря Бурзое, шо, вдавшися до
хитрощів, зміг переписати П. й привіз разом з нею
з Індії ше й шахи). Переклад, зроблений Бурзое, в
тому ж VI ст. використано для створення
сирійського. а в VIII ст. — й араб, варіанту (Абдаллах
Ібн ал-Мукаффа); завдяки перекрученню в
пехлевійській, та, згодом, й араб, версіях імен
панчатантрійських шакалів — Каратака й Даманака
— виникає нова назва: “Каліла й Дімна”. Цей
варіант стає основою для подальших перекладів та
інтерпретацій. Хорезмієць Біруні писав: “У інд,
народу існує багато галузей науки й неймовірна
кількість книжок. Охопити їх усі я не можу, але як
би мені хотілося перекласти “Панчатантру”, котра
відома у нас як “Каліла й Дімна”. Цікаво, шо в XVI
ст. в перс, обробці під назвою “Пробний камінь
мудрості” П. знову повертається в Індію. Перс.
переробки стають основою для тур. та узб. версій.
Бл. 1080 візантієць Сімеон Сіф вільно перекладає
“Калілу й Дімну” грец. мовою, але слово “каліла”
було усвідомлено ним як араб, “ікліль”. тобто
“вінець’, а “дімна” — як “ліман”. “сліди кочів я”.
Нова грец. назва бриніла вже як “Стефаніт та
Іхнілат” — “Вкоронований та слідопит”. Через посе
редництво пд. слов ян зб. потрапляє до сх. слов’ян.
Осьодназназвст-слов’ян. варіанту: “Описаніє Сіфа
Антіоха о зверях, нарицаемых Стефанита и
Ихнилата”. Давн-рус. книжники сприймали це за
тв. когось з церк. авторитетів (напр.. Іоана
Дамаскіна). й шукали в ньому христ. настанов. З
араб, тексту тв. на поч. XII ст. перекладає
гебрєйською раббі Йоїль, а з його тексту робиться
лат. переклад Іоана з Капуї (під назвою
“Напучування людського життя”). Одночасно
виникає ісп. варіант, згодом — нім., франц.. італ..
чес. та ін. Як наслідок, сюжети з П. зустрічаються в
швайках Г.Сакса й в “Райнеке-лисі” Й.В.Гьоте. в
“Декамероні” Дж.Боккаччо й у байках Ж. де Ла
фонтена (цікаво, шо у Франції П. зі іано з тур. версії
Тумайюн-наме” — “Царственна книга”, котру тут
було перекладено в XVI ст.). Інл. оригінал П. стає
відомим в Європі з XVIII ст.. після безпосереднього
знайомства європейців з культурою Індії. 1762 у
Петербурзі Б.Волков перекладає з франц.
“Политические нравоучительные басни Пильпая.
философа индейского”, що було вже другим
осягненням П.. сюжети якої здавна стали
включатися в різноманітні афористико-ді-ідактичні
зб.: саме ними скористався І.Крилов; згодом
Л .Толстой використає цей матеріал у своїй “Азбуці”.
Перекладено П. було рос. мовою П. Р.Шор та
А Сиркіним. Відлуння П, можна спостерегти в
байках Л.Глібова. П. стала популярною також в
Індонезії, Малайзії. Сіамі, її знають в Афганістані й
Монголії, в Ефіопії та Грузії, в Данії та Ісландії.
Достатньо сказати, що існує більш як 200 обробок
П. на більш як 60 мовах. Рос. індолог акад.
С.Ольденбург, котрий називав П. “інд.
Пятикнижжям”. підкреслив, шо після Біблії вона
стала одною з найпоширеніших в світі кп. На
основі вивчення П. Т.Бенфеєм започаткувалася й
власне компаративістика.
Семен Абрамович
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.