ПАРАБАСА 1. Частина ст-аттичної комедії
(ін. назва — анапест, позаяк саме цей вірш, розмір
вживався в П.), пряме звернення до глядачів під
час театр.-драм. дії. П. не була безпосередньо
пов’язана із тим, що відбувалося на кону, навпаки,
була позасюжетним складником, який надавав тв.
театр, двопланності. П. — автор, відступ, лір. і
публіцистичний, шо в ньому автор устами
корифея і учасника хору, які скидали маски і
ставали в один шерег, не лише оцінював те, що
відбувалося на сцені, але і викладав свої політ, та
літ. погляди, а також кидав гострі докори тим,
хто знаходився в залі. Характерним було
висміювання, часом невиправдане, конкретних
осіб. Так, Арістофан —- “батько політ, комедії
— у “Хмарах” глузує з Сократа. В політ, комедії
Вершники’ Арістофана гостра сатира
спрямована на ватага військової партії Клеона.
В останніх комедіях Арістофана П. немає, в сер.
і нов. аттичній комедії вона зникає.
2. У ширшому розумінні П. можна назвати будь-
яку автор, декларацію, позасюжетне виголошення
з кону сценічних або позасценічних подій і явиш.
Рим. комедіографи (Теренцій, Плавт) переносять
звернення до глядачів у пролог. Тут драматург
повідомляє про сюжет п’єси, захищає свою літ.
позицію, виправдовується перед публікою тощо.
Соц. і моральний, повчальний і викривальний
первні, як правило, відсутні. Комедія класицизму
замінила П. резонерами: у Ж.Б.Мольєра в
“Тартюфі” це Клеонт, у Д.Фонвізіна в
“Недоростку” — Стародум, резонер, що виголошує
у кін. п’єси моралізаторську гному. У
О.Грибоедова Чацький поєднував функції
високого позитивного героя і резонера — автор,
рупора. В реаліст, комедії розробляється прийом
самовикриття. До залу звертається не автор,
персонаж, а негативний герой, виходячи з логіки
свого образу. Так. Городничий у “Ревізорі”
М.Гоголя, висловлює автор, позицію, ін. мов.
засобами проголошує думку, шо її вкладено в
епіграф до комедії. Отже і резонери класицизму,
і самовикривальні репліки й монологи в комедії
реалізму функціонально відповідають П.
Прямий “ренесанс” парабасгичних звернень до
згілу має місце в драматургії реаліст, умовності. Так,
у п’єсі К.Чапека “Розбійник” Пролог звертається до
залу, маючи намір познайомити глядача з
заголовковим героем і оцінює його з позицій ледве
не протилежних автор. Але в п’єсі бр. Чапеків “З
життя комах” Бродяга визначає саме автор, позицію.
П. можна знайти й у п’єсі К.Чапека “Кохання згубна
гра”, коли кілька персонажів, порушуючи сценічну
ілюзію, звертаються до залу. Щоправда, в подібних
тв. спостерігається двоплановість. в якій П. ніби
набуває другого життя. Тому до П. звертаються
представники агітаційного театру. Такі автори часто
свої ідеї передають через умовних персонажів або
зонги, функція яких дорівнює П. греків: Б.Брехт
(“Добра людина з Сичуані”, “Круглоголові та
гостроголові”, “Матінка Кураж” та ін.); Назим Хікмет
(“Тартюф — 59” і “Чи був Іван Іванович?”); Остап
Вишня (“Вій”); Л .Кручковський (“Смерть
Губернатора”). В.Маяковський у фіналах “Клопа” та
“Лазні” використовує той самий прийом, шо й Гоголь
у “Ревізорі”.
Людмила Волкова