ПАРАБОЛА (від rpeu. parabole — порівняння,
слово, шо стоїть яоруч якогось поняття, слово в
якому це поняття загадується (з paraballeirt — кинути
поруч) — оповідний тв.. у основі якого лежить
історія, що є прикладом, моральним уроком.
У сх-слов’ян. мовах, у тому числі й укр.,
існують два терміни: П. і притча; в багатьох зх –
європ. — лише один — П. Слова “парабола” і
“притча”, “параболічний” і “притчевий” часто
виступають як синонімічні, або різницю між ними
вбачають у тому, шо притча тяжіє до алегорії, а
П. до символу.
Першопочатково П. мала значення
зіставлення, подібності. Ст-давн. оратори інколи
називали П. прості порівняння. Але переважно в
давн. риториці під П. розуміли спеціально
підібраний з дидактичною метою приклад і його
пояснення, з допомогою яких стверджувалися
певні морально-рел. думки. В такому сенсі деякі
автори (напр., рум. поет і літ-знавеиь Т.Віану)
визначали П. як приховану алегорію.
Дидактично-худож. параболічні структури досить
часто зустрічаються в Біблії, надто в Нов. Завіті.
Популярними були П. в укр.
проповідницькій л-рі 2-ої пол. XVII-XVIII ст.
Цьому сприяла барокова традиція насичувати
казання цікавими риторичними прикладами.
Джерелом сюжетів для них часто с/іужили зх-
європ. зб. “Римські діяння”, “Велике зерцало”
та ін. У давн. укр. л-рі було два способи
алегоричного .освоєння сюжету — це
фабулярний і параболічний. Будь-який
оповідний тв. міг стати П., якщо він набував
ознак риторичного прикладу. Сюжетна частина
П. запозичувалась з ін. жанрів, а потім
творилася наново з метою параболічного
тлумачення. Один і той самий сюжет міг мати
різне значення. • Прикладами можуть бути П.
Антонія Радивиловського XVII ст. про те, як лев
відкусив голову приборкувачеві, про Розимунду
і Грацію Плену, про убогого слугу, про царя,
який ніколи не сміявся і його необачного брата,
про двох ворогуючих братів та ін.
П. належить до філос. тв., має двочленну
структуру: фабулу і тлумачення, у якому
розкривається алегоричний зміст тв. Тлумачення
може реалізуватися і по ходу розповіді. Для П.
характерною є яскравість сюжетних подій та
образів, надто тих моментів, які підлягають
алегоричному тлумаченню. Вся її структура
спрямована на пробудження зацікавлення читача
чи слухача.
Проблемним є питання про самостійність П.
як жанру. Вона швидше пов’язана з визначенням
жанр, різновидів групи алегорично-повчальних тв.,
таких як притча-П., оповідання-П., казка-П.,
байка-П.. анекдот П , драма-П. тошо. Часто її
виникнення є наслідком застосування
параболічного прийому викладу худож. матеріалу.
Скажімо, П. є вставне оповідання про гоів та магоів
у праці І.Франка “3 останніх десятиліть XIX в.”
(1901).
Юрій Клим’юк