ПАРАЛІТЕРАТУРА. Термін, неприйняття
програми тої чи ін. літ. групи, школи або й цілої
літ. епохи з позицій панівного на даний момент
в тому чи ін. культ, середовищі смаку. Так, у давн.
греків і римлян ‘л-рою” називалося все написане,
аж до іст. чи філос. прози, мемуарів чи епістол
включно, але з формуванням таких наук,
дисциплін, як поетика та риторика, красне
письменство почало осмислюватися як “мова
богів” на протилежність “прозі”, жанри якої
обернулися в очах поетів П. Воднораз для ст-
давн, греків літ. творчість будь-якого ін. народу
(виняток робився згодом лише для римлян) була
“варварською” — аж до часів геленізму, коли
інспірація грец. культ, засад в ін. культ, світи
закономірно обернулася зворотнім впливом. Лля
ант. сус-ва П. були христ. писання, котрі
розглядалися як “незграбні” з погляду ант.
поетики та стилістики — доки саме ця л-ра не
зруйнувала підвалини ант. естетизму. Для христ.
Сер-віччя П. була самоцінна худож. творчість як
така, усяка “гра словом”, слово ж бо мислилося
як знаряддя, шо здобуває істину. В свою чергу,
сер-віч. словесність стає посміховиськом в очах
класииистів та просвітителів XVIII ст.: Вольтер,
напр., вважає все ие за суцільний морок
(щоправда, до П. він фактично зараховує й
“дикуна” В.Шекспіра, котрий не знає
класицистичних правил). Н.Буало забороняв
письменникові спиратися не лише на Біблію, але
й на власні фольклор, корені (нищівна критика
ним Ш.Перро); для нього й ін. класицистів
незаконною” була також романна гіроза як
“плебейська” та позбавлена смаку й культури.
Відповідною була й реакція відмираючого
класицизму на сентименталізм та романтизм,
бо ж нищилися, здавалося б, навіки канонізовані
(з ренесансних часів) греко.-рим. естетизуючі
традиції. З т.з. кантіанської естетики, шо
підсумовує цю установку на саме лише красне
письменство, П. є всі сер-віч. сх.-слов’ян. л-ри
аж до часів класицизму: типова П. для
обстоювачів класицистичного погляду, напр.,
творчість Г.Сковороди, побудована виключно на
філос.-рел. джерелах, не кажучи вже про явища,
котрі Сковороді передували. Самі фольклор,
основи укр. л-ри виглядають з цієї позиції,
визначеної інерцією арістотелево-
класицистичного впливу, щонайм’якше
“недостатніми”. У свою чергу, філос.-публі-
цистична, “риторична” структура романістики
й, почасти, поезії XIX XX ст. сприймаються
естетською думкою як явище “неповноцінне”:
(достатньо пригадати негативну оцінку
Г.Флобером філос. відступів у “Війні та мирі”).
Для реалістів XIX ст. П. був модерністичний
експеримент будь-якого гатунку: з особливою
ненавистю до суб’єктивно-худож. пошуку
ставилися прихильники соціалістичного
реалізму, котрий, в свою чергу, був в очах
зх. світу параліт. монстром, або, за виразом
одного з амер. критиків, “баскетболом в
інвалідних колясках”. За межі “справжньої л-
ри” в різні часи виводилися такі сьогодні
безперечно змістовні явища, як ліро-епіч. або
ж лір. проза. Все це дає підставу обгрунтувати
введення терміну П. як такого, що сприяє
чіткішому моделюванню перебігу літ.
критеріїв. Він допомагає глибше зрозуміти
релятивність тих чи ін. “заг-прийнятних”
оцінок, пасіонарність нов. літ. явиш, які
енергійно “закреслюють” досягнення
попередників, а також живучість інерції тих чи
ін. тимчасово впливових течій.
Семен Абрамовнч