ПАСТОРАЛЬ (лат. pastorales — пастуший)
— метажанр який заснований на ідилічному
зображенні пастушого життя. До жанр, форм П.
належать: пасторальний роман (напр., “Аркадія”
італ. письменника Я. Саннадзаро (XV- XVI ст.),
пасторальна повість (“Галатея” і “Естелла” франц.
письменника XVIII ст. К. Флоріана), пасторальна
драма (“Аманта” італ. письменника T.Tacco (XVI
ст.), пасторальна поема (“Ф ’єзоланські німфи”
італ. письменника Дж .Боккаччо (XIV ст.),
пасторальна трагікомедія (“Країна кохання”
англ. письменника XVII ст. Р. Флекно) тощо.
Генетично П. пов’язана з буколічними
мотивами (Буколіка) давн-грец. л-ри, зокрема, з
написаним ритмізованою прозою романом III ст.
до н е. Лонга “Дафніс і Хлоя”. Це створює
трудноті шодо визначення видових меж між
пасторальною та буколічною л-рою, шо зумовлює
часте використання цих понять як
термінологічних синонімів. До того ж, буколічне”
та “пасторальне” входять у змістовний обсяг
поняття “ідилічне”. Це пояснює характерну для
всієї ідилічної л-ри свободу жанр,
взаємостосунків. Назагал П. необхідно
співвідносити з усіма жанр, формами
“руссоїстського” напрямку (відомий факт впливу
пасторального роману франц. письменника XVI
— XVII ст. О. л’Юрфе “Астрея” на Ж.Ж.Руссо).
Що стосується питання про походження та
розвиток новоєвроп. П., то при цьому не можна
не зважити на жанр лицарської лірики
пасторелі чи пастурелі (від Прованс, рastorelle
— “пастушка”), який побутував або в оповідній,
або в діалогічній формі в Провансі XI — XII ст.
Пасторела виникає внаслідок культивації
аналогічних у своїй змістовності жанрів Прованс,
фольклору. В пасторелі йшлося про зустріч на
лоні природи лицаря та пастушки, яка йому
сподобалася. Лицар витончено упадає за
селянкою, і вона поступається його бажанням,
або відхиляє домагання кавалера сама чи
покликавши на допомогу односельчан чи милого
дружка.
В XI — XIV ст. подібні жанри під впливом
Прованс, лірики виникли у Франції (пастурелль
— pastourelle), в Каталонії (пасторепла —
pastore! la), в галісійсько-порт. ліриці
(.паштурелла), в Італії (пастораль), в Німеччині,
Англії та ін. Вони не були сліпим наслідуванням
Прованс, жанру, а обробкою його на тому чи ін.
нац. грунті. Якщо П рованс, пасторелла —
любовна пригода лицаря і пастушки, причому
чоловік — ініціатор освідчення, то у Р. Ґенрісона
(XV ст., Шотландія) пастушка освідчується перша;
у А. Нунеша (XII ст., Португалія) лицар незрідка
не наважується не тільки зізнатися в коханні, але
й показатися на очі пастушці, обмежуючись тим.
шо потай підслуховує її пісні; X. Руїс (XIV ст..
Іспанія) зображує пастушок грубими,
чоловікоподібними. фізично сильними,
жадібними та хтивими, протиставляючи їх діві
Марії; а маркіз де Сантільяна (XV ст.. Іспанія)
створив витончені стилізації в дусі
аристократичної поезії, але з нар. елементами,
причому краса пастушки та близкість її до
природи перетворюють селянку на ідеал, до
якого лицарю необхідно піднятися, аби
заслужити любов. Із зникненням лицарства цей
жанр суто лицарської л-ри поступово зникає, а
термін П. продовжує існувати, наповнюючись
нов. змістом.
Починаючи з XIV ст. (Італія) в жанрі П. почали
об’єднувати тв. різних родів — епіч., лір., драм.,
які мали пастушу тематику. У цьому значенні П.
була типол. близькою до ант. буколічної поезії
(Феокріт, Вергілій, Овідій, Кальгіурній).
проповідей та новел Іоана Златоуста (Діона
Хрістозона) та пастушого роману поч. н е. (Лонг).
Використання жанру П. було подвійним: 1) у
трад. буколічній формі (еклозі) передавали зовсім
чужий їй зміст — політ., рел., іст., інтимний та
ін. (Італія — Ф .Петрарка, Боккаччо, М,-
М.Боярдо; Іспанія — дель Енсіна, Ж.Вінсенте,
де Руеда та ін.); 2) подальший розвиток аит.
буколічного змісту в нов. свроп. л-рі. Першими
тв. цього напрямку були поема (інколи вважають
— роман у віршах) Боккаччо “Ф’єзоланські
німфи” (1344-1346. вид. 1477), яка наслідувала
ант. локальні міфи (Овідій ‘‘Метаморфози”), та
проа впереміш з терцинами роман “Амето, або
Комедія про флорентійських німф” (1341-1342,
вид. 1478). Традиції Боккаччо розвиваються в
ідилічних тв. Лоренцо Прекрасного. А.Поліціано
(XVI ст.) та ін.
З XVI ст. пасторальні поети та прозаїки,
зображуючи ідеалізоване життя пастухів та пастушок,
полемічно протиставляли безтурботному сільському
життю міське життя з його соц. протиріччями. А
пастухи були у них умовними масками, почепленими
на придворну знать. Це проявилося в романах “Сім
книг про Ліану” X. де Монтемайора (1559, Іспанія),
“Аркадія” Ф.Сіднея (1590, Англія). Астрея” О.
д Юрфе (1610-1619, Франція) та ін. Ці тв. були
популярні серед аристократів, позаяк відбивали їхнє
розчарування в довколишній дійсності і відводили в
ідеальні утопічні країни, де на лоні гармонійної
природи пастухи та пастушки вели делікатні бесіди,
переживали витончені почуття тощо. Це були елітарні
тв., бо лише вибраним були зрозумілі алегорії’ й алюзії
на ті чи ін. події придворного життя, чи імена, під
якими ховалися конкретні іст. особи.
В кожному най. пасторальному романі
було і дещо особливе. Так, у Франції —
значне місце відводилося докладному описові
вел.кількості видів і відтінків кохання, які
зводилися до дванадцяти заповідей Селадона;
в Іспанії — описувалося лицарське ставлення
до жінки та підкреслювалося різке
протиставлення зображуваного життя та
утопії: в Італії — розроблялися витончені
платонічні почуття пастухів та ін. Окр. місце
посіла с роман М. де Сервантеса “Галатея”
(1585), в якому проголошувалися гуманістичні
ідеали — соц. рівність, право на любов як
основу емансипації особистості, краса і
свобода людських почуттів.
Пасторальні романи породили цілу л-ру
ек/іог Широке використання діалогу та інтриги,
багатоперсонажність, алегоричність та ін. вели до
драматизації еклоги і, нарешті, до появи
пасторальної драми. Перші її зразки з’явилися в
сер. XVI ст. в Феррарі (Італія): жанр трагедії
( ‘Жертва’ Беккарі, 1554 р.), комедії ( “Аретуза”
Лолліо, 1563) та ін. Серед них — драма “Амінта”
Тассо (1573), яка стверджує могутність любові і
марність опору їй, п’єса “Вірний пастух” Б.Гваріні
(1585, Італія), якою започатковано маньєризм.
Виникнення пасторальної драми йшло й ін.
шляхом — з міраклів (“Друга пастуша п’єса”, сер.
XV ст., Англія), ауто (Ж.Вісенте. поч. XVI ст..
Іспанія), фарсів (X. дель Енсіна. поч. XVI ст.,
Іспанія) та ін., тобто з жанрів, які вже існували і
мали пасторальне начало.
Паралельно з драмою в XV — XVI ст.
відбувався розквіт пасторальної поезії:
любовна лірика петраркістів (В.Колонна,
П.Бембо, Б. ді Кастільоне); поема “Пастуший
календар” Е.Спенсера (1579 р.. Англія), яка
обговорює теми моралі, релігії, політики;
пастуші вірші послідовників “Плеяди” —
Ф .Депорта, який розмірковував про мирну
самотність та сільське життя, Ж. В. де Лафрене,
який зображував радісний світ любовних
стосунків та їх чуттєвий бік; Г. де ла Вега в своїх
“Еклогах” (XVI ст., Іспанія) підреслював
природність та простоту життя пастухів, єдиний
зміст якого — кохання.
Вишого розвитку П. досягла в XV — XVII
ст. Вона стає одним з домінуючих жанрів у
різних нац. течіях і школах бароко, таких як
маринізм в Італії, гонгоризм в Іспанії та
Португалії, преціозність у Франції,
Кенігсберхький поет, гурток і літ. товариство
“Пегницький квітковий та пастусший орден” у
Німеччині. Але поступово П. втрачає свої
позиції в л-рі і витісняється ін. жанрами
(героїчним чи соц.-побутовим романом,
класицистичною драмою), незважаючи на
значні зразки в ліриці Дж. Марино (Італія), Л.
де Гонгора (Іспанія) та їх послідовників, у п’єсах
О.Ракана, Ж.О.Ґомбо, Ж.Мере та ін. (Франція),
в комедії Лопе де Вега “Дурна для інших,
розумна для себе” (1635), яка доводила
перевагу “природної” людини над
придворними, в “Пасторалі про німфу
Герцинію” М. Опіца (1630, Німеччина).
У XVIII ст. П. набуває сентиментального
характеру в деяких л-рах Свропи (Швейцарія —
С. Гесснер; Німеччина — И. П. Гебель; Польща
— Ф.Карпіньський; Росія — М.Ломоносов,
О.Сумароков, М.Карамзін; Україна — Ф.Про­
копович, деякі мотиви у тв-ті Г.Сковороди і т.д.
Існує П. і в трад. вигляді в окр. нац. л-рах. (О. Поп
“Пасторалі” та поема ” Віндзорський ліс”, 1713,
Англія).
Наприкін. XVIII — поч. XIX ст. П. виходить з
моди, її жанр, можливості іст. вичерпані, але
зустрічаються спорадично в деяких віршах
А.Шеньє (Франція), О.Пушкіна, Ф.Містраля
(Прованс) та ін. У XX ст. використовують
переважно “жанр, пам’ять” П., зокрема, для
створення іронічної невідповідності між її жанр,
ознаками та змістом тв. (напр., “Остання
пастораль” О. Адамовича (Білорусь), “Пастораль
сорок третього року” С.Вестдейка (Голандія),
“Пастух і пастушка” В.Астаф’єва (Росія),
“Пастораль XX сторіччя” Л,Костенко,
“Пастораль. 1943” В.Затуливітра (Україна),
“Пасторалі” Л.Арагона (Франція) та ін.
Відрізняючись розмитістю жанр. меж. П.
здатна сполучатись з ін., навіть протилежними
за своєю змістовністю жанр, формами, напр.
епітафія К.Батюшкова “Напис на труні
пастушки” (Росія. XIX ст.). Часто поєднуються
пасторальні й міфол. мотиви (“Ідилія” рос. поета
XIX ст. П.Катеніна), христ. (“Пастушкова пісня
про Христа та його воскресіння” та “Еклога про
кривавий піт Христа” нім. поета XVII ст. Ф.Шпеє),
лицарські (в П. ісп. поета XV ст. X. Мендоси)
тошо.
Пасторальні мотиви наявні у творчості
багатьох письменників різних нац. і регіональних
л-р.. зокрема, англ. (Е.Спенсер, XVI ст.;
Б .Джонсон, XVI — XVII ст.; Р.Геррик, ХУІ-ХУІІ
ст.: У.Коллінз XVIII ст), бразильської (Т.Гонзаго.
XVIII — XIX ст.; К.Коста, XVIII ст.; А.&іізіо, XVIII
— XIX ст.; Ж. Маседо XIX ст), дан. (Е.Летус, XVI
ст.). канадської (Ж.Кенель XVIII — XIX ст.),
кубинської (Р.Менліве XIX ст.), угор. (Ф.Фалуді.
XVIII ст.), нідерл. (М. Брукхейзен, XVII — XVIII
ст.). франц. (П.Ронсар. XVI ст.; Ж. дю Беллє. XVI
ст.: Ж.де Лафонтен, XVII ст.: Р.Шатобріан, XVIII
— XIX ст.) та ін.
У слов’ян, літ. П. представлена іменами
дубровчан Гундуліча (XVI — XVII ст.) та І.Буніча
(XVI — XVII ст.), поляків Я.Кохановського (XVI
ст.). Ф.Карпінського (XVIII — XIX ст.) та
Ю.Словацького (XIX ст.), словака Я.Голли (XVIII
— XIX ст.), хорвата І.Джюрджевича (XVII — XVIII
ст.) та ін.
В рос. л-рі пасторальні мотиви зустрічаються у
Я.Княжніна (XVIII ст.), Ф.Глінки (XIX ст.),
П.Вяземського (XIX ст.), В.Жуковського (XVIII —
XIX ст.). А.Дельвіга, О.Кольцова (XIX ст.),
О.Жемчужнікова (XIX — XX ст.) та ін.
В укр. літ. жанр П. не прищепився.
Андрій Близнюк,
Борис Іванюк