ПЕТРАРКІЗМ — поет, манера (стильова
форма, літ. течія) зх.-європ. любовної лірики доби
Відродження, біля джерел якої стоїть творчість
італ. поета Ф .Петрарки. П. орієнтований на
відтворення його поет, образів та форм і
пов’язаний з ритуальною ідеалізацією коханої
жінки з одночасним підкресленням жертовності
почуття, яке невіддільне від страждання. Варто
зазначити, шо П. не ідентифікується ззаг. впливом
флорентійського поета-гуманіста. а передбачає
свідоме наслідування деяких спепифічпих
складників його поет, системи. Як правило, П.
підхоплював лише окр. мотиви, образні формули
і прийоми Петрарки або ж запозичував модель
ситуації нерозділеного кохання. Будучи
вершинним явищем поезії раннього італ. Рене­
сансу, творчість Петрарки знаменувала собою
низку психол. та формальних відкриттів. У двох
циклах сонетів кн. “Канцоньєре’ — “На життя
мадонни Лаури” та “На смерть мадонни Лаури”
— вперше в нов. європ. ліриці з такою
інтенсивністю було зображено суперечливість
людської натури, недосяжність поет, ідеалу і. як
наслідок, трагічність світовідчуття. П.. в свою чергу,
був спробою подолання сер-віч. дуалізму духу і
плоті, суперечності між стихійним емпіричним
почуттям і христ. спірітуалізмом. Звідси випливає
пізніше трактування піднесеного петрарківського
кохання до земної жіі іки як суто платонічної любові
та її ототожнення з актом твор. натхнення і
символікою поет, слави (Лаура — лавр). Поет у
цій традиції сприймався вже як неперевершений
майстер форми, для якого не існує нездоланних
труднощів. Тому П. водночас зорієнтований на
форм, викінченість, зразки якої лав у сонетах,
канцонах і мадригалах сам Петрарка, котрий, в
свою чергу, запозичив їх з ант. л-ри. Після Прованс,
любовної лірики та нім. міннезангу це була друга
еротична система нов. європ. поезії, яка
намагалася розв’язувати складні онтологічні
проблеми в колі перипетій любовної пристрасті,
нарощуючи при цьому дедалі більше технічну
віртуозність. Тому поява П. була деякою мірою
явищем об’єктивним і закономірним, і стосовно
цього мав рацію акад. О.Весєловський,
стверджуючи, шо П. є давнішим від Петрарки.
Основні постулати П. — краса і гармонія,
формальна довершеність, бездоганна ми­
лозвучність. духов, наснажена образність, гол.
засобами якої е м ет аф ора та антитеза.
Тематичний спектр досить обмежений, найчастіші
мотиви — зображення тілесної вроди (очі, обличчя,
руки, стан), любовні скарги, відчуття непоборності
смерті, балансування поміж земною пристрастю,
гедонізмом, стражданням і небесним блаженством,
пориви в космічні сфери як форма втечі віл
любовної влади тошо.
Спочатку П. проявив себе як наслідування
топіки. стилю, строфічні форм поезії Петрарки,
зокрема в творчості новолат. поетів (Пентан,
Морулл, Валеріан. Ю.Скалігер та ін.). В іта/і. л-рі
2-ої пол. XV ст. також з’явилося чимало імітацій
окр. мотивів Канпоньєре”. Так, рим. сенаторові
Дж.де Конті (помер 1449) належать 150 сонетів
під назвою “La bella mano” (“Прекрасна рука”), шо
мали свій взірець у т.зв. “рукавичкових” сонетах
Петрарки (СХСІХ — CCI). 60 сонетів каноніка
Р.Росселлі (1399-1452) присвячено донні Оретті.
ім ‘ я якої водночас обігрувалось в анаграмі. Апогею
П. досягнув в італ. л-рі на поч. XVI ст. серед
придворних неаполітанських поетів. Такі лірики,
якБ.Карітео (1450-1516), С.д’Аквілла (1466-1500),
A.Тебальдео (1456-1537) та ін. імітували передусім
петрарківські формально-стил. особливості. Саме
в пей час П. оформився як літ. течія і набув
програмового характеру. В трактаті “Діалог в прозі
про народну мову” П.Бембо (1470-1547) дав теор.
обгрунтування П., а в кн. віршів ”Asolani” (1505)
представив зразки петраркістської ренесансної
поезії. Пізніше П. набуває елітарного характеру,
зростає його афектованість (Дж. делла Каза (1503-
1556), Дж.Гуїдіччоні (1500-1541), А.Каро (1507-
1556), Г де Тарсія (1520-1553). Водночас
поглиблюється і його філос. зміст у таких поетів і
митиів, як В.Колонна (1490-1547), Г.Стампа (1523-
1554) або Мікельанджело (1475-1564). П. відіграв
також важливу роль в становленні норми італ. літ.
мови і в цьому напрямку вплинув на Д.Аріосто,
Т.Тассо, поетів-маріністів.
У франц. Відродженні, яке на перших етапах
розвивалося під безпосереднім і відчутним впливом
італ., П. знайшов життєдайний фунт у творчості
К.Маро (1496-1544). котрий переклав деякі сонети
Петрарки (повний переклад здійснив 1548-1555
B.Фідель (V.Philieul). М.Сев (1501-1560). котрий
буцімто віднайшов в Авіньйоні могилу Лаури, своєю
кн. віршів “Делія” (1544) вивів франц. П. на нові
рубежі. Незвичайною відвертістю у висловленні
любовних переживань вразила сучасників fl.flабе
(1526-1565). поезії якої дихали природними
інтонаціями і відзначалися високою верси­
фікаційною майстерністю. За ними послілували
поети Плеяди” Ж.дю Белле (1522-1560. зб.
Олива ) і П.Ронсар (1524-1586, цикл віршів
Любов до Кассандри”). які продемонстрували
потенційні можливості франц. сонета як однієї з
найдосконаліших поет. форм. Зачинателем П. в
Іспанії вважають поета 1-ої пол. XV ст І.Сантільяна.
І якому належать перші ісп. сонети. В XVI ст. в Іспанії
і виникла своєрідна школа петраркістів, яку очолив
Х.Боска Альмогавер. Найвидатнішим її представ­
ником був Г.де ла Вега. а її вплив можна
простежити пізніше в поезії Ф.Кеведо. Л.Гонгори.
Ф.Монтемайора та ін.
В Англії П. поширився передусім завдяки
Т.Вайетту (1503-1542) та Е.Саррею (1517-1547).
які. спираючись на Петрарку, здійснили реформу
англ. віршування і запровадили форму англ.
сонета. їхнє мист-во сонета знайшло послідовників
серед таких поетів, як Ф.Сідні, Е.Спенсер,
В.Шекспір. В Португалії сонетами Петрарки, його
зображенням любовної муки надихався передусім
Л.Камоенс (1520-1580), в Німеччині їхній відгомін
відчувається в поезії М.Опіца (1597-1639).
П.Флемінга (1609-1640). Культивували П. і деякі
слов ян. поети, шо перебували в полі тяжіння
європ. ренесансних ідей, напр., Джоре Држіч
(1447-1499) з Дубровника, який підхопив традицію
Петрарки і самостійно розвивав її далі.
Однак майже водночас із піднесенням П.
почалася зворотна реакція спротиву й
заперечення даної поет, манери, яка дістала назву
антипетраркізму. Анти-П. був спрямований
передусім проти емоційних та формальних
гіпертрофій П. Він мав переважно сатир.,
пародійний, навіть єретично-богохульний
характер і засновувався на бурлескній традиції,
різко знижуючи поет, теорію і практику
ідеалізуючої імітації петрарківських сонетів. Анти-
П. немовби розвивав ін. лінію сер-віч. поезії —
лінію коміч. та пародійних жанрів міської та нар.
л-ри. пов’язаної зі стихією сміхової культури. На
поч. XVI ст. одним з найяскравіших представників
анти-П. вважався Ф.Берні (1492-1556), який
пародійно звеличував заздалегідь непоет. речі
(нічний горщик, свою бороду тошо), а також
Н .Франко, Ц .С крофф а. Тут анти-П.
перегукується із традицією пізнішого барокового
травестування високих зразків ант. л-ри (скажімо,
“Енеїди” Вергілія П.Скарроном, А.Блюмауером,
[.Котляревським та ін.). Своєрідним проявом анти-
П. стали також еротично-єретичні пасквінади
(віршовані памфлети) П.Аретіно (1492-1556),
проти яких (як і проти італ. моди на Петрарку
взагалі) різко виступив іспанець К. де Кастільєхо
(бл. 1490-1550). Серед франц. поетів ставлення
до Петрарки і П. було подвійним: з од. боку
великий флорентієць імпонував завдяки своєму
відточеному поет, мист-ву, а з ін.. — їх дедалі
більше приваблювали нац. традиції і форми.
Напр., ті ж Ронсар, дю Белле. Е.Жодель (1532-
1573), Ф.Депорт (1546-1606). А.д’Обіньє (1552- :
1630) не тільки намагалися наслідувати Петрарку,
але й змагатися з ним, стверджуючи права франц.
д-ри. Подібне крит. освоєння П. притаманне англ.
поетові-метафізикові Д.Донну (1572-1603), а
трохи згодом — нім. поетові В.Гайнзе (1746-
1803), у творчості якого переобтяжений
декоративними елементами П. набув
карикатурного звучання. Незважаючи на те, шо
П. породив протягом століть чимало епігонів (див.
Епігонство), його вплив і значення в багатьох
країнах були досить позитивними, а в самій Італії
його сліди простежуються аж до В.Альф’єрі (1749-
1803) та Дж.Леопарді (1798-1837).
Петро Рихло