П’ЄСА. 1. Термін П. — франц. походження.
В цій мові слово piece має вел. кількість лексичних
значень: шматок, частина, латка, вставка, діжка,
голова (худоби), частина тіла (тварини), штука
полотна, кімната, гармата, монета, папір, акт,
документ, літ. чи муз тв.. шашка, фігура у шахах
та ін. В музиці ж П, (в цьому випадку слово
походить з італ. мови pezzo, буквально “шматок”)
— ие інструментальний муз. тв., частіше невел. за
розміром, який написано у формі періоду, простої
чи складної 2-3 часткової форми, або у формі
рондо. В назві муз. П. незрідка визначається її
жанр, основа — танок (вальси, полонези, мазурки
Ф.Шопена), марш (“Марш дерев’яних солдатиків”
з “Дитячого альбома” П.Чайковського), пісня
(“Пісня без слів” Ф .Мендельсона). П. може мати
програмний характер, який виявляється в назві тв.
(“Осіння пісня” Чайковського, “Місячне сяйво”
К.Дебюсі, Весна” Е.Гріга), чи узагальнюючий
характер, розрахований на фантазію, уяву,
асоціації слухача (“Маленька п’єса” А.Гедіке). В
залежності від жанру і стилю, яким викладено муз
матеріал, П. підрозділяються на П.-імпровізації
(прелюдія, фантазія, рапсодія, інтермецо) та П.
настрою (каприччо, скерцо, гумореска, ноктюрн).
Нерідко П., які об’єднуються спільним худож.
задумом, утворюють цикли, сюїти (“П ’єси-
фантазії” Р.Шумана, “Картинки з виставки”
М.Мусоргського).
2. Формальне, узагальнююче поняття, яке
вказує на приналежність худож. тв. до будь-якого
драм, жанру. Арістотель (“Поетика”. V і XVIII
розділи), Н.Буало (“Послання VII Расіну”),
Г.Е.ЛессінгС’Лаокоон” і “Гамбурзька драматургія”).
Й.В.Гьоте (“Ваймарський придворний театр”)
використовували його як універсальне поняття, яке
стосується будь-якого жанру драматургії. У XVIII
ст. з’явились драм, тв., у назвах яких фігурувало
слово П. (“П’єса про воиаріння Kipa”). Трактування
поняття П. як найзагальнішого, універсального
визначення приналежності до драм, ж анрів
збереглося до нашого часу і широко вживається в
суч. літ-знавчій науці і літ. практиці. Часто це
поняття використовується, коли драм. тв. поєднує
ознаки кількох жанрів (Кобо Абе “Фортеця”,
М.Куліш “97”, С.Мрожек “Контракт”, С.Шварц
‘Скарб”).
3. У XIX ст. поняття П. або “п’єска” набуває
широкого тлумачення: не тільки для визначення
драм., але й закінченого, самостійного лір. тв.
(В.Бєлінський “Твори Олександра Пушкіна. Стаття
друга” — “послання та різні патріотичні п’єси”
В.Жуковського; І.Франка “Леся Українка” —
“солодкувато-сентиментальна п’єска “Співець”), до
уривків з епіч. тв. (В.Бєлінський “Розподіл поезії
на роди и види” – “п’єса кн. Одоєвського. як фаісг
того, шо ми називаємо дидактичною поезією”), до
уривків, частин поет, циклів (І.Франко “Леся
Українка” — “п’єска VI” та “п’єса VII” з лір. циклу
“Подорож до моря”).
4. У XX ст. з’явилися драм, тв., які не
вписувались в уже відомі драм, жанри і навіть
виходили за межі драм. роду. В них автори подають
невел. уривок з життя, який грунтується
насамперед на розповіді про дію (епіч. первень), а
не на самій дії (драм, елемент). Т. ч. послаблюється
значення дії як обов’язкової умови існування
драми і посилюється оповідне начало). Цей процес
проходить одночасно з приниженням ролі діалогу
як основи дії, основного засобу зображення
характерів, як конфліктонесучого чинника в драмі.
У цих тв., які є певним суміжним, синкретичним
утворенням на межі двох ролів — епіч. і драм.,
відсутні формальні ознаки приналежності до того
чи ін. драм, жанру та, крім цього, розмита
композиційна структура. Вони висвітлюють не
стільки філос., публіцистичні або худож.-крит.
аспекти життя, скільки є невел. етюдними
замальовками самого життя в усій його
різноманітності. Такі тв. визначаються
драматургами і літ-знавиями як П. за формальною
приналежністю до драм, роду (Е.Йонеско “Стільці”.
Ж.Жене “Служниці”, С.Беккет “Театр І”).
5. У XX ст. з’являються драматурги, які
намагаються розширити жанр, межі драми за
рахунок використання первнів не тільки ін. драм,
жанрів, але й ін. видів мист-ва (кіно, балет,
хореографія, спів, театр масок та ін.). Для назви
подібного драм, новоутворення митці, а згодом і
літ-знавці почали використовувати слово П. як
формальну ознаку приналежності до драм, мист-
ва (Беккет “Сиена без слів 1”, Б.Брехт “Життя
Галілея”, М.Булгаков “Багряний острів”. Лесь
Курбас “Джиммі Хіггінс”). А деякі з драматургів,
користуючись поняттям П., давали своїм тв. ше й
автор, підзаголовок, що уточнює жанр, специфіку
(П.-притча С.Казанцева “Великий Будда,
допоможи їм!”, П. для театру ляльок
Е.Успенського “Слідство ведуть колобки”,
аналітична П. Б.Шоу “Ті, що одружуються”). Іноді
ией підзаголовок наголошує нац., етил, або ін.
своєрідність П. (антип’єса Ионеско “Голомоза
співачка”, п’єсочка Беккета “Приходять та
відходять”).
Андрій Близнюк