ПІСНЯ ЛІТЕРАТУРНА — один з жанрів
словесно-муз. творчості з настановою на вокальне
виконання. Належачи до лірики наспівного типу
(на відміну від декламативного та розмовного), П.л.
характеризується “мелодійним фразуванням”
(Жирмунський) вірш, рядків, яке досягається за
допомогою різних, але функціонально узгоджених
фігур поет, мови на всіх структурних рівнях (звук.,
ритм., синтаксичному, композиційному та
строфічному), і яке орієнтоване на створення
підвищеного емоційного настрою усього тв.
У роді носія цього настрою виступає ліричний
герой, тобто персоніфікований суб’єкт виконання
пісні, нац.. соц.. віковий і т.д. діапазон якого —
надзвичайно широкий: “Пісня чесної жінки” Чжан
Цзі (Китай, УШ-ХІ), “Пісня косаря” Е.Марведла
(Англія. XVII), “Пісня сирен” Х.Пьєтурссона
(Ісландія, XVII). “Пісня лаутара” М.Емінеску
(Румунія, XIX), “Мазурська пісня”, “Пісня
сокольського жебрака” Д.Карніньського (Польша.
ХУІІІст.), “Пісня філаретів” А.Міцкевича (Польща,
XIX), “Пісня кайданника” П.Грабовського
(Україна, XIX), “Пісня Хмельницького”
С.Руданського (Україна. XIX), “Пісня орача”
О.Туманяна (Вірменія, XIX), “‘Пісня собак”
Ш.Пьотефі (Угоршина, XIX), “Над колискою”,
“Пісня матері” О.Олеся (Україна. Х1Х-ХХ),
“Босяцька пісня” І.Манжури (Україна, XX), “Пісня
полонянки” О.Ющенка (Україна. XX), “Пісня
хруша” П.Фора (Франція, XX) тошо.
Наявність лір. героя зумовлює переважно
монологічну форму П.л., яка, з одного боку, сприяє
безпосередньому, а тому й більш переконливому
впливові на аудиторію, а з ін., — дозволяє слухачеві
(індивідуальному або навіть колективному), тою чи
ін. мірою ідентифікуючи себе з лір. героєм, стати
виконавцем П.л. У цьому полягає її принципова
демократичність порівняно, напр., з камерним
романсом. Однак існують П.л. і в діалогічній
формі: “Пісня простонародна” О.Духновича.
“‘Розставання” Л.Боровиковського (Україна, XIX).
‘ Діалог біля новорічної ялинки” Ю.Левітанського
(Росія, XX) та ін. (вірш-діалог).
Поняття лір. героя дає можливість виділити
П.л, з ряду ін. словесно-муз. жанрів колективної
лірики (гімн, марш, кантата та ін.) і констатувати
її подібність з романсом. Але на відміну від
останнього П.л. характеризується простішою
манерою муз. “”письма” і, крім того, до її
обов’язкових ознак відносяться повтори
мелодичних періодів, або реприза (насамперед,
архітектонічно відокремлений приспів) та
завершуюча весь тв. мелодійна фігура (каданс,
каденція). Але все ж жанр, кордони П.л. не є
настільки нормативними, щоб вона не могла
зазнавати впливу ін. наспівних жанрів, і, перш за
все, більш наративних романсу та балади.
З особливою виразністю змістовність поняття
лір. героя П.л. виявляє себе за наявності у нього
рольової маски, яка регламентує його жанр,
поведінку (напр. “Пісня мандрівного спудея”
Ю.Андруховича). В залежності від стильового
характеру цієї маски розрізняють такі модифікації
П.л.. як коли скова, пастуша, застіл ьна,
величальна, гусарська тощо. Нерідко “рольова ’
пісня вкраплюється в тв. ін., надто драм, (напр.,
“Бенкет у чуму” О.Пушкіна) жанрів.
Lii структурні особливості надають П.л. жанр,
визначеності, незважаючи на її надзвичайно
різноманітний тематичний асортимент: “Пісня
проти бакалійників” Г.К.Честертона (Англія, XIX-
XX), “Пісня про загибель мого коня” Гамзата
Цадаси (Аварія, ХІХ-ХХ), “Пісня про пісню”
А.Ахматової (Росія, XX), “Пісня про рушник”
А.Малишка (Україна, XX). “Пісня про коника”
Т.Бек (Росії, XX) тошо. Володіє П.л. і багатим
спектром лір. пафосу (елегійний, анакреонтичний,
панегіричний, сатир, та ін.): “Поминальна пісня”
Тао Юань Міна (Китай, V), “Вакхічна пісня”
О.Пушкіна (Росія, XIX). “Бойова пісня”
Й.Йовановича-Змая (Сербія. ХІХ-ХХ), Вдячна
пісня” К.І.Галчиньського (Польша, XX). “Кисло-
солодка пісенька” Ф.Карко (Норвегія. XX),
“Безнадійна пісня” Ф.Гарсіа Лорки (Іспанія, XX),
іронічна “Пісня про Юрія Переможця” З.Бережана
(Україна, XX) тошо.
Як усі основні європ. лір. жанри і строфічні
форми (ола, плач, рондо, мадригал, епіталама,
пастораль, сонет та ін ). П.л. веде свій родовід
від поліжанр. нар. лір. пісні, яка існувала як в
календарно-обрядовій, так і в позаобрядовій поезії.
Найбільш демонстративно генеза П.л.
проявляється і в її свідомому наслідуванні свого
фольклор, аналога, зокрема, у використанні трад.
поет, формул. В контексті сх-слов’ян. поезії до
останніх відносяться: риторичні фігури, напр.,
звертання до природних явиш, до матері, батька,
милого і т.д.; композиційні ф ігури (кільце,
синтаксичний паралелізм, часто ускладнений
лексичними повторами — анафорою, епіфорою,
епанафорою, підхопленням (акромонограмою):
градація (особливо сходинкове звуження
просторового образу, шо нагадує рух кінокамери
від панорамного до деталізованого зображення) та
ін. Для таких пісень-сгилізацій характерним є
використання і звичного для фольклору набору
лексичних засобів вираження емоційних станів лір.
героя (найчастіше постійних виражальних епітетів
типу “чорна туга”). Імітуються в них і стійкий
асоціативно-образний зв’язок між природними та
душевними явищами, закріплений формулою
психол. паралелізму, теор. розробленого акад.
О.Веселовським; вводяться і типові для фольклору
різнохарактерні образи-символи (орнітологічні,
флористичні, топографічні, кліматичні тощо),
систематичне вивчення яких у вітчизняній
фольклористиці було закладено О.Потебнею:
використовується і притаманне усній нар. творчості
тотальне уособлення навколишнього світу. Не
залишається поза увагою і жанр, розмаїття нар. лір.
пісні (показовим щодо цього є використання
поетами-декабристами О.Бестужевим та
К.Рилєєвим пісень про чужу сторону та весільних
з агітаційною метою).
Зрозуміло, шо псевдонар. пісні часто
фольклоризуються, тобто ‘ забувають” свого
автора, і тою чи ін. мірою адаптуються анонімними
виконавцями до нов. середовиша, тим самим
поповнюючи репертуар нар. пісні. Це є дуже
показовим для укр. пісні, напр.. “Гуде вітер вельми
в полі…” В.Забіли (музика М.Глінки), Пісня”
ОАфанасьєва-Чужбинського, ‘‘Взяв би я бандуру”.
‘Небо” (“Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…”)
М.Петренка, “Журба” (“Стоїть гора високая…”)
Л.Глібова, що покладена на музику М.Лисенком.
“Закувала та й сива зозуля…” П.Нішинського, пісні
B.івасюка тощо. В Росії фольклоризувалися пісні
про тройку Ф.Глінки, О.Пушкіна, кн.
П.Вяземського, М.Некрасова. Найвідомішими
поетами, творчість яких характеризується свідомою
народністю, с Т.Шевченко (Україна), О.Кольцов,
М.Некрасов, І.Нікітін (Росія), Р.Бьорнс (Шотландія),
П.Беранже (Франиія), П.Бровка, А.Кулешов
(Білорусія).
Основний корпус П.л. складається з лір. тв,
які містять у собі свідому настанову на її різні
ж ан р ов і матриці, про що безпосередньо
заявлено у їхніх назвах. Напр.. “Дві циганські пісні”
(міні-шкл) П.Антокольського (Росія, XX), “Вакхічна
пісня” А.Байо (Франиія. XVII), Похідна”
П.Воронька (Україна, XX), ‘ Студентська пісня”
І.X.Гюнтера (Німеччина, XVII), “Карнавальна пісня”
Р.Даріо (Нікарагуа, ХІХ-ХХ), “Національна пісня”
Я.Краля (Словаччина, XIX), Російська пісня”
М.Лєрмонтова (Росія, XIX), “Весільні пісні”
І.Муратова (Україна, XX), “Пивна пісня”
C.Оулафссона (Ісландія, XVII), “Патріотична пісня”
Ш.Пьотефі (Угорщина, XIX), “Пісенька для
спектаклю” Д.Самойлова (Росія, XX), “Дитяча
пісенька” К.Сендберга (США, ХІХ-ХХ),
Солдатські, любовні та пияцькі пісні” Л.Стартера
(Нідерланди, XVII). “Робоча пісня” З.Топеліуса
(Фінляндія, XIX) тошо.
В понятійний обсяг П.л. входять і автор., або
барлівська пісня, іст. пов’язана з сер-віч. пісенною
творчістю укр. к об зар ів та лірників, рос.
скоморохів, франц. менестрелів, Прованс.
трубадурів, нім. міннезінгерів. Поява автор,
пісні зумовлена перш за все необхідністю
вираження нов. самопочуття людини, не
санкціонованого панівною ідеологією, а тому вона
є опозиційною до офіційної пісенної творчості
(зокрема, емігрантська, дисидентська пісня).
Являючи собою, як і нар. пісня, первісний синтез
слова і музики, вона нерідко набуває статусу суч.
фольклору. Відомими представниками автор, пісні
є О.Вертинський, Б.Окуджава, О.Галіч,
B.Висоиький, Н.Матвеева. Ю.Візбор, О.Дольський
(Росія), В.Жданкін, Є.Драч, О.Богомолець.
А.Панчишин, М.Бурмака. А.Чернюк (Україна).
C.Соколов-Воюш. С.Лавник. К. та А.Комоцькі,
Є.Акулик (Білорусія). А.Осецька (Польща) та ін.
До складу П.л. включаються і поет. тв.. які
первісно не були орієнтовані їх авторами на муз
виконання, але структура яких відповідає жанр,
параметрам П.л., шо зумовлює найчастіше
реалізовану можливість їх муз. та вокальної
обробки. Як правило, це поет, твори клас, за
світообразом і стилістикою поетів (И.-В.Гьоте.
Г.Гайне, О.Пушкін, М.Лєрмонтов, М.Некрасов,
М.Цветаева, Т.Шевченко, І.Франко, Леся
Українка, Б.Лепкий, М.Рильський та ін.).
П.л. має багатовікову і безперервну історію.
Як літ. жанр, шо виражає персоніфіковану правду
життя, вона завжди протистояла офіційному жанр,
баченню дійсності (напр., хвалебній оді) і тим самим
змикалася з такими приватними, власне лір.
жанрами, як дружнє послання, епіталама,
мадригал тошо. Це пояснює особливу
популярність анакреонтичної пісні у Давн. Грепії,
серенади, альби, канцони у Сер-віччі, пісні-
елегії, “нац.” та псевдонар. пісні в епоху
сентименталізму та романтизму, автор, пісні у XX
ст. Протягом своєї довгої історії П.л. повертала
ліриці її первинний синкретизм, синтез слова і
музики, розподібнення якого почалося в XIV ст. у
зв’язку з появою лірики “для читання’’ і
“розмовної”. Шодо цього, будучи жанр,
вираженням ліризму як такого, П.л. може слугувати
“контрольним аналогом” лір. роду взагалі, шо
збуджує до неї підвищений мист-вознавчий інтерес.
Однак, незважаючи на численні дослідження в
області П.л., вона все ж не стала о б ’єктом
систематичної літ-знавчої уваги. Видається
особливо перспективним створення іст. поетики
П.л. з урахуванням різноманітних традицій та форм
її діахронічно розвитку. До найважливіших
проблем вивчення П.л. належать і такі, як
соціологічне обгрунтування виникнення та
зникнення тих чи ін. її жанр, модифікацій, міграція
П.л., вплив її на ін. жанри (і не тільки лір. кола).
З компаративістичної т.з. найбільший інтерес
викликають такі зразки П.л., які свідчать про різні
форми та ступені засвоєння нац. культури ін.
народів (переклади, наслідування тощо), напр.,
“Пісня грецьких повстанців” Дж.Г.Байрона,
“Бретонська пісенька”, “Народна пісня”
(наслідування ісп. поезії), “На мотиви фінських
пісень . “З пісень Сапфо” (цикл в дусі еллінських
поетів), “Пісні в дусі Г.Гайне”, “Малайська пісня”‘
В.Брюсова, “Грузинська пісня”. “Єврейська
мелодія” М.Лермонтова, “Вечірній дзвін” 1.Козлова
(Росія, XIX) — переклад тв. англ. поета XVIII ст.
Т.Мура, який став рос. нац. піснею, так само як
“Б’ються холоднії хвилі” нім. поета Р.Рейнца (нім.
текст і рос. переклад було надруковано 1904),
“Грецька пісня” М.Костомарова, “Біблійні пісні”
рос. поетаXIX ст. К.Романова (“К.Р”), Буковинські
пісні” С.Федорченка (Росія, XX) та ін.
Див. Бард.
Борис Іванюк