ПЛАЧ — лір. жанр оплакування, генетично
зумовлений фольклор, погребальним голосінням.
Входячи до системи жанрів, пов’язаних з темою
смерті (е п іт аф ією , рек в ієм ом , віршем-
заповітом). П. присвячений, насамперед,
конкретному реальному померлому, однак часто
зустрічаються П., що розширюють межі трад.
уяви про його жанр, тему: “Оплакую поразку при
Ченьтао” кит. поета VIII ст. Ду Фу. казах.
жон тау, “Плач во дні великого голоду” нім.
поета XVII ст. А.Грифіуса, анонімний рос. “Плач
про полонення та остаточне зубожіння
М осковської держави” (XVII ст ), “Плач за
майором Ковальовим”, Плач за паном
Голядкіним” Ю.Левітанського, “Плач за двома
ненародженими поемами” А.Вознесенського,
“Плач за плакальницями” Є.Євтушенка — рос.
поетів XX ст., “Плач за Лувром” укр. поета XX
ст. Л.Полтави.
Різнохарактерним постає у П. і ліричний
герой — суб’єкт оплакування: анонімні сер-віч.
“Плач Йосипа Прекрасного”, “Плач Богородиці”,
“Плач землі”. “Плач душі гріховної “: “Плач
Кухуліна над тілом Фер Діада” ірл. поета V ст
Амергіна, “Плач полонених юдеїв” рос. поета XIX
ст. Ф.Глінки. “Плач віковий” італ. поета XIX ст.
Дж. Кардуччі, Плач Іуди” рос. поета XX ст.
І.Жданова.
Домінуючим пафосом П. є елегійний та траг..
шо зумовлює походження з цього жанру давн-
греи. елегії і трагедії. Однак можливі й винятки
(явно іронічна “Подоба плачу за Патріком
Каванахом” ірл. поета XX ст. К.Брауна). П. може
включати ін. жанр, мотиви (у П. за Гільомом
Десятим Прованс, поет XII ст. Серкамон
розмірковує на політ, теми), а також зустрічаються
в різних тв. жанрові вкраплення”‘ П. (П. Ієремії
в Біблії, П. над тілом Гектора в Іліаді” Гомера.
П. Кассандри в трагедії Есхіла “Агамемнон”, П.
Ярославни в “Слові о полку Ігоревім”. “Плач
пермських людей” та “Плач пермської церкви’’ в
житії Стефана Пермського, написаного
Єпіфанієм Премудрим).
Метр, і строфічно діапазон П. не
регламентований (у “Плачі природи франц. поета
XII ст. Адаиа Лілльського чергуються вірші та проза).
Культивування та розвиток П . має багатовікову
історію. Він зустрічається вже в ст-давн. зб. текстів.
таких, як інл. Рамаяна (бл. II ст. до н е,), кит. “Книга
пісень” II-VI ст. до н.е. (анонімний П. за вбитим
чоловіком ‘Розрісся плюш”), в япон. поет,
антології VIII ст. ‘Манйосю” (написаний у формі
танка Г]. Какіномото Хітомаро). В давн-грец. л-рі
відомі величні П. про безсмертя загробного життя;
П. Пінлара (VI-V ст. до н.е.). співчутливий П.
страждальцям Сімоніда (VI-V ст. до н.е,), “Плач за
Адонісом” Сафо (VII-VT ст, до н.е.). Тою чи ін. мірою
вони були наслідуванням погребальних треносів,
тобто оплакувань героїв та богів, шо виконувались
професійними плакальницями з малоаз. рабинь або
каріянками-вшьновщпушеницями.
Заг-людський за своєю змістовністю, жанр П.
існує у багатьох най. л-рах, хоча особливого
поширення в кожній з них не мав. Він
представлений у творчості кит. поета III ст. до н.е.
Сун Юя (“Викликання душі”), вірм. поета XV ст.
М.Нагаша ( Плач над померлими”, який зараз
виконується при похованні молодих людей), поль.
поета XVI ст. Я.Кохановського (“Трени” — ішклз
19-ти П.-елегій, присвячений смерті доньки), поль-
укр. поета XVI-XVII ст. С.Кльоновича (цикл
‘Надгробних плачів на смерть Яна
Кохановського”). поль. поета Ф.Карпіньського
(“Плач сармата над могилою Сигизмунда Августа”
(1797-1801)). рос. поета XVII ст. С.Медведева
( Плач і втіха” — у зв’язку зі смертю царя Федора
Олексійовича), австр. поета ХІХ-ХХ ст. Р.-М.Рільке
(“Плач за Іонафаном”), кор. поета XIX ст. Кіма
Сакката (“Оплакую смерть молодої дружини”), ісп.
поетів XX ст. А.Мачадо (“Плач за чеснотами та
смерть дона Гідо”) та Ф.Гарсія Лорки (“Плач за
Ігнасіо Санчесом Мехіасом”), укр. поета XVIII ст.
Інока Якова (“Плач київських ченців’), укр. поетеси
XX ст. П.Килини (“Плач на смерть Антонія Pica
Пастора’) та ін. У суч. укр. л-рі найвідомішим є
“Плач Єремії” Г’.Чубая.
Борис Ів ан ю к