ПОЕМА (грец. роіета від роіео — творю) —
ліро-епіч. літ. вид з настановою на тривалу вірш,
оповідь. За висловом Ю.Марцинкявічюса, П. —
“найсвавільніший” жанр, шо ускладнює його теор.
ідентифікацію. Насамперед вона не обтяжена
тематичним завданням, що зменшує ймовірність її
жанр, очікування. Це підкреслює її спорідненість
з епіч. жанрами. Власне ж від епосу в П. (як і в ін.
ліро-епіч, жанрах) — її наративність, яка властива
не лише тв. з явно фабулізованим сюжетом, але й
— з істотною автор, рефлексією, яка по суті є
ознакою ліризму. Співвідносність епіч. та лір. в
різних модифікаціях П. не є, звичайно, постійною,
особливо в іст, плані, але її родова структура
залишається більш-менш усталеною: предмет автор,
оповіді (чи то реальна подія, чи екзистенціальне
самопочуття) переломлюється через свідомість лір.
героя, насичується її персоніфікованістю, і т.ч.
створюється цілісний образ цього предмету. Заг.
експресивність П. є її домінантною ознакою, що
дозволяє вирізнити її серед таких спільно-родових
жанрів, як вірш, повість і роман у віршах з більш
рельєфною та реаліст, фабулою, хоча, напр.,
0.Пушкін “Євгенія Онєгіна” визначав і як роман у
віршах, і як П., “східні поеми” Дж.-Г.Байрона
можна назвати вірш, повістями тошо.
Як і роман, П. належить до відкритих жанр,
форм, які здатні на постійне засвоєння досвіду всіх
літ. родів і навіть ін. видів мист-ва. Так, “Самсон”
Дж.Мільтона (Англія, XVII), “Флорінда” Р.Памбо
(Колумбія, XIX — XX), “Дзяди” А.Міцкевича, “В
катакомбах”, “Вавілонський полон” Лесі Українки
мають драм, характер; “Книга скорботних пісень”
Нарекаці (Вірменія, X), “Бустан” Сааді (Персія, XIII),
“Мойсей” І.Франка, “Дерева” М.Заболоцького
(Росія, XX) належать до філос. П.; “Зерцало
тупців” нормандсько-лат. письм. Нікела Вірекера
(XII — XIII), “Сон” Т.Шевченка, “Сучасники”
М.Некрасова, “Ботокуди” І.Франка, “Тьоркін на
тому світі” О.Твардовського — П. з сатир,
домінантою; до коміч. можна віднести П. “Мишача
шамотня” М.Чоконаї-Вітеза (Угорщина, XVIII —
XIX), “Євгеній Онєгін нашого часу” та “Кому на
Русі жити погано” рос. поета-пародиста XIX ст.
Д.Мінаєва; іст. П. є “Володимир Великий”
Е.Ю.Стагнеліуса (Швеція, XVIII — XIX), “Гражина”
та “Конрад Валленрод” А.Міцкевича, “Маргер”
В.Сирокомлі (Польща, XIX), “Три таверни”
Е.А.Робінсона (США, XIX — XX), “Данило
Галицький” М.Бажана; П.-казками вважають
“Руслана і Людмилу” О.Пушкіна, “Коника-
музиканта” Я.Полонського (Росія, XIX), “Витязя
Яноша” Ш.Пьотефі (Угорщина, XIX), “Чумацький
віз” Е.Рудиковського; існують і П.-автобіографії —
“Прелюдія, або Розвиток свідомості поета”
В.Вордсворта (Англія, XVIII — XIX), “Мій родовід”
Б.Ахмадуліної (Росія, XX); і П.-памфлет — “Битва
старих та нових богів” Е.Парні (Франція, XVIII —
XIX) і П.-містерія — “Торжество смерті”
В.Печеріна (Росія, XIX); і П.-дума — “Дума про
Опанаса” Е.Багрицького (Росія, XX), і П.-реквієм
— “Городок 1932” О.Ольжича, “Реквієм”
А.Ахматової, “Реквієм” Р.Рождественського (Росія,
XX); і П.-ідилія — “Епіталаміон” Е.Спенсера
(Англія, XVI, написана автор., т.зв. “спенсеровою
строфою”); і П.-станси — “Станси на турнір”
А.Поліціано (Італія, XV), і “П.-симфонія” —
підзаголовок “Сковороди” П.Тичини тошо. Чи не
найунікальнішими зразками жанру є проз. П.
М.Гоголя “Мертві душі”, Ю.Словацького “Ангелії”
та О.Довженка “Поема про море”. В тому, шо ці
тв. названі письменниками П., вбачається глибоке
розуміння жанр, пафосу, який відповідає автор,
бажанню надати предмету зображення певної епіч.
ваги, тобто подати його в контексті абсолютних
цінностей, а разом з тим відбити автор, пафос, лір.
піднесеність.
Не можна не враховувати при теор. визначенні
П. і стильові акценти тієї чи ін. літ. течії або культ.
традиції. Напр., “Витязь у тигровій шкурі”
Ш.Руставелі (Грузія, XII), “Шахнаме” Фірдоусі
(Персія, X — XI), “Закоханий Роланд” М.Боярдо
(Італія, XV), “Рінальдо” Т.Тассо (Італія, XVI)
сприймаються в контексті лицарської л-ри.;
галантно-преціозна П. у 20-х піснях Дж.Маріно
(Італія, XVI — XVII) “Адоніс” пов’язана з бароко,
П. рос. поета XX В.Хлєбнікова “Ладомир” — з
Футуризмом, П. “Євшан-зілля” М.Вороного — з
неоромантизмом тошо. Вільно користується П. і
строфічним репертуаром світ, лірики. Крім
астрофічних та строфоїдних П., єП „ шо написані
терцинами (“Божественна комедія” Данте,
“Любовне видіння” Дж.Бокаччо), октавами
(“Шалений Роланд” італ. поета XV — XVI ст.
Л.Аріосто, “Марина” М.Рильского), сонетами
(“Дочка Слави” Я.Коллара, “Суперечка” рос. поета
XIX — XX ст. Вяч.Іванова), а напр., перша частина
поеми сер-віч. поета Етберта Люттихського “Човен
щедротний” починається моновіршами, потім
продовжується двовіршами, тривіршами і т.д.
Архітектонічна свобода П. проявляється і в її
спроможності сполучатися з ін. П., утворюючи
цикл. Напр., написана гекзаметром П. візант.
письменника XII ст. Іонанна Цеци “Догомерівські
діяння” та “Післягомерівські діяння” (у двох
частинах) складають своєрідну епопею, яка певною
мірою наслідує “Іліаду”; п’ять П. азерб. поета XII
— XIII ст. Нізамі — “Скарбниця таємниць”, “Хосров
і Ширін”, “Лейлі і Меджнун”, “Сім красунь” та
“Іскандер-наме” складаються “хамсе” (“п’ятириця”);
низка П. рос. поета XX ст. В.Луговського
складають у єдину кн. з наскрізною автор, думкою
— “Середина століття”. Загалом жанр, структура
П. вирізняється універсальною гнучкістю, шо
зумовило її багату та плідну історію, а також
значення в літ. світ, процесі. Європ. поемна
традиція започаткована гомерівською “Іліадою”,
яка на довгий час визначила епоху епіч., або
героічної П. з характерним для неї прагненням
всебічно усвідомити переломні для людей події.
При цьому, незважаючи на драм, характер
останніх, автор, пафос (апологетичний або навіть
сатир.) стверджував кінцеву перевагу буття над
історією, вічності над часом, колективної правди
над індивідуальною. Така світоглядна змістовність
епіч. П., принаймні, клас, доби, ототожнює її з
епопеєю, яка в подальшому схрещенні з романом
трасформується в р оман-епопею. В коло епіч.
П. входять “Енеїда” рим. поета Вергілія (І ст. до
н.е.), “Слово о полку Ігоревім” (XII), “Божествена
комедія” Данте, “Визволений Єрусалим” Т.Тассо,
“Лузіади” Л.Камоенса (Португалія, XVI),
“Втрачений рай” Дж.Мільтона. В епоху класицизму
з її орієнтацією на античність з’явилось багато тв.,
які намагались наслідувати клас, зразки, зокрема,
“Іліаду” Гомера: “Франсіада” П.Ронсара (Франція,
XVI), “Генріада” Вольтера (Франція, XVIII),
“Росіяда” М.Хераскова (XVIII), “Месіада”
Ф.Клопштока (Німеччина, XVIII) та ін. нац. епіч.
П. Крім цих “високих” за жанром псевдоклас. П.,
виникли й ін., які знижували (травестіювали)
витвори минулого, насамперед, Вергілієву
“Енеїду”, шо було симптоматичним знаком кін. епіч.
П. Це ірої-коміч. тв.: “Іліада навиворіт” К.Маріво
(Франція, XVII — XVIII), “Орлеанська діва”
Вольтера (XVIII),“Енеіда” І.Котляревськогго,
“Горпинида, або Викрадена Прозерпина”
П.Білецького-Носенка (Україна, XVIII — XIX),
“Вергілієва Енейда навиворіт” М.Осипова (Росія,
XVIII), “Мишеїда” І.Красицького (Польша, XVIII),
“Циганіада” Й.Будай-Деляну (Румунія, XVIII —
XIX), білор. анонімна “Єнеіда навиворіт” (1 под.
XIX) та ін. До XVIII ст. проіснувала й дидактична
П., першим зразком якої були “Георгіки” Вергілія,
присвячені селянській праці. Особливого значення
вона набула за Сер-віччя у зв’язку з роз-
повсюдженням христ. ідеалів. Кіпріан, Пруденцій,
Драконтій, Іларій з Пуатьє, Ювенк, Аратор та ін. у
вірш, формі створили алегоричні тв. з повчально-
навчальною метою знайомства читача з іст. та
біографічними епізодами зі Ст. та Нов. Завіту.
Багато тв. дидактичного напрямку були за суттю
моральною проповіддю, про шо свідчать їх назви,
напр., “Про народження гріха” (Пруденцій, VI),
Про вісім найголовніших пороків” (Герман
Розслаблений, XI), “Справжнє зображення життя
гідної людини” М.Рея (Польша, XVI), хоча вони і не
вичерпують всієї проблематики цієї жанр, форми
(“Міркування у віршах про людину” Вольтера).
До популярних жанрів належала й описова П.
зі споглядальним (позаконфліктним) ставленням до
дійсності та відповідним йому наративним
(фабульним) відтворенням предмету зображення.
Ним найчастіше бувають явиша природи, краєвид,
етнічні звичаї тошо, що дає підставу умовно назвати
описову П., принаймні деякі її зразки, поширеною
екфразою (екфразіс). До цього типу П. належать
“Наука кохання” рим. поета І ст. до н.е. — І ст.н.е.
Овідія та його незавершені “Фасти” — календар
пам’ятних дат Рим. Імперії, “Сади”, “Сільський
житель, або Французькі Георгіки”, “Нешастя та
співчуття”, “Три царства природи” франи. поета
XVIII — XIX Ж.Деліля. “Пори року” англ. поета
XVIII Дж.Томсона, “Альпи” нім.-мов. швейц. поета
XVIII ст. А. фон Галдера, поль. поеми — “Софіївка”
С.Трембецького, “Рільництво” Д.Б.Томашев-
ського, “Польське поміщицтво” К.Козьмяна та ін.
Більшість цих тв. містила в собі дидактичну мету.
Однією з варіацій описової П. була наук. П. як
жанр, різновид наукової поезії (“Про природу
речей’’ рим. поета І ст. до н.е. Тіта Дукреція Кара,
котрий започаткував традицію наук. П. в європ. л-
рі., “Про вплив трав” Одона Менгського, “Книга
про каміння” Марборда Рейнського та ін.).
Поступово дидактична та описова П. втратили
актуальність, шо спричинило крит. судження про
них, напр., нім. просвітителя Г.Е.Лессінга
(“Лаокоон, або Про межі малярства та поезії”.
1766). Романтизм з його негативним ставленіим
до раціоналістичної регламентації худож. мислення
і тяжінням до родового та жанр, синтезу створює
нову модифікацію П. — романт. П. До неї
належать “Гяур”, “Каїн”, “Манфред”,
“Паломництво Чайльд Гарольда” Дж.Байрона,
“Ґражіна”, “Конрад Валленрод”, “Дзяди”
A.Міцкевича, “Анґеллі” (прозова), “Король-Дух”
Ю.Словацького, “Німеччина, зимова казка”
Г.Гайне, “Цигани”, “Бахчисарайський фонтан”
О.Пушкіна, “Демон”, “Мцирі” М.Лермонтова,
“Лучаферул” М.Емінеску, “Червона Діброва”
B.Александрі, “Лореці Сако”, “Ануш” О.Туманяна,
“Гайдамаки”, “Гамалія”, “Єретик” Т.Шевченка,
“Полонянка” Е.Ечеверрії (Аргентина), “Пісня про
Гайавату” Г.Лонгфелло (США) та ін. В цих П. на
тому чи ін. рівні визначеності співіснують дві жанр,
тенденції — лір. та епіч., антитетична напруга між
якими має світоглядне значення, позаяк виражає
усталену для романтизму концепцію “двох світів”.
Перша зумовлена іст. нов.самопочугтям людини,
а саме — її відчуженістю від дійсності, недовірою
до життя, яке спричиняє неможливість або
небажання егоїстичного героя подолати
екзистенціальні перешкоди і тому повернутися в
лоно колективного буття. Друга тенденція,
протилежна першій, структурується насамперед в
іст.-героїчній П., актуальність якої пов’язана з
романт. пошуками тих аксіологічних орієнтирів в
ідеалізованому часі чи просторі (перш за все в
легендарному минулому та екзотичних країнах),
зміст яких викликав би у читача крит. ставлення
до суч. йому дійсності як такої, шо не відповідає
уяві вільної та розвинутої особистості про належне
існування. Романт. ідея життя втілюється в образі
(колективного чи персоніфікованого) цілісного
героя, вчинки якого і доля загалом знаходяться у
злагоді, якшо не з навколишнім світом, то,
принаймні, з природою та історією. В подальшому
світоглядна змістовність романт. П. стає фактом
духов, історії, але жанр. — продовжує впливати
на весь розвиток П. як такої. Це насамперед
проявляється в поглибленні ліризації П.,
закономірність якої зазначив ше В.Бєлінський. Але
незважаючи на появу навіть лір. П., говорити про
її деепізацію неможливо, про шо свідчать такі епіч.
за характером тв., як “Сонячна Вірменія”, “Золоте
століття” Вірменії” О.Вананлецці (Вірменія, XVIII
— XIX), “Легенда про старого мореплавця”
C.Т.Кольріджа (Англія, XVIII — XIX), “Кому на Русі
жити добре” М.Некрасова, “Жених” сербо­
лужицького поета XIX — XX ст. Я.Барта-
Чишинського, “Війна і мир” В.Маяковського, “Can­
tos” Е.Паунда (США, XIX — XX), “Країна Муравія”
О.Твардовського, “Стіна”, “Кров та попіл”
Ю.Мариинкявічюса (Литва, XX) та ін.
Ознаками ліризації П. є використання монтажу
з послабленим архітектонічним зв’язком між окр.
частинами тв., композиційна асоціативність,
просторово-часова фрагментарність, мала сюжете
твірна роля фабули, сюжетна інтровертність,
словесний полістилізм тощо (“Хмара в штанах ”
Маяковського. ‘Дванадцять” О.Блока, “Анна
Снегіна” С.Єсєніна, Щуролов'” М.Цветаєвої,
Ейнштейніана” О.Ваиієтіса, “Напередодні”
ВЛесича. “Зачарований трамвай ” Р.Братуня,
Оза” А.Вознесенського, “Вертеп””. “Говорити,
мовчати і говорити знову” Г.Чубая та ін.) Загалом
суч. історія П. дає підставу для теор. визначення її
родових властивостей як переважно ліро-епіч. за
своїм характером.
Борис Іванюк