ПОРІВНЯЛЬНА МІФОЛОГІЯ — магістраль­
на галузь вивчення міфів народів світу, в межах
якої досягнуто найбільш відчутних і значних наук,
результатів. Завдяки використанню дуже широкого
фактичного матеріалу в П. м. вирішується шерег
найрізноманітніших проблем, починаючи від міфу
як явища і закінчуючи психологією міфу. П. м. в
зв’язку з ним включає в себе й різні напрямки світ,
наук, думки.
Вивчення міфів започатковано вже в
античності. Основною проблемою, яка вирішу­
валася в цей період, була спроба визначення
зв’язку між раціональним знанням та міфол.
оповідкою (власне, з цього починається розвиток
ант. філософії). Найбільш поширеним, домінуючим
було алегоричне розуміння міфів. Софісти і стоїки
бачили в богах їх персоніфіковані функції,
епікурейці вважали, що міфи створені на основі
іст. фактів як такі, що відверто підтримують жерців,
правителів тощо. Платонівська інтерпретація міфів
має філос.-символічний характер. Евгемер (Ш ст.
до н.е.) в міфічних образах вбачав обожнених іст.
діячів та героїв. Такий погляд на міфи існував і
пізніше, носячи назву евгемеристичного.
В сер віки христ. теологами були використані
всі можливості для дискредитації ант. міфології.
При ньому використовувалися або епікурейська й
евґемеристична інтерпретації, або ант. божества
оголошувалися бісами. Епоха Відродження
відтворила інтерес до ант. міфології, вбачаючи в
ній реалізацію почуттів і пристрастей еманси-
пованої людини. Домінуючою в розумінні міфів е
їх алегорична інтерпретація (трактат Дж.Боккаччо,
пізніше — тв. Ф .Бекона та ін.). Величезне значення
для вивчення міфів народів світу мало відкриття
Америки. Цей факт дав поштовх для пошуку нов.
підходів у розумінні міфів як явища. їх типол. рис.
Виникають перші спроби П.м.: Ж.Ф.Дафіто
1724 пише роботу “Звичаї амер. дикунів в
порівнянні із звичаями давніх часів “, в якій
зіставляються давньогрец. культура з культурою
пн.-амер. індіанців. Найбільш визначною в ией
період є філософія міфа Дж.Віко, викладена в
праиі “Засади нової науки” (1725 р ), яка
започаткувала власне всі майбутні напрямки у
вивченні міфів (типи міфічного мислення,
психологія міфу, синкретизм тощо). Просвітництво
(Вольтер, Д.Дідро, М.Монтеск’с та ін.) у міфах
вбачало реалізацію темних забобонів, омани та
примітивності. Тому доба Просвітництва з її заг.
негативізмом стосовно міфології не могла внести
в науку про міф шо-небудь істотно вагоме.
Цікавою і нов. для свого часу т.з. на міф є філос.
концепція Й.Гердера, який розглядає міфи різних
народів як космічні феномени , феномени мудрості
й най. своєрідності.
Шеллінг розумів міф як естет, феномен, шо
займає своєрідне місце між природою та власне
мист-вом. У поглядах Шеллінга остаточно
оформилася романт. філософія міфу, було
подолане алегоричне трактування міфу на користь
символічному Визначною була праця Я.Грімма
“‘Німецька міфологія” (1835), в якій казка постає
як одна із древніх форм людської творчості, як
пам’ятник “народного духу”, як відображення
міфів народу.
Вся 2-а пол. XIX ст. ознаменувала себе
протиставленням двох шкіл, що дотримувалися
різних принципів у визначенні міфів та різних
поглядів на їхню природу та існування.
М іф іл огічна школа, наук, засади якої
започаткував Я.Грімм, не розірвавши з романт.
традиціями, широко використовувала методи та
надбання порівн. індоєвроп. мовознавства,
намагаючись реконструювати індоєвроп.
міфологію шляхом етимолог, зіставлень у межах
індоєвроп. мов (нім. вчені В.Шварц, В.Мангард,
А.Кун, англ. — М.Мюллер, рос. — Ф.Буслаєв.
О.Афанасьєв, укр. — О.Потебня). Мюллер створив
теорію, в якій виникнення міфів постає як наслідок
‘хвороби мови”. Згідно з цією теорією, міф виник
толі, коли починає затемнюватись, забуватись
первинний зміст метафоричних епітетів, якими
первісна людина позначує й називає об’єкти
навколишнього середовища та їх властивості. В
межах міфол. школи боги постають солярними
символами (Мюллер), або образним узагальненням
метеорологічних (грозових) явиш (Кун, Швари).
Міфол. школа стала першою спробою серйозного
використання порівн.-іст. інлоєвроп. мовознавства
для вивчення та реконструкції міфів, і. хоча в
подальшому міфолог, вчення цього напрямку було
значною мірою кореговане нов. надбаннями
індоєвропеїстики, і в ньому виявилися хибними
теорія “хвороби мови’ та зведення міфів до
небесних природних явищ, воно посідає визначне
місце в історії свроп. та світ, науки про міфи.
Другою визначною школою XIX ст. у вивченні
міфів була антропологічна або еволюціоністська
школа, засновником якої визнають Е.Б.Тейлора.
Її основне ядро склалося в Англії як результат
перших наук, досліджень порівн. етнографії. Осн.
матеріалом були етнографічні факти архаїчних
племен у порівнянні з етнографічними циві­
лізованих народів (Е.Ланг, Г.Спенсер та ін.).
Виникнення міфів Тєйлор пов’язував не з
“натуралізмом”, а з “анімізмом”, уявленнями про
душу, які виникли ше в епоху первісного стану
людини внаслідок її роздумів над смертю, хворо­
бами, снами тошо. Міф. на думку Тейлора, виник
як результат раціонального, логічного пояснення
загадкових для людини явищ. Це було своєрідне
ототожнення міфів з ” первісною наукою”. Але цей
метод руйнував міф як такий якраз завдяки тому,
шо пояснював його як феномен суто
раціоналістичний: з одного боку, відбувалося
буцімто повне й вичерпне пояснення міфу як
феномену, а з ін. — цей феномен руйнувався
завдяки процесові самого пояснення.
Значно розширив і певним чином змінив та
доповнив знання про міф Дж.Фрезер. Він у основу
пояснення міфу поклав не анімізм, а магію, яку
вважав універсальною лавн. формою світогляду. В
теорії Фрезера міф виступав не усвідомленою
формою пояснення світу (“первісна наука”), а
відображенням древнього ритуального дійства
(обряду). Т. ч.. міф є своєрідним супроводом
ритуалу, ритуал з цієї т.з займає приоріт.етне місце.
Величезний вплив на подальший розвиток науки про
міф Фрезер мав завдяки своїй феноменальній праці
“Золота гілка” (1890). в якій зібрано й досліджено
величезний міфічний матеріал народів світу,
пов’язаний з аграрними культами ” помираючих” та
“воскресаючих” богів. Осмислюючи ці ритуали.
Фрезер створює універсальну модель типол.
повторюваних у різних кінцях світу міфопоет.
картин світу, шо притаманні людині на ранніх стадіях
її розвитку (Міфопоетична модель світу).
Теорія Фрезера дала поштовх розвиткові й
розповсюдженню ритуалістичної доктрини, яка
набула найбільш завершеної форми в
Кембріджській школі клас, філології (А.Б.Кук,
Г.Маррі. Д.Харрісон, Ф.М.Корнфорд). Ця школа
вбачала в ритуалі джерело не тільки мист-ва
давнього світу, але й ін. форм сусп. свідомості
(релігія, філософія тошо). При цьому слід
зазначити, шо ритуал/змові віддав данину ше до
Кембріджської школи акад. О.Вєс.еловський,
запропонувавши ширшу доктрину зв’язку та участі
ритуалів у розвитку не лише окр. жанр. форм,
мотивів та сюжетів, а цілих родів л-ри. і ло певної
міри мист-ва взагалі. Ритуалістична теорія в науці
про міфи в 1-й пол. XX ст. посідає чільне місце. В
багатьох працях відомих вчених (О.Джеймс.
Т.Х.Гастер. С.Х.Хук, Ф.Реглан. С.Е.Гаймап)
ритуалізм набуває з часом гіпертрофованого
значення. Напр., положення, шо всі тексти, які не
вписуються в ритуальне дійство, не є міфами, а
текстами ін. жанр, форми (казка, легенда, переказ)
(Реглан). Крайнощі в ритуалістичньїн теорії
породили крит. ставлення й оцінки до неї з боку
багатьох вчених (К.Леві-Строс. У.Баском,
Дж.Фонтенроз та ін.). Так. Е.Станнер на прикладі
пн.-австралійських. племен показав, шо є ряд міфів,
які не пов’язані з ритуалом і не походять віл нього,
і є ряд ритуалів та обрядів, не пов’язаних з міфами.
Помітне місце в науці про міфи посідає
функціональна школа, яка була започаткована
роботою англ. вченого Б.Малиновського “Міф у
первісній психології” (1926). Малиновський
доводить, шо міф у своєму функціонуванні
переслідує суто практичні цілі. Його завдання
полягає в підтримці культури етносу, передаванні
досвіду, підкоренні свавільної свідомості “дикуна”
інтересам колективу тощо. Всі ці функції
виконуються завдяки апелюванню ло надзвичайної
реальності праіст. подій, у яких все бере свій
початок, якими все пояснюється, завдяки яким
існує Всесвіт. Міф. на думку Малиновського,
виступає свяшенним текстом і сприймається
первісною свідомістю тільки в ньому й ніякому ін.
статусі. Підтримка порядку в космосі шляхом
обрядових дійств, шо повторюються відповідно до
космічного ритму, тісно пов’язує міф з обрядом,
вказуючи на його функціональне значення
(К.Т.Пройс, “Релігійний обряд і міф”, 1933).
Представники франц. соціологічної школи
(Е.Дюркгейм. Деві-Брюль) при вивченні міфів
брали за основу не індивідуальну психологію, як
англ. вчені, а психологію соціуму, колективу,
вказуючи на специфічні відмінності останньої і
вважаючи її виразником колективної, соц.
реальності. В межах соціологічної школи
розроблялися проблеми походження ранніх форм
релігії. її зв’язку з міфом. На перший план
висувається тотемічна міфологія, яка пояснює
модель родової організації й сама служить
підтримці цієї моделі. Особливу увагу при вивчеі н іі
міфів в XX ст. викликає не стільки сам міф і його
функціонування, скільки своєрідність і специфіка
міфічного мислення, тобто модель міфолог,
свідомості взагалі. -Виходячи із сой. психології.
Лєві-Брюль, аналізуючи міфи Австралії, Океанії та
Африки, доводить, шо міфол. мислення
відрізняється від наук., воно є дологічним. але
зберігає свою логіку, в межах якої міф є достатнім
для самого себе, тільки собокі’ пояснюється, тобто
міфол. мислення не є алогічним. Міфол. мислення
в формах колективних уявлень (міфів) виступає в
статусі віри, а не роздумів, тобто світ в уяві
“дикуна” виступає єдиним і не має поділу на
реальний і надприродний. Леві-Брюль вивів закон
співприсутності. якому підкорені колективні
уявлення при виникненні асоціацій — містичного
зв’язку між тотемічним колективом і країною світу,
країною світу й рослинами, міфічними тваринами,
вітрами, ріками, морями, небом тощо, тобто всім
сушим.
Помітний внесок у дослідження міфологічного
мислення вніс нім. філософ Е.Кассірер. шо став
засновником символічної теорії міфа. Міфологія,
на його думку, виступає замкненою символічною
системою, яка має специфічні властивості й
об’єднана своєрідним моделюванням дійсності та
функціонування. В цій системі у символічних
формах відбувається особлива об єктиваиія
почуттєвих даних та емоцій. Конкретно-чуттєве
мислення, на думку Кассірера, може узагальню­
вати. тільки стаючи знаком, символом: конкретні
предмети і явиша можуть ставати знаками ін.
предметів та явиш, при цьому не втрачаючи
конкретності. Тобто цей процес є процесом
символічного замінювання одного ін. Міфічне
мислення постає певним кодом, який вимагає
наявності дешифруючого коду, ключа. В процесі
пошуків цього ключа Кассірером були виявлені
фундаментальні структури міфол. мислення й
природи міфічного символізму, тобто виявлені
закономірності символічного керування дійсністю.
Вони пояснюються специфікою міфЬл. мислення,
яке. за Кассірером, не розрізняє реального й
ідеального, предмету й образу, тіла і якості:
відносини не синтезуються, але ототожнюються.
Частина функціонально тотожна цілому, весь
космос побудований на опозиції “сакрального”
(священного, магічного,5 вічного тошо) та
“профанного” (емпіричного, плинного, іст. тошо).
Цією своєрідністю міфол. мислення пояснюється
міфол.уявлення про час та простір і числа.
Особлива зацікавленість у вивченні специфіки
міфіч. мислення знайшла своє втілення в роботах
нім. психолога А.Вундта, який вважає, що в генезі
міфів особливу ролю відіграють снобачення.
асоціативні ланцюги, афективні стани. Вважаючи
афективні стани та снобачення спорідненими з
міфами (продукти фантазії), З.Фройд та його
послідовники приділяли особливу увагу цій стороні
буття людської свідомості. Для Фройда це, перш
за все, ідея інфантильного сексуального потягу до
батьків протилежної статі, який поступово
оформлюється в т.зв. Едіпів комплекс і
витісняється в підсвідомість, доповнюючись ін.
сексуальними комплексами і знаходячи час від часу
реалізацію в сновидіннях тощо. Фройдисти
розглядають міфи як пряме відображення цієї
психол. ситуації.
Виходячи із символічної інтерпретації міфів та
колективних уявлень, швайц. вчений К.Юнґ
доводив, шо, враховуючи спільність у різних видах
людської свідомості (міф, сни, поезія), можна
вивести колективно-підсвідомі міфоподібні
символи-архетипи. Архетипи у Юнга — ие
структури первинних образів колективно!
і іеусвідомлюваної фантазії. Проте такий погляд на
міф приховує в собі небезпеку звести міф до будь-
якої форми людської фантазії (сон, галюцінація
тошо). Послідовник Юнга Дж.Кемпбелл (‘Маски
Бога”, 1959-1970) відверто біологізує підходи до
наук, аналізу міфології.
Франц. етнолог К.Леві-Строс розробив
структуралістську теорію міфу. Визначаючи
своєрідність міфологічного мислення, яка
виражається чуттєвим рівнем, предметністю та
метафоричністю тошо. Леві-Строс доводить, шо
цей тип мислення здатний до узагальнень, логічного
аналізу та класифікацій. Основою методу Леві-
Строса є поняття структури як сукупності відносин
між елементами. Ці відносини є інваріантами, і в
той же час змінюваними, тобто структура виступає
не сталою й незмінною частиною цілого, а
підкоряється певним закономірностям, враховуючи
які, можна шляхом перестановки елементів цілого
(системи) одержати іншу, а з неї — ше одну тошо.
Леві-Строс т.ч. описав логічний механізми
первісного мислення на міфічному матеріалі амер.
індіанців, виділяючи при цьому бінарні опозиції
(теплий — холодний, високий — низький, сирий
— варений і т.п.), які, на думку Леві-Строса, є
логічним інструментарем для вирішення
суперечностей фундаментального характеру
шляхом медіації — прогресивної опосе-
редкованості, механізм якої полягає в заміні
фундаментальних протиставлень (життя — смерть)
менш різким протиставленням (рослинний і
тваринний світ), а останню замінюють ше менш
різким протиставленням і т.п.
У XX ст. на теренах СССР вчення про міф
внаслідок засилля марксист.-ленінської методології
розвивалося етнографами у зв’язку з релігією (з
атеїст, т.з) (В.Богораз, Л.Штейнберґ. С.Токарев,
М.Шахнович, А.Золотарьов та ін ), а також
філологами “класиками ”, до яких можна віднести
В.Проппа, котрий у Морфології казки” (1928)
започаткував структурну фольклористику,
розробивши сюжетну модель чарівної казки за
функціями дійових осіб. Його робота “Історичні
корені чарівної казки” (1946) продовжує основні
положення структурної фольклористики у
співвідношенні казкових мотивів з міфол.
уявленнями, первісними ритуалами, обрядами та
звичаями, розглядаючи чарівну казку як продукт
“деградації” колись священних міфів. Великий
внесок у науку про міфологію, зокрема, в
розуміння міфу як феномена, вніс О.Лосєв. один
з найавторитетніших знавців ант. міфології
(“Діалектика міфу”).
Б останні десятиліття привертають до себе
увагу дослідження лінгвістів-структуралістів
Вяч.Вс.Іванова та В.Топорова, в яких робляться
спроби реконструкції найст-давн. семантики
міфології балто-слов ян. та індоєвроп. міфологем.
Використовуючи найсучасніші надбання семіотики,
ці вчені працюють із матеріалом неіндоєвроп.
джерел. Особливу увагу вони приділяють аналізові
бінарних опозицій. Є.Мелєтинський в роботах з
міфології сканд.. палеоазійців та при вивченні
деяких питань заг. теорії міфу використав також
методи семіології.
Ігор Зварич