ПОРІВНЯЛЬНА ФОЛЬКЛОРИСТИКА.
(порівняльне вивчення фольклору) — сукупність
прийомів, способів дослідження народнопоет.
творчості, заснованих на зіставленні найрізно­
манітніших фактів і явиш (жанр систем, текстів,
зображувальних засобів і т.д.). Порівняння є
найважливішим аспектом роботи фольклориста, в
якій би сфері і в якому б напрямку ці роботи не
проводилися. Необхідність і плідність порівн.
аналізу (компаративістики) виявляються при
постановці будь-яких наук, проблем і на всіх рівнях,
він однаковою мірою слугує завданням власне
дослідницьким, едиційно-текстологічним, обліково-
класифікаційним. У цьому розумінні П.ф.
найуніверсальнішим способом наук, аналізу в
фольклористиці й одним з найефективніших шляхів
ло теор. та іст. узагальнень.
Суч. фольклористика не може обійтися без
широкого і систематичного порівняння матеріалу,
без співвідношення явиш, шо вивчаються, з порівн.
даними, без виявлення та вивчення фактів
повторюваності, у кінцевому рахунку — без уста­
новлення заг. закономірностей та особливостей,
а також нац.-специфічних явиш, заг. і локальних
характеристик. За визначенням В.Жирмунського,
наук, порівняння являє собою “обов’язковий
елемент будь-якого іст. дослідження” і належить
ло області методики, а не методології. “Порівняння
— це методичний прийом дослідження, який може
застосовуватись з різними цілями і в рамках
різноманітних методів”. Воно не позбавляє
специфіки явиша, то вивчається (індивідуальної,
нац. і т.д.), навпаки, дозволяє встановити її з
більшою точністю, на основі подібності і відмінності
між явишами.
П.ф. пройшла довгий шлях, склавши
неподільну частину вивчення нар. поезії різними
наук, школами і напрямками. Відкриття порівн.-
іст. методу в мовознавстві і застосування його
згодом в галузі міфології і до пам’яток нар. поезії
привело в добу романтизму (перші десятиріччя
XIX ст.) до створення методології міфологічної
школи. Порівн. аналіз, шо здійснювався в рамках
цієї теорії і був спрямований, в першу чергу, на
реконструкцію найдавніших, спільних для
індоєвроп. народів, поет, уявлень, мотивів, образів,
а також на виявлення і тлумачення більш пізніх і
власне нац. (іст. і побутових) шарів фольклору, мав
уже всі риси організованого способу порівн.
дослідження в межах докладно розробленого,
продуманого наук, методу (бр. В. та Я.Грімм, А.Кун
та ін. Важливу ролю в розвитку т е о р ії
запозичень, т.зв. мандрівних сюжетів та ідей
міграиіонізму (Т.Бенфей, почасти О.Веселовський,
О.Пипін та ін., в Україні М.Драгоманов) відіграло
засноване на нов. принципах і прикладене до нов.
для науки матеріалу порівн.-іст. вивчення фолькл.
та літ. зв’язків Сх. і Зх. Накопичення порівн.
матеріалу в рамках англ. антропол огічної
(етнографічної) школи Е.Б.Тейлора. А.Ланга,
Дж.Фрезера та ін. сприяло розвиткові в кін.XIX
ст. теорії самозародження сюжетів (полігенеза).
Відображенням спільних психічних законів і
закономірностей духов, життя людства в фольклорі
досліджувала психологічна школа в
фольклористиці (в Німеччині В.Вундт. в Україні
— О.Потебня). Комплексний підхід до порівн.
вивчення фольклору дав пізніше змогу акад.
Веселовському переосмислити і “скорегувати ”
міграційну теорію Т.Бенфея. О.Веселовський
обгрунтував теорію “поліміграціонізму”, намагався
об’єднати погляди двох шкіл: запозичення й
антропологічну. Походження казкових мотивів він
пояснював самозародженням (полігенезою), а
сюжетів, шо об’єднують ряд мотивів, запозиченням.
У своїй “Історичній поетиці”, заснованій на
систематичному зіставленні численних фактів світ,
фольклору О.Веселовський відкрив наявність заг.
закономірностей іст. розвитку народнопоет.
творчості, він заклав основу для подальшої
розробки іст.-типол. теорії, а також для вивчення
еволюиії поет.свідомості та її форм” (власне-
історичної поетики).
Характер наук, порівн. аналізу і предмет П.ф.
залежить від проблематики дослідження, від
основних практ. завдань того чи ін. напрямку, школи
і т.д. Напр., прихильники компаративістичної
фінської’ (іст.-географічної) школи гол. завдання
вбачали в порівн. вивченні сюжетів, встановленні
“праформи”, а разом з цим і “прабатьківщини”
запозиченого сюжету і визначенні часу його
виникнення, в складанні вказівників казкових типів.
Тільки шляхом широких структурно-типол.
зіставлень могли бути потім відкриті закономірності
побудови, іст. розвитку структур і семантики
чарівної казки (В.Пропп. Бр. Кербеліте та ін.).
Найновіші спроби застосування цього способу
фольклористичного дослідження представниками
різних напрямів, в т.ч. структуралістами,
показують, шо порівняння — єдино можливий шлях
реалізації того чи ін. наук, завдання або теорії.
Напр., розкриття надзвичайно складної механіки
міфічного мислення з характерними для нього
безперервними трансформаціями засноване у
/Іеві-Стросса від поч. до кін. на здійсненні
специфічного порівн. аналізу, шо відкриває логіко-
міфол. сенс у взаємостосунках “конституйованих
одиниць” різних міфів.
У рамках окр. фольклористичних шкіл
порівняння має принциповий характер і строгу
методологічну спрямованість, складає певну наук,
систему, всередині якої існує певна спадкоємність,
шо виражається як у передачі накопиченого досвіду
та досягнень, так і в подоланні традицій,
поступальному рухові, удосконаленні методики і
техніки, розширенні факт. бази. В той само час
‘немає підстав говорити про якесь єдине спільне
для різного часу і різних напрямів порівн.-іст.
методу в фольклористиці… Правильніше казати
про різноманітні методи порівн.-іст. вивчення
фольклору, шо змінюють один одного, борються
один з одним, відкидають або виправляють один
одного. Вони проявляли себе незмінно в рамках
відповідних фольклористичних теорій, шо
слугували методологічному утвердженню останніх.
У всіх випадках методологія П.ф. не замкнена в
собі. її компаративістична сутність невіддільна від
ширшого комплексу методології фольклору.
Враховуючи досвід трал, компаративістики (в
області мовознавства, літ-знавства, етнографії,
фольклористики та ін.). В.Жирмунський зробив
спробу визначити комплекс єдиних, відносно
самостійних завдань і аспектів П.ф., обгрунтувавши
вивчення не тільки “впливів” і “запозичень”
(компаративістична школа), але також іст.-типол.
збігів, що детерміновані подібними умовами сусп
розвитку. При цьому В.Жирмунським (і його
прихильниками -Б.Путиловим. В.Проппом.
Є.Мелетинським та ін.) підкреслено визначальну
ролю й теор. перевагу іст.-типол. порівняння, яке
відкриває заг. закономірності розвитку фольклору,
гол. етапи іст.-фольклор. процесу.
Типол. дослідження сприяли подоланню
багатьох невиправданих гіпотез про вплив і
міграцію сюжетів. Всупереч трад, поглядові
(О.Веселовський та ін.), згідно з яким подібність
сюжетів як складних багаточленних мотивів завжди
вказує на наявність запозичення, Жирмунський
висунув та обгрунтував принципове положення
про те, шо розвиток оповідного сюжету і
послідовність мотивів, які його утворюють, “часто
мають свою внутр. логіку, шо відображає
закономірності і зв’язки об’єктивної дійсності і в
той же час зумовлена особливостями людської
свідомості, котра відображає цю дійсність”. Однак,
виходячи із запропонованої В.Жирмунським
диференціації видів наук, порівнянь (іст.-типол..
іст.-генетичне, іст.-культ., шо встановлює міжнарод.
культ, взаємозв’язок), зусилля фольклористів інколи
зводились до вирішення вихідної дилеми:
запозичення чи типол. подібність. Захоплення
широкими типол. спостереженнями надавало дещо
одностороннього, а інколи й абстрактного
характеру дослідженням; нерідко випадали з поля
зору живі процеси твор. співробітництва
“співтворчості” (П.Богатирьов), взаємообміну
кращим худож. досвідом. Цілком очевидною в
таких випадках є необхідність подальших кроків:
усвідомлення неоднаковості та градації
подібностей, розмежування рівнів типолог.
дослідження. Регіональну типологію треба
відрізняти від типології більш широкого порядку”
(В.Гацак). Як показують синхронно-функціональні
дослідження П.Богатирьова, рум. фольклориста
П.Карамана, розвідки Р.Волкова в галузі
сюжетоскладання рос., укр, і білор. казки, нов.
спостереження укр. фольклористів Н.Шумади,
М.Гайдая, В.Юзвенко, О.Романця та ін., у межах
окр. регіонів повторюваність охоплює не тільки
найзагальніші, але й конкретні, локальні прикмети
розвитку і примножується різноманітними
результатами контактних зв’язків, міжетнічної
співтворчості: укр.-рос.-білор.; укр.-болг.. укр,- .
поль., укр.-рум. (молд.) і т.д.
При конкретному дослідженні тв. фольклору,
і перш за все подібних і спільних явиш, виясняється
необхідність користуватися не одним способом
дослідження (іст.-типол., іст.-генетичним, іст.-
культ.), а кількома чи всіма одночасно. Це залежить
від того, шо фольклор, тв. являє собою складне
худож. ціле, яке пройшло довгий шлях розвитку і
в якому проявилися й пережитки давн. спадщини
(архетипи худож. культури), і сліди запозичень або
впливів, і заг. функціональні закономірності
розвитку нар. творчості. Варті уваги роботи
Путилова про слов’ян, балади, В.Гацака про
героїчний епос різних народів, в т.ч. про укр. думи,
Барага про сх-слов’ян. казки, К.Григаса, Е.Кокаре
про паралелі в латис., лит. і рос. прислів’ях і
приказках, М.Плісецького про взаємозв’язки укр.
і рос. нар. епосу. Г.Бостана і Гаиака про тапол,
співвідношення і взаємозв’язки рум. (молд.), укр. і
рос. фольклору контактних зон Карпатсько-
Дністровського регіону та ін. Систематичне,
комплексне вивчення фольклор, ситуації
дифузійних зон на фоні заг. типол. універсалів та
іст. (етнічної) спорідненості усно-поет. традицій із
врахуванням суттєвих особливостей часу і місця
(як підкреслив суч. франц. фольклорист П’ер
Сентів) повинно сприяти подальшій конкретизації
практичних завдань і методичних принципів П.ф.
Обов’язкова умова систематичних досліджень
— виявлення різних співвідношень нац,-
специфічних характеристик з локальними,
регіональними особливостями і з заг.-типолог.
явищами. Не тільки на рівнях жанр, систем, текстів,
сюжетів, мотивів, але також на рівні мікроструктур
(поет, констант, що відображають в силу “внутр.
твор. енергії”, і, звичайно, зовн. чинників, глибинні
худож. зрушення), треба шукати найбільш суттєві
показники спільності, подібності (аналогії) і,
особливо, специфіки най. фольклор, культур.
Ін. актуальні завдання П.ф.: а) проникнення в
глибинний смисл текстів, розкриття їх “худож.
змісту” (Пропп) в усій його різноманітності; тут
ефективні результати дає застосування структурно
(і системно) типол. порівняння; б) вивчення історії
окр. пам’яток нар. поезії, процесу фольклор,
творчості в масштабах народу (нації), регіону,
зони (етнічної групи) і т.д.; в) вивчення заг.
закономірностей фольклор, творчості, виявлення
універсали, встановлення меж і специфіки дії тих
або 1Н- законів фольклору (закон життя фольклор,
традиції, його трансформації, закон жанро-
утворення, сюжетоутворення, якісної еволюції
образних систем (іст. поетики), розвиток
функціональних зв’язків і семантики та ін.).
Григорій Бостан